Янголи і демони

— Це тільки припущення, — пояснив Ленґдон, — але я знаю, що багато обелісків у Римі з’явилося саме за життя Берніні. Він, і юза сумнівом, брав участь у їхньому розташуванні.

— Або ж, — додала Вітторія, — Берніні міг поставити свої вказівники біля обелісків, що вже існувалина той час.

— Правда, — погодився Ленґдон.

— Мушу вас розчарувати, — сказав нарешті гвардієць. — На цій прямій немає жодного обеліска. — Він провів пальцем по карті. — Бачите? Навіть поблизу нічого такого немає.

Ленґдон зітхнув.

Вітторія теж засмутилась. Вона ж бо подумала, що це блискуча ідея. Очевидно, це не буде так легко, як вони сподівалися. Про-iv вона не хотіла складати рук.

— Подумайте, Роберте. Ви мусите знати якусь скульптуру Бер ніні, що пов’язана з вогнем.Хоча б щось.

— Повірте, я весь час про це думаю. Берніні створив неймовір но багато скульптур. Буквально сотні. Я сподівався, що Wesl Ponenteвказуватиме на якусь одну церкву. Яка про щось нагадас.

— Fuoco, — повторила вона. — Вогонь.Жодна робота Берніні не спадає на думку?

Ленґдон знизав плечима.

— У нього є знаменитий ескіз «Феєрверк», але це не скульптура, і він зберігається не в Римі, а в Ляйпціґу, у Німеччині.

Вітторія спохмурніла.

— Ви впевнені, що напрямок визначає саме дихання?

— Ви ж самі, Вітторіє, бачили цей барельєф. Він повністю си метричний. Єдине, що може визначати напрямок, — це дихання.

Вітторія знала, що він має рацію.

— Не кажучи вже про те, — додав він, — що оскільки Wcsl Ponenteсимволізує Повітря,то найлогічніше орієнтуватися саме на напрям подиху.

Вітторія кивнула. Отже, мусимо йти за напрямом подиху. От тільки куди?

До них підійшов Оліветті.

— Ну що у вас?

— Надто багато церков, — відповів солдат. — Близько двох десятків. Думаю, можна виставити у кожній церкві по четверо людей…

— Це не серйозно, — сказав Оліветті. — Ми двічі проґавили цього хлопця, знаючи точно, де він має бути. Щоб організувати стільки засідок, ми мусили б залишити Ватикан практично бім охорони і припинити пошуки антиматерії.

— Нам потрібний довідник, — сказала Вітторія. — Перелік усіх робіт Берніні. Можливо, якась назва наведе на якусь думку.

— Не знаю, — сказав Ленґдон. — Якщо Берніні створив цю скульптуру спеціально для ілюмінатів, то вона, мабуть, малоиі дома. У довіднику її може й не бути.

Вітторія так не думала.

— Але ж дві інші скульптури були достатньо відомі. Ви їх обидві знали.

Ленґдон знизав плечима.

— Це правда.

— А раптом у якійсь назві трапиться слово «вогонь» чи щось у такому дусі і відповідна скульптура виявиться у потрібному напрямку?

Ленґдон, очевидно, погодився, що спробувати варто. Він звернувся до Оліветті:

— Мені потрібний перелік усіх робіт Берніні. У вас тут, хлопці, часом, не знайдеться альбому з ілюстраціями робіт Берніні?

— Альбому? — Оліветті, схоже, не вловив іронії.

— Не конче альбому. Згодиться будь-який перелік. У музеях Нат икану мусять бути довідники робіт Берніні.

Гвардієць зі шрамом наморщив чоло.

— У музеях зараз немає електрики, а довідників там — море. І іез допомоги персоналу…

— Ця скульптура Берніні, — перебив його Оліветті. — Ви думаєте, він створив її, доки працював тут, у Ватикані?

— Майже сто відсотків, — запевнив Ленґдон. — Він працював тут чи не все життя. А під час конфлікту Церкви з Галілеєм — то цеточно.

Оліветті кивнув.

— Тоді є ще один довідник.

— Де? — з надією в голосі спитала Вітторія.

Командир не відповів. Він відвів гвардійця вбік і щось йому пошепки сказав. Той наче завагався, але слухняно кивнув. Вислухавши наказ Оліветті, гвардієць повернувся до Ленґдона.

— Прошу сюди, містере Ленґдон. Уже чверть на десяту. Мусимо поспішати.

Вони рушили до дверей.

Вітторія кинулась було за ними.

— Я допоможу.

Олівері втримав її за руку.

— Ні, міс Ветро. Я мушу з вами переговорити. — Тон йот не допускав суперечок.!

Ленґдон із гвардійцем пішли. Оліветті з кам’яним обличчям [відвів Вітторію вбік. Але поговорити з нею йому так і не вдалося І На поясі в нього голосно затріщала рація. І.

— Командире?

Усі повернулися в його бік.

Голос із рації звучав похмуро.

— Раджу вам увімкнути телевізор.

80

Дві години тому, виходячи з таємних архівів Ватикану, Ленґдон ¹навіть подумати. не міг, що потрапить туди ще раз. Однак тепер, _;подолавши весь довгий шлях у супроводі швейцарського гвар дійця, він знову опинився в знайомій будівлі.

Гвардієць зі шрамом вів його поміж рядами прозорих боксі в і сховищ. Тиша в архіві тепер чомусь гнітила сильніше, і Ленґдон, був вдячний своєму супутникові, коли той її порушив. j

— Думаю, це тут, — сказав гвардієць, привівши Ленґдона в кі нець зали, де вздовж стіни стояли в ряд скляні бокси трохи мен j шого розміру. Він швидко проглянув написи на сховищах і пок.і і зав на одне з них. — Так, це тут. Саме там, де й казав командир.

Ленґдон прочитав напис. ATTIVIVATICANI. Майно Ватикану ¹Він пробіг очима перелік позицій. Нерухомість… валюта… банк Ватикану… антикваріат… І так далі.

— Документи на все майно Ватикану, — пояснив гвардієць.

Ленґдон придивився всередину скляного сховища. lbо.і/іс милосердний.Навіть у темряві було видно, що воно напаковане вщерть.

— Командир сказав: усе, що Берніні створив під опікою Вати кану, має бути тут, у переліку майна.

Ленґдон кивнув, зрозумівши, що розрахунок командира цілком може виявитися слушним. У часи Берніні все, що митець створював, перебуваючи під опікою Папи, за законом ставало власністю На тикану. Щоправда, це більше нагадувало феодалізм',-аніж опіку, іме видатні митці жили добре й рідко нарікали на долю.