Який цей світ

Хоть би мене завісили догори ногами,

Я все буду з любков спати вкупці головами...

Переступила через останній потічок і добігла до мельникової гражди - о, слава Тобі, Господи! вже дома...

І так щоразу, так щоранку ціле Боже літо, і ніколи неня нічого не чула, не здогадувалася, що діється на оборозі, а може, й знало її материнське серце, та не хотіло ставати на заваді доньчиному щастю.

А Васюта було щаслива. Вона дивилася на все, що сягала зором, і дивувалася, як вона могла це все бачити без нього, коли його ще не було в неї, як вона могла ходити по світі, дихати - взагалі жити... Як?!

А тим часом у мельниковій хаті точилася війна. Між татом і сином.

– Утоплю тебе в лотоках, уб'ю і утоплю, а не дам брати старчучку, абесь що мені казав. Сказав - не дам, і маєтку, ані за нігтем, не дам, грізно потрясав кулаками у повітрі старий Івантуш.

– Дєдю, що ви зі мною робите? Зі мною і з нею... Ви нас губите. Ви ж не ворог мені, я ж у вас один.

– От що один, то бери таку, як ти, а не якесь повержене, що ґаздівські сини і переступити не хочуть.

– А що робити?!

– Приперло, то бери Юрчишину, буде земля вкупі, будемо добро множити. Та чи я...
– старому задерло в горлянці, з ока вирвалася сльоза і покотилася по сивій щетині, по вусах на сорочку і потала там у запиленій борошном тканині.
– Чи я не зичу добро своїй дитині, усе, що маю, твоє, а ти рвешся, бо нічого не видів, не знаєш, рвешся з гаразду в біду. Одно бігати до дівки, інакше-жити з біднячкою. Що люди скажуть! Та нас заплюють! Не ганьби мене, моєї праці, маминої пам'яті не плямуй, сину мій, синочку єдиний...

Старий бехнувся головою на тисовий стіл і захлипав, заревів на всю хату, аж млин своїм риданням заглушив.

Дмитро вибіг із хати.

Тиждень його Васюта не виділа.

А через тиждень пішла у Рожен.

Гірко несла малі бесажки з ячменем, то й молоти було не конче, от так корові десь із сіллю дати, але вона пішла, бо серце розривало груди.

Мельник здибав її на порозі:

– Слухай, ти, відчепися мого парубка, завтра він іде сватати Юрчишину Варвару, а ти, я тобі ще раз кажу, вступися, як хочеш добре гостити, бо абесь не банувала...

Васюта не молола той ячмінь, завернула зерно назад. Ішла не селом, а лісом, Дмитровими стежками, щось рахувала, щось комусь розказувала, то всміхалася, то скаржилася, пробувала себе всупокоїти, тричі зачинала молитися, але думки перескакували на інше, так і не доказала ні разу „Отче наш". Мацала щось попід яличками, шукала очима щось конче потрібне, водила долонями по округлілому животі та примовляла:

– Дмитрику, Дмитруню, де ти, ти тут, ти є тут чи тебе нема?..

Збаламучена ішла і верталася шукала щось чи когось під корчами.

Наверх до хати прийшла обдряпана в глогах, бліда і розпатлана, на себе не схожа. Бесаги десь лишила в потоці, запаску також загубила. Нені в хаті не було.

Кинулася до ватри - є гаряча водиця, добре... Підклала двоє полін, вийняла з пазухи якийсь зелений дряпак, поклала в риночку і закаменіла на лаві.

Коли в ринці закипіло вона долила холодної води з коновки і жадібно випила усе рідке, все виссала до краплі, аж прицмокнула.

Коли Лизарчучка зайшла до хати, Васюта корчилася під лавою, тяжко і рідко дихала.

Стара мало не вмліла зо страху, припала до доньки на долівку, цілувала холодне лице, обливала слізьми, ледве підвела Васюту і поклала на лаві:

– Дитино моя, що з тобою зробили?
– заголосила несамовито.

Васюта дивилася на образ мами і Матері Божої, але вже нічого не виділа і не чула. Перед останнім подихом ледь чутно промовила:

– Боже, Боже, який цей світ зрадливий...

Її ховали за місяць до Дмитрового весілля. Він перезимував з Варварою, а навесні пішов у полонину і не вернувся.

Велети

Князівна бігала розплетена левадами, греблею, вибігала в безмежний степ і на повний голос виспівувала усіх пісень, яких навчилася від бабусі. Любила вона і дідові розповіді про дивовижні часи - коли ще звірі говорили, а дерева були в рівень з людьми і все жило в повному порозумінні.

Вона зналася на травах - від чого звіробій і матриґан, що може оделен і девісил, відшукувала понад ставами і між ковил-травами бабусине приворотне зілля. У свої неповні тринадцять років Князівна радше була чарівницею, аніж наступницею світлого престолу краю.

Вона любила ці літні виїзди з батьком у степ, де все до неї відверто говорило - кожне стебло, кожен камінець

То там, то тут золотом ткалося між високими травами її довге волосся, вона то присідала, то вставала на повен зріст, розмовляючи з квітами, з хмарами, з сонцем і всеобіймаючим небом, із самим Творцем, як може спілкуватися тільки чисте дитяче єство.

Тато-Князь хотів, аби його єдина донька поважніла, нагадував, що вона має убиратися, як належить Князівні, навіть на відпочинку серед степів. Але її не вабили ні золоті шати, ні соболі, ні червоні сап'янці, навіть рідко пришпилювала над чоло діадему, всипану камінням. Її коси і так віддавали щирим золотом, її очі блищали незгірше смарагдів, її уста горіли рубінами.

Тай весь той княжий стрій заважав бігати, стрибати, качатися, бавитися - а вона ще була дитина.

Князь дивився крізь пальці, бо дуже любив її і дозволяв робити все, що вона хотіла.

Одного дня Князівна десь забарилася і прийшла перед ясні татові очі аж під вечір.

– Що ти принесла?

– Я оце найшла у полі. Воно наш хліб трубить. То черваки такі чи комахи... Я принесла тобі показати.

– Які ще черваки?

– Так, тату, вони... через них неврожай, подивись - о!

– Дочко! Таже ти згребла коня разом із сохою, поводирем і погоничем. Що ти наробила?

– Та де! То черви, вони лазили там, я мало не розтолочила.

– Дочко, послухай мене. Це - люди. Колись вони була такі, як ми, Велети, але все маліли і маліли, поки не змаціцькалися до отаких. То вони собі нивку орали, а ти їх - у жменю, ото бідні перестрашилися.

Доня стояла в білій конопляній до землі сорочці з розпростертою рукою і здивовано переводила погляд то на долоню, то на тата.

– Князю, це люди так змаліли?
– не йняла віри.

– Сама видиш. І ще більше змаліють. Як не дійдуть одного Бога, одної правди, як не збудуться заздрощів і роздорів.