Янтарне скло
Шрифт:
Вони рушили далі. А жахлива прірва все зяяла поруч із ними, і Ліра думала: «Досить зробити один хибний крок, наступити на хиткий камінь чи послизнутися, й безодня підхопить тебе у свої обійми. Ти летітимеш доти, доки не вмреш від голоду, але найгірше те, що й після цього твій бідолашний дух довічно падатиме цією бездонною прірвою, знаючи, що ніхто йому не допоможе та не подасть рятівної руки…»
Це було б набагато гірше, ніж той сірий мовчазний світ, котрий вони залишили!
Від цієї думки зі свідомістю дівчинки сталося щось дивовижне: вона відчула запаморочення та похитнулася. Віл був попереду неї, надто далеко, щоб можна було схопитися за нього, проте поруч був Роджер, і на мить у серці дівчинки спалахнув проблиск
Вона гордовито подивилася на Роджера — все залишилося як раніше, він поруч, і вона не буде хапатися за камені, наче комаха…
Але тут хлопчик прошепотів:
— Ліро, обережніше! Пам'ятай, що ти, на відміну від нас, жива…
Тут події наче уповільнилися, однак Ліра вже нічого не могла вдіяти: з-під її ніг вислизнув камінь, і вона безпомічно слизнула вниз. Першої миті вона відчула роздратування, потім їй стало смішно: яка дурість! Набуваючи швидкості, дівчинка разом із каменями покотилася вниз, до краю прірви, і всередині неї залишився тільки смертний жах: вона впаде! її вже нічого не зупинить, надто пізно…
Її тіло стиснулося. Вона не бачила, що духи кинулися вслід за нею, намагаючись підхопити її — дівчинка пролітала крізь них, наче камінь крізь туман. Вона не чула, що Віл вигукує її ім'я — так голосно, що вся прірва здригається. Усе її єство стало вихором ревучого страху, і навіть духи не витримали цього видовища: вони прикрили очі та хором заволали.
Віл, прикутий страхом до землі, дивився, як Ліра котиться далі й далі. Він знав, що нічого не може зробити, та знав, що не повинен відводити очей. Він не чув свого відчайдушного крику так само, як не чула його Ліра. Залишилося дві секунди… секунда… Й ось вона вже на краю, однак не зупиняється, а падає далі…
Але тут із темряви злетіло створіння без імені, з жіночим обличчям і пташиними крилами — те саме, чиї пазурі не так давно розкраяли дівчинці голову, і ті самі пазурі стиснулися навколо талії дівчинки. Вони разом пролетіли вниз ще деяку Відстань, бо додаткова вага була завеликою навіть для дужих крил гарпії, проте вони все били й били по повітрю, а пазурі все стискували свою ношу, і нарешті падіння вповільнилося та обернулося на піднімання. Дуже повільно й важко гарпія витягнула дівчинку з ущелини та опустила її, майже непритомну від пережитого шоку, у простягнуті руки Віла.
Хлопець схопив її та міцно притиснув до грудей, відчуваючи на своїх ребрах шалене калатання її серця. Вони на мить відчули себе не просто хлопцем і дівчинкою, не просто Вілом і Лірою, а єдиними живими істотами в неосяжній безодні смерті. Вони застигли, притиснувшись одне до одного, а духи юрбилися довкола, шепочучи заспокійливі слова та славлячи гарпію. Найближче від усіх стояли батько Віла й Лі Скоресбі, котрим дуже хотілося також обняти Ліру. Тіаліс і Салмакія тим часом розмовляли з гарпією — нахваляли її, називали рятівницею їх усіх, захоплювалися її добротою…
Тільки-но Ліра змогла рухатися, вона простягнула тремтячі руки до гарпії, охопила її шию та почала цілувати її скам'яніле обличчя. Говорити дівчинка була просто нездатна — падіння витрусило з неї всі слова, всю самовпевненість, усю пиху.
Декілька хвилин усі лежали нерухомо, але щойно жах почав минати, вони вирушили далі. Віл своєю здоровою рукою міцно стискував Лірине зап'ястя та обережно йшов попереду, перевіряючи кожен камінь перед тим, як перенести на нього вагу свого тіла. Це настільки вповільнило їхній рух та так стомлювало, що дітям здавалося, що вони ось-ось помруть від виснаження. Проте зупинитися та відпочити вони не могли: як можна відпочивати поруч із цією жахливою прірвою.
Десь за годину цих мук хлопець звернувся до Ліри:
— Подивись он туди. Здається, вихід там…
Дійсно-бо,
схил ставав положистим, і можна було навіть трохи піднятися вгору, подалі від краю. А попереду щось показалося, чи не западина у суцільній стіні скель? Може, це і є вихід?Ліра подивилася у сяючі силою очі Віла та посміхнулася.
Вони полізли далі, з кожним кроком віддаляючись від безодні. Ґрунт тим часом ставав дедалі твердішим, а каменям вже можна було довіряти, не боячись, що вони вирвуться в тебе з-під ноги й потягнуть за собою.
— Гадаю, ми відійшли вже досить далеко, — за декілька хвилин промовив Віл. — Я міг би спробувати прорізати вікно.
— Поки що не треба, — одказала гарпія. — Відійдіть подалі, це погане місце. Вище буде краще.
Діти вирушили далі: випробувати камінь рукою, потім ногою, перенести на нього вагу тіла, вибрати наступний камінь… Їхні пальці палали, коліна і стегна тремтіли від напруження, а голови боліли та дзвеніли від виснаження. Й ось нарешті вони здолали останні декілька футів, що залишалися до підніжжя скелі, в якій вони бачили вузький прохід.
Ліра запаленими очима дивилася, як Віл дістав ніж і, роблячи майже непомітні рухи його кінчиком, почав шукати невидиму проріху в повітрі.
— Пуф, — видихнув він.
— Ти знайшов відкритий простір?
— Гадаю, так.
— Віле, — втрутився його батько, — зупинися на хвилину та послухай мене.
Хлопець вклав ніж у піхви та повернувся. Подорож була такою стомлюючою, що він майже не згадував про батька, проте все одно незримо відчував його присутність і підтримку. Раптом він усвідомив, що вони ось-ось розлучаться востаннє.
— Що станеться, коли ти перейдеш до іншого світу? — спитав він. — Ти просто зникнеш?
— Поки що ні. У нас із паном Скоресбі з'явилася одна Ідея. Деякі з нас залишаться тут на певний час, і треба буде, щоб ти провів нас до світу лорда Ізраеля, адже йому може знадобитися наша допомога. І це ще не все, — повів він далі, подивившись на Ліру. — Якщо ти бажаєш відшукати свого деймона, тобі доведеться самій піти туди, адже саме туди Потрапили ваші деймони.
— Але звідки ви знаєте, що наші деймони перейшли до світу мого батька? — спитала дівчинка.
— За життя я був шаманом. Я знаю, де можна здобути хоч яку інформацію. Спитай свій алетіометр — він підтвердить мої слова. Проте ти повинна пам'ятати одну важливу річ, — сказав Джон Пері та на декілька секунд зупинився, Щоб підкреслити значущість своїх слів. — Чоловік, котрого ви знали під іменем сер Чарльз Летром, не міг постійно жити у своєму світі та змушений був періодично повертатися до мого. Учені з Гільдії Башти Ангелів, котрі вже триста років подорожують між світами, стали свідками того самого явища, і, як наслідок, їхній світ утратив життєву силу та занепав. Тепер слухай, що сталося зі мною. Я був солдатом, офіцером морської піхоти, а потім заробляв собі на життя, беручи участь у експедиціях у віддалені країни. Я був здоровим і тренованим, наскільки це взагалі можливо для людини. Потім я випадково залишив свій власний світ і не зміг відшукати шлях назад. Я багато що зробив і багато чого навчився у світі, в котрому опинився, проте через десять років після мого переходу до нього я смертельно захворів. І причина всього цього полягає в тому, що твій деймон може повноцінно жити лише у світі, у якому ти народився. В усіх інших світах він рештою захворіє та вмре. Якщо існують проходи до інших світів, ми можемо переміщатися між ними, але жити можемо лише у своєму рідному. Зрештою, саме з цієї причини велике починання лорда Ізраеля приречене на фіаско: ми маємо збудувати небесну республіку у своєму власному світі, адже інші світи для нас просто згубні. Віле, хлопчику мій, ви з Лірою наразі можете вийти та трохи перепочити: вам це потрібно, й ви це заслужили, але потім ви мусите повернутися в темряву та разом зі мною й паном Скоресбі здійснити ще одну, останню подорож.