Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

– То Максим - твій ангел хранитель.

– Со він лобить?

– Тебе від лиха оберігає, не дає впасти, сильно вдаритися, щоб була кров.. .

Щодо "впасти", "сильно вдаритися" до крові - у Максима особливе наставлення, скажемо, бабусине.

Вона йому втлумачувала:

– Мужчини не плачуть. Ти ж мужчина. Ти хочеш бути військовим, красиво іти, бути сильним?

Максим хоче. Дуже хоче. Він надивився в телевізорі і так, на Хрещатику, бачив парад.

Іноді сильно вдариться, заболить, аж дух перехопить - бабуся руки не подасть, не підведе - сам вставай. Сльози проступають, а він їх назад:

– Музцини не пацуть.. .

– Та він ще маленький, бійтеся

Бога, йому тільки два роки, пожалійте, що ви від нього вимагаєте...

– Нічого, хай гартується, виросте чоловіком, а не ні сим, ні тим.

Ох, ця бабуся! Надивилася, як бідують пещені синки в армії, то постановила внука виховати таким, як треба.

І Максим-мужчина.

Є в нього свої слабинки. Але то чоловічі слабинки.

Скажімо, іграшку випросити в Юрчика посоромиться, до Артура підійти не посміє позичити велосипеда, а коли дівчинку, даруйте, "дінчику" гарненьку побачить - не встоїть. Отак прямо впаде перед нею і дивиться в небо, на хмарки, на сонечко - викручуе личком, викліпує очками: як гарно, як мило!.. А як "дінчика" не звертає на нього уваги, тоді Максим встає, підходить до неї майже впритул на виду в усіх дітей і матерів у Ботсаду та як обійме, так міцно, що і він, і вона впадуть на траву. Правда, поки "дінчика" запротестує, заплаче там чи відштовхне, він устигає поцілувати її в губи.

– Оце вам сором'язливий Максим!
– сплескують у долоні матері, - оце то несміливий хлопчик...

– Максимчику, ну так же не можна, дівчинка впала, злякалася, що ти робиш?
– докоряє йому бабуся.
– Це ж дівчинка !..

– Ага. Тоді він стає на одне коліно - бабуся колись навчила - бере силою руку вкрай збентеженої симпатії і по-лицарськи цілує пухкенькі пальчики. Вона поблажливо зітхає, відтає - це їй подобається.

А яка щаслива її матуся! Яка горда за дочку. І скільки заздрісних поглядів обсікає обранницю зусібіч!..

Друга Максимова слабинка - добре попоїсти. І не будь-чого, а, принаймні, млинців із сметанкою, а ще ліпше вареничків.

– Звали мені, мамусю, валеницки...
– просить свою кучеряву родительку маленька її копія.

– От ці чоловіки... чому вони усі такі?..

Але вареники варяться. І вже Максим уплітає один за одним - повну мисочку.

– Дякую, мамусю, і тобі, Бозю, дякую за смацні варенички.

За щоденну геркулесову кашку, за супчик він часом забуває подякувати не те, що Божі, а навіть мамі. А за варенички - тут не можна не висловити своє чоловіче захоплення.

– Всі вони якісь такі...

Молода мама не годна осягнути, що чоловіки цінують те, чого самі не мають чи не можуть. І їх потреби видаються їй надто приземленими, ще й син такий самий.

Щовечора діти розходяться з прогулянки у Ботанічному саду: хто пішки, хто на велосипеді чи "вантажівці", хто у візочку.

Максим завше веде свою бабусю за руку, аби не загубилася, і сам несе маленький наплічник, напханий авточками і м'ячиками. Він і свій мотоцикл сам возить чи санки взимку на гору-мужчина, прецінь!

Ідуть тротуаром згори, кому далі, аж на Німанську, до метро, кому ближче, а Максимові у перший провулок під самим парканом Ботсаду. Він прощається з хлопчиками розмашисто вдаряє п'ятірнею наготовану долоню товариша. Каже "па-па" решті діточок, махає їм у відповідь ручкою - вони йдуть хідником далі вниз, а він повертає вправо у свій Бастіонний завулок із двох будинків.

Так вийшло, що цього вечора вони йшли з прогулянки з Катрусею. Вів Максим бабу за руку. а Катя їхала зі своєю бабусею у візочку. На перехресті він, як годиться, ощасливив Катрусю поцілунком у руку, і собі розійшлися.

