Який цей світ

Пустилися мудреці в дорогу. Зоря, що бачили її на сході, вела їх, аж стала і засіяла на землю. Увійшли усі три з поклоном і дарами до убогої хатини й упали ниць перед Немовлям і Марією - Матір'ю Його та віддали золото, ладан і миро, що було на ті часи найбільшими коштовностями.

Велика благодать упала на них, і мудреці почули уві сні попередження Ангела не повертати до Ірода. Так вони і вирушили у свій край іншою дорогою.

Свята Родина була така убога, як ніхто. Для потомків царя Давида - Йосифа і Марі не знайшлося найменшого куточка у заїздах, коли вони прибули до Вифлеєму на царський перепис населення. Тому вони й заночували на полонині у пастушій стаєньці, і Марія поклала Новонародженого в ясла на недоїдене волом сіно. Для Бога-Спасителя роду людського не знайшлося у людей будь-якого ліпшого притулку.

Але Свята Родина була яка забідна, така й защаслива. Йосиф побожно дивився на Марію, на свою Непорочну Обручницю, на Її неземну красу, оповиту невинністю і небесним сіянням, на її Сина - свого тепер Сина й водночас Божого Сина, і не йняв віри, що він, давши колись обіт назорея-дівственника, тепер має опікувати, виховувати самого Бога... Йому була і страшно, і радісно, глибокі почуття вирували, перетворюючи Йосифове серце в бентежне море, сонячне й тривожне. Йому, притомленому, все це переходило в сон, і зливалася дійсність з дивним видивом, аж те видиво постало перед ним Ангелом Господнім. Він сказав:

– Встань, візьми Дитя, Його Матір і тікайте до Єгипту, перебудьте там, доки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб убити його.

Схопився чоловік без роздумувань, став будити Марію, що чуйно спала коло Новонародженого. Намагається говорити спокійно, аби не стривожити молодої Матері-годувальниці.

Марія сприймає голову родина, як належить. Вона вся у волі Божій. Нашвидку одягає Дитинку, збирає найнеобхідніші речі, Йосиф також складає те, що найбільш конечне - і все зав’язує в клунок. Марія вдячна Богові за опіку Сина, але серце Її защеміло - згадала слова, мовлені Їй у храмі Праведним Симеоном: "Тобі Самій меч прошиє душу". Мудреці визнали Її Сина Царем царів, Владикою владик, а тієї ночі вони мусять тікати в далеку чужину як найтяжчі злочинці.

Серед ночі непомітно, в Божій опіці, Свята Родина покидає Давидове місто. Марія несе найдорожче - Дитину, Йосиф - небагаті пожитки у клунку. Просять Господа, щоби післав їм Ангела-Хоронителя, бо попереду важка путь у п'ятдесят днів через Арабську пустелю - аж до місця, де нині місто Каїр. Йосиф витривалий і сильний, але ж Вона після пологів, та й Дитя маленьке...

Що чатує на них продовж подорожі? Розбійники? Дикі звірі? Ворожі народи? Скільки небезпек постигне їх у дорозі? Дощі, вітер, піски, спека, холод... Як усе це витримати з крихітним Немовлям? Але вони все готові витерпіти, все знести задля порятунку Ісуса.

Не одну ніч провела Свята родина під голим небом. Йосиф не раз нахильці стояв над Матір'ю і Сином, він затуляв широкими раменами теслі вітер і дощ - нехай спочинуть, бо вдосвіта йти і йти...

Та ось якось під захід сонця доходять до намету. Це щастя - на безлюдді натрапити намет. Переповити, а може вдасться і скупати Дитинку, виснажену тяжкою подорожжю. Випрати пеленочки, пересушити і полатати вбрання. Невже це сьогодні буде?!

Назустріч виходить господар. Яке в нього страшне обличчя! Перекривлений рот, захланні, злі очі. Він от-от виллє на некликаних гостей свій жовч, купу образ, вилає і прожене, а, може, і скривдить, а чому й ні?
– у них он якісь пожитки. Та ні, в молоденької і такої змарнілої жінки малесенький згорточок на руках - Він плаче, і хиже серце пустельника м'якне.

– Заходьте, - буркає невдоволено господар.

А куди їм діватися - ідуть до намету. Там вогнище, господиня, привітніша від свого чоловіка, готує якусь страву. Смачно пахне. Вона припрошує до нехитрої вечері й подорожніх.

– Але чи не можна наперед скупати Дитину, добра господине, попросила Гостя.

Жінка принесла балійку, налила теплої води. Втішаючись жаданим купелем Сина, Непорочна Діва завважила, що синок господарів-одноліток Ісуса - весь вкритий струпами, мабуть, проказою... І постановила собі помогти:

– Скупайте в цій воді й свого хлопчика.

Послухалася жінка, опустила хворого сина в ще теплу купіль по Ісусі.

І сталося чудо: струпи, всі до одного, зникли з тіла нещасного немовляти. Дитина зцілилася. Мати плакала з радості, а батько пройнявся вдячністю до цієї прекрасної і такої незвичайної Подорожньої. І хоч він досі чинив людям тільки зло, бо займався розбоєм та грабежами, цю Родину випровадив з почестями і подякою.

Та син розбійника підріс і пішов татовою дорогою. Їх з дружком схопили і за численні вбивства та грабунки засудили до розп'яття. Ось перед стратою каже Дизма товаришеві по нещастю:

– Завтра нас приб'ють до хрестів. Там і сконаємо в муках. Я бачив, як привели ще одного. Його також скарають на хресті. ЛЮДИ кричали: "Ісус, Ісус...". Дивно, коли я був у колисці, мав якісь рани на всьому тілі. Невиліковні. Батько вповідав, що до нас попросилися переночувати подорожні чоловік із жінкою і Сином у сповитку. Дитину ту скупали, і ніби жінка порадила воду не виливати, а викупати у ній мене. І я враз по тій купелі видужав. Ту Дитину також звали Ісус. А жінка була неземної краси. Чомусь мені це прийшло в голову.. .

– Ет, якась чаклунка, - неуважно кинув другий, оторопілий від передчуття кари.

– Та ні, тато мені казав.. .

– Тато.., тато йому казав .., роздратовано ревкнув другий.
– Ліпше був би навчив не потрапити до рук оцим песиголовцям. Як ти можеш ще про щось патякати перед таким страшним нашим кінцем!.. Замовкни!..

Ісуса прибивали останнім. Його хрест звели і закопали поміж двома розбійницькими. Тих двох не чіпали. А над Ісусом продовжували глумитися. Шпигали сулицями і без того понівечене тортурами Його тіло.

Насміхалися старшини:

– Він інших спасав - нехай Сам Себе визволить, коли Він Христос, Божий Обранець!

І вояки також збиткувалися. Тикали Йому до рота губку з оцетом на довгій тичці, примовляючи:

– Коли Цар Ти Юдейський - спаси Себе Сам!

Над головою Ісуса був прибитий надпис письмом грецьким, латинським і гебрейським: "Це - Цар Юдейський".

Дизма то непритомнів з болю, то приходив у себе і бачив, як корчиться його товариш зліва від Ісуса, як оскверняє словами всіх і все. Він бачив також у натовпі кількох плачучих жінок - "вони за Ним плачуть" - подумав крізь прокльони другого розбійника. Ось найстарша умліває раз по раз, мабуть Його Мати... "Добре, що моя мама не діждала бачити моєї ганебної смерті..."

А товариш-розбійник зачепив і свого Сусіда по хресту:

– Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас!

І брутально обізвав терплячого Мученика, що зводив очі до неба.

– Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений?
– заступився за Христа розбійник справа.
– Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо - Цей же жодного зла не вчинив.

І, тамуючи біль, промовив до Ісуса:

– Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Свое!

І промовив до вмираючого розбійника Дизми Ісус: