Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Згадуючи цей випадок i шкодуючи, що його зробила не вона (та чи змогла б?), Марина уявляла

якусь бiблiйну сцену: «Встань – i iди!».

I... навiки закохалася в Сильву.

Тiльки не знала, як до неї пiдступитись. Але нагода випала досить скоро...

Якось, коли Сильви два тижнi не було в школi, Маринi, звiсно, як «найкращiй», дали завдання

вiдвiдати товаришку i поцiкавитись її пiдозрiло слабким здоров'ям. Тодi Марина ще побоювалась

Сильви – надто незалежною i вiдчайдушною та виглядала. Але пiшла. I з того вiзиту вже не вiдходила

вiд подруги. Сильва вiдчинила дверi з... цигаркою в зубах, з розсипаним по плечах скуйовдженим

волоссям смоляного кольору i з книжкою пiд пахвою, в нiчнiй сорочцi, поверх якої була накинута

яскрава циганська хустка – ну, точно Сильва! Марина аж задихнулась вiд несподiванки!

– Ну чого вирячилась? – хриплуватим голосом запитала Сильва i зневажливо процидiла: –

Вiдмiнниця хрєнова... «Стукати» будеш?

I Марину прорвало. Вона заплакала. А Сильва мiцною рукою втягнула її до квартири i несподiвано

нiжно поплескала по тремтячому плечi: «Ну-ну, припини рюмсати, сестричко. Що трапилось?». Це

пролунало майже так, як те «Встань – i iди!». I Марина дiйсно встала, як та нещасна зацькована

Масяня. Встала на бiк Сильви – часом спина до спини, щоб оборонятися, часом – поруч, щоб дивитися

в один бiк. Так їх стало троє: Сильва, Масяня, Марина – сила!

Її життя. Потаємне, сповнене пригод на танцмайданчиках i задушевних розмов.

Вiталiк-будешпершим приєднався пiзнiше. Спочатку прибився до неї, приклеївся, за словами

Масянi, мов банний лист. Надокучав, нив, жував гумку, приносив новi диски i якось непомiтно

вписався до компанiї, адже – не заважав. Сидiв тихо, вiддано заглядаючи Маринi в очi, зовсiм, як пес.

Було в ньому щось наївне, напевно, вiд свого нiколи не баченого лiванського татуся. I Сильва

зробила висновок: «Нехай буде!». I вiн був. Як її рука, без якої нi почухатися, нi води налити...

I всi вони були. Незабутнi. Вiдрiзанi назавжди. Незамiннi.

В останнiй вечiр вони – Сильва, Масяня, Марина – влаштували дiвич-вечiр, на трьох пили

розбавлений спирт на кухнi у Сильви (її батько працював лiкарем). Доливали в кришталево прозору

рiдину воду з чайника i вона ставала бiлесою i каламутною, огидною i гострою, як язик полум'я.

Закушували солоними огiрками. I вперше мовчали. I те мовчання запам'яталося Маринi, як вища кара.

Потiм вона пiшла до Вiталiка.

Далi – все в туманi...

...Через рiк перебування в «нiмецькому анабiозi», що повернув її в ненависне дитинство з бантами i

«прийняттям душу», батько, нiяковiючи, але все ще роздмухуючи щоки, повiдомив, що вступ

вiдкладається, адже вимоги досить суворi i спочатку треба ще повчитись, вкрутитись у життя,

походити на курси. Марина знову кивнула, але тепер цей кивок означав для неї набагато бiльше, нiж

просто покору. Рiч у тiм, що тодi вона вже познайомилась з Реґiнкою. I якби не це випадкове диво, то,

напевно, так би i заплiснявiла в нуднiм пансiонi цiєї пришелепуватої фрау Шульце.

Сталося це випадково. Тодi Марину ще не вiдпускали саму до великого мiста, тримали, мов

канарку в клiтцi, прикуту до пiдручникiв i щовечiрнiх курсiв нiмецької, куди ходили здебiльшого

афроамериканцi i турки. I вона вперше збунтувалась, грюкнула дверима i пiшла по трасi, подалi вiд

охайних будинкiв, в бiк лiсу i ланiв, за якими зблискувало вогнями мiсто. Навiть не сiла в електричку,

злiсно мiркуючи про те, що проголосує на перше-лiпше авто – а там буде, що буде.

Марина йшла вздовж траси.

Авто проносились повз неї – жодне не зупинялося. За кожним вiконцем, яке вона проводжала

жадiбним поглядом, було своє життя – повноцiнне i осмислене. Воно овiювало її клубами

придорожньої пилюки, димком висунутої в шпарку сигарети, уривком музичної фрази. I всiм було

байдуже до дiвчини, котра шкандибає обабiч дороги. Варто лише зробити один крок убiк, аби

дiзнатися, що вiдбувається за тими вiконцями: просто влаштувати цим лискучим бiлим i чорним

акулам на колесах «зупинку за вимогою», щоб з їхнiх черев повилазили люди i загомонiли над її

бездиханним тiлом, помiтили, що вона є, дiзналися, що була собi така дiвчина, зi своїм iменем,

прiзвищем, спогадами i сподiваннями – чужа в чужiй країнi. Щоб про неї написали в газетi. Щоб,

зрештою, потрапили до в'язницi – тодi бодай хтось пам'ятатиме про неї до кiнця життя!

«Перше-лiпше» зупинилося кiлометри за два вiд передмiстя, коли Марина вже добряче натерла

ноги старими босонiжками, якi взула зопалу, забувши, що вони тиснуть. В авто сидiла молода нiмкеня,

майже її ровесниця, але виглядала набагато краще за розлючену Марину в домашнiй сукнi – на нiй

була коротка оксамитова спiдничка, напiвпрозорий мережаний бодi i червонi високi чоботи. В однiй

руцi диміла довга коричнева сигарета, друга лежала на кермi. Дiвчина грацiйно нахилилась,

вiдкриваючи зору широку, в рюшах, резинку панчiх i вiдкинула дверцята з протилежного вiд себе

боку. Марина мовчки кивнула i всiлася, дивуючись тому, що в цьому застiйному акварiумi, на який

була схожа ця мiсцина, водяться ось такi золотi рибки.

– Фрау їде до мiста? – старанно вимовляючи слова запитала вона.

Фрау кинула на неї скептичний погляд, посмiхнулась, випустила дим у вiконце i нiчого не

вiдповiла. Це здалося Маринi пiдозрiлим i не дуже приємним – злiсть на батькiв минула, а що робити

далi вона не знала. А ще згадала, що у неї з собою немає анi цента. Чим буде платити?

– Ох, будь ласка, фрау, я передумала, – знову подала голос Марина. – Я забула вдома гаманець.

Певно, доведеться їхати назад. Дуже перепрошую, не могли б ви зупинитися?

Дiвчина поглянула на неї i засмiялась. I Марина з подивом почула:

– Не випендрюйся, мала! Довезу в чистому виглядi! Не думаю, що тобi аж так кортить повернутися