– Бабусю, так хочу собі дівчинку... – сказав по мовчанці.

Яку?..

– Та біленьку і щоб очка голубенькі.. .

– Як у Катрусі?

– Так.

– Г-м-м, розумієш, Максимчику, треба рости...

– А я вже виростив. Я вієкий. І Масєм музцина.

– Та воно то так. Але дівчинку треба буде любити, оберігати, ніколи не ображати, і щоб ніхто її не образив, треба заробляти гроші, щоб було за що купити їжу, одяг, хату.

Максим відпустив бабусину руку і йшов повільно ззаду. Він був явно заклопотаний. Може, тими грішми - де їх взяти?
– хатою... Але у важкій бабусиній задачі наткнувся на щось цілком йому підсильне і, на його розсуд, найголовніше:

– Я буду... Масєм буде сильно-сильно любити свою дінчику... Дуже сильно!..

Він вдивився крізь сутінки в бабусине обличчя, впевнився, що переконав її, і тобі довірливо додав чи то спитав:

– І вона буде мені варити варенички...

Кіно

Пам’яті моєї мами Одокії

Сокальська скала аж тріщала, обсипаючи плиттям дорогу. Каміння перелітало через вузеньку вуличку, через гніду кобилу і тевкалася в ріку. Черемош пінився і звертався назад. Але не все каміння падало в річку. Лушпарило і по дорозі. Зрештою вдарило кобилу і вона шарпнула віз на край обвалистого берега. Лазар зіскочив з воза і вхопив дишло. Кобила фиркала і пускала з ніздрів гарячу пару. Вона боялася іти вперед, але і стояти було небезпечно. Лишилося одно - перебігти сипучу скалу, втекти від куль згори. Лазар ледве сягав дишла, кобила нахромувала і Лазар налягав на ногу, але обоє намагалися бігти. На возі сиділа молода вродлива жінка і раз по раз намахувала батогом:

– Бйо!.. Бйо!.. Бо ті шляк трафить... усіх нас тут виб'є.

І кобила, і Лазар шкутильгали, ніби глумилися одне одному, скала сипалася, круглі плескаті бляшанки підскакували та дринькотіли на возі, молода жінка одною рукою тримала великий живіт, а другою несамовито намахувала на спуджену кобилу:

– А неволі би ті втєли!

Але й кобила, до чого не підкована, було також не сама собою, то ледве теліпала віз.

– Царице Небесна, заступи і сохрани!..
– приповідала молодиця і все боронила черево, так ніби рукою могла сперти кулю чи камінь.

Сокільська скала було вже позаду. Лазар витарабанився на віз, а жінка в тяжі уже не кляла жеребну кобилу - обом було важко.

Низенький чумазий Лазар показував білі зуби: ага, таки вивезла, таки живі лишилися!..

– Най мене на місці стріляють, а не піду більше ваше паршиве кіно везти, божилася жінка. Вона вже трохи оговталася.

– А то моє кіно? Або я забаг смерті у двадцять п'ять? Сама подумай, Одокі!

Жінка розуміла, чия це команда. Совіти хочуть пускати свою пропаганду та заставляють щосуботи везти з Кутів кіно у село. І посилають стрибків до неї аби їхала за тими карабушками. Де маєш дітися: із стрибками нема довгої бесіди, приставлять карабін до грудей - мусиш лишати двоє малих дітей, упрягати худу, як терлиця, кобилу. Хто там питає, що вона на злогах, і кобила непідкована, ледве з голоду ноги тягає, бо, прецінь, війна.. .

А війна і скінчилася, і ні. Німців лісові вибили, а маскалів у гори не пускають. І вдень, і вночі в горах пекло. Прийдуть у тризубах - питають, чи не бачив песіх совітів, прийдуть у звіздах питають, чи не були бандерівці. А то і ті і ті перебрані. Кому є, а бідному гуцулові хоть у землю зарийся, куда від біди сховатися?.. Лиш кого покладуть на голову сільради - на рано уже труп. Другого покладуть - і того вб'ють. О, Господи! Коби хоть чоловік вернувся, коби вздріла його живого, а там най діється Божа воля.. .

Поделиться с друзьями: