Янтарне скло

Спочатку Ліра відчула його порив на своїх щоках, потім побачила, як зігнулася трава, а вже потім почула свистіння вітру в кущах глоду. Небо попереду дихало бурею: все біле в ньому кудись зникло, ставши сірчано-жовтими, темно-зеленими та свинцево-чорними грозовими хмарами, що клубочилися, поступово затягуючи половину горизонту.

Позаду все ще світило сонце, тож кожний гайок та кожне окреме дерево між дівчинкою та бурею жваво сяяло в сонячних променях, наче кожною гілочкою та кожним листком кидаючи виклик темряві, що насувалася із заходу.

А двоє вже не дітей усе шли вперед. Тепер вони бачили примар досить чітко, щоб пильнувати та стежити за їх наближеннм. Вітер бив їм в обличчя та ворушив Лірі волосся, і, здалося, він мав би віднести примар геть, але лихі створіння чомусь зовсім не звертали на бурління повітря уваги, переміщуючись в усіх напрямках. Хлопець і дівчина, тримались за руки, пробиралися між мертвими та пораненими. Ліра кликала свого деймона, а Віл напружувався усім єством, щоб відчути присутність свого.

Десь зовсім поруч небо розколола блискавка, і за декілька секунд в їхні вуха тисячотонним молотом ударив грім.

Ліра затулила вуха руками, а Віл під тиском гуркоту аж спіткнувся. Вони схопилися одне за одного та подивилися на небо, аби побачити видовище, яке ніколи не доводилося бачити жодній людині в мільйонах світів.

Зі сходу над мурами фортеці суцільним потоком летіли відьми з клану Рути Скаді, Райни Міті та півдесятка інших, і кожна з них несла з собою палаючий факел зі смолистої сосни, зануреної в бітум. Вони вилітали з-під останнього клаптика чистого неба та поринали просто в осердя бурі.

Люди на землі почули ревіння та тріск полум'я, що пожирало летючі вуглеводні. У верхніх шарах повітря ще й досі висіло декілька майже невидимих примар, і якісь відьми налетіли на них, аби зойкнути та вогняним метеором упасти на землю, проте більшість переливчастих створінь уже знизилися, і відьми, наче річка вогню, продовжили свій політ до центру шторму.

Назустріч їм від Затьмареної Гори вже піднімалася армада ангелів, озброєних списами та мечами. Гнані попутним вітром, вони швидше від стріл полетіли вперед, але відьми не схибили — перші з них злетіли вгору та кинулися на лави ангелів, розмахуючи палаючими факелами. Крила ангелів почало охоплювати полум'я, у повітрі знявся крик, і їхні лави розсипалися.

Цієї секунди згори вдарили перші краплі дощу. Якщо той, хто рухав штормовими хмарами, сподівався цим погасити відьмацькі факели, то він зазнав невдачі — смолиста сосна та бітум наче кидали зливі виклик, палаючи тим сильніше, чим більше крапель потрапляло на них. Вода вдарила по землі з такою силою, наче вона була налита злістю, і за лічені секунди Віл із Лірою промокли до нитки та почали тремтіти від холоду, а дощ усе бив їх по головах і руках, ніби град із крихітних камінців.

Поле битви поринуло в суцільний хаос, але діти, спотикаючись і падаючи, продовжували кричати:

— Пантелеймоне! Пане!

Над їхніми головами майже безперервно гуркотів грім, трясучи землю так, що складалося враження, буцімто самі атоми ось-ось розлетяться на шматки. Віл також кричав, закликаючи свого деймона, проте, на відміну від дівчинки, без слів — у його втрати навіть не було імені.

І разом із дітьми переміщалися галівесп'яни, попереджаючи їх про небезпеку та радячи, як краще обійти ту чи іншу перешкоду. У леді Салмакії залишилося надто мало сил, аби чіплятися за Лірине плече, тож дівчинка несла галівесп'янку в руках. Тіаліс оглядав небо довкола, шукаючи людей своєї раси, й декілька разів він таки помічав строкатих швидкокрилих бабок, але через нестачу сил він не міг перекричати шум, до того ж інші галівесп'яни шукали очами бабок своїх одноплемінників — а бабки Тіаліса й Салмакії залишилися у світі мертвих.

Тут сталася чергова несподіванка. Помітивши якийсь рух, діти підвели очі, затулили їх долонями та побачили літальний апарат, зовсім не схожий на ті, котрі вони бачили раніше. Він був незграбний, шестиногий, темний, а головне, летів геть безшумно. Апарат пересувався над самою землею, Наближуючись до них із боку фортеці. Ледь не зачепивши дітей, він пролетів у них над головами та вирушив далі, в осердя бурі.

Проте в них не було часу на подив — ще один нестерпний напад нудоти повідомив Лірі, що Пантелеймонові знову загрожує небезпека, і за мить те саме відчув Віл. Діти, вкрай перелякані та безпомічні, впали в багно калюжі посеред хаосу негоди, у вирі битви привидів та пліч-о-пліч із мертвими та пораненими людьми і заплющили очі.

30 Затьмарена Гора

Наміроліт, що промайнув у них над головами, пілотувала пані Кольтер. Окрім неї та її деймона, в кабіні нікого не було.

Звичайно, барометричний альтиметр під час бурі не працював, але жінка могла судити щодо висоти польоту, спостерігаючи за вогнями на землі, які відзначали місця падінь палаючих ангелів — попри несамовиту зливу, вони продовжували горіти. Куди летіти, також було зрозуміло — блискавки, що кожні декілька секунд на мить висвітлювали Затьмарену Гору, чудово виконували роль сигнальних вогнів. Але пані Кольтер доводилося уникати зіткнень із різноманітними летючими істотами, котрі й досі билися в повітрі, та своєчасно помічати якусь скелю на своєму шляху.

Вона не вмикала прожекторів, бо хотіла непоміченою наблизитися до гори та сісти неподалік від неї. Коли вона здолала більшу частину шляху, повітря стало ще бурхливішим, а шквали — ще брутальнішими. Буря вже давно кинула б гіроптер із хоч яким умілим пілотом об землю, але в намірольоті жінка могла рухатися разом із вітром, тримаючи рівновагу, наче серфінгіст на океанський хвилі.

Зібравшись із думками, вона почала підйом, не звертаючи уваги на показання приладів і керуючись лише своїми інстинктами. Золотава мавпа стрибала по кабіні, кидаючи погляди в усі боки та попереджаючи пані Кольтер про можливі небезпеки. Блискавки сяючими списами пронизували небо довкола намірольота, і ці спалахи світла давали їй можливість бодай трохи орієнтуватися у просторі, поступово набираючи висоту та наближуючись до затягненого хмарами палацу.

І тут її увагу привернула надзвичайна природа гори.

Вона нагадала жінці про мерзенну єресь, творець якої наразі заслужено мучився в підземеллях Консисторського Суду. Цей чоловік висловив припущення, за яким просторових вимірів існує більше, ніж ті три, що відомі всім нам, І навіть згідно з найпомірнішими оцінками, їх існує не менше десяти, але побачити їх неозброєним оком не можна. Єретик навіть сконструював макет на пояснення своєї теорії, і перед тим, як із цієї речі вигнали злих духів та спалили, пані Кольтер мала змогу її побачити. Її складки були розташовані всередині інших складок, а її кути та краї водночас містили одне одного та містилися в них; її внутрішність охоплювала все довкола, а зовнішня поверхня… Одне слово, та штука справила на пані Кольтер величезне враження, і Затьмарена Гора чимось невловимо нагадувала її: вона була схожа радше не на скелю, а на силове поле, здатне маніпулювати Самим простором, складаючи його, розтягуючи й розкладаючи на галереї та тераси, палати, колонади та сторожові башти з повітря, світла й пари.

Пані Кольтер відчула, що її груди стискує дивна радість. Оглянувши гору, вона побачила, як можна безпечно посадити апарат на затягнуту хмарами терасу на південному Юнці. Наміроліт смикався та нахилявся в бурхливому повітрі, але жінка все одно трималася обраного курсу й таки привела повітряне судно до наміченої точки приземлення — чи «приповітрення»?

Досі світло, за допомогою якого вона орієнтувалася, надходило від спалахів блискавок, віконець у хмарах, що виникали на мить, і крізь які проникали сонячні промені, полум'я від палаючих ангелів і стовбурів антаричного світла від прожекторів. Але тут світло було зовсім іншим: чимось невловимо схожим на блиск перламутру, його випромінювала сама матерія гори, і воно по черзі розпалювалося та блякло в повільному, схожому на дихання темпі.