Янтарне скло

Віл із Лірою перезирнулися, потім хлопець прорізав вікно, і те, що вони крізь нього побачили, було для них найкращим видовищем на землі.

Свіже, чисте та прохолодне нічне повітря наповнило їхні легені, їхні очі піднялися до неосяжного купола зоряного неба, десь нижче виблискувала вода, тут і там серед савани стояли гаї величезних дерев.

Віл зробив прохід якомога ширшим — тепер крізь нього могли одночасно пройти сім чи вісім людей, точніше духів.

Перші духи тремтіли від надії, і їхнє збудження, наче хвиля, покотилося по довжелезній колоні. Усі: й малі діти, і старезні дідусі й бабусі — однаково захоплено та здивовано дивилися на перші зірки, котрі їхні зголоднілі очі побачили за багато століть.

Першим духом, котрий наважився залишити світ мертвих, став Роджер. Він зробив крок уперед, повернувся, щоб подивитися на Ліру, та здивовано засміявся, відчувши, що він перетворюється на ніч, на зоряне світло, на повітря… І він зник, залишивши за собою настільки жвавий спалах щастя, що у Віла перед очима чомусь з'явилися бульбашки у бокалі шампанського.

Інші духи пішли слідом за ним, а Віл і Ліра, виснажені, впали на росисту траву. Останнім їхнім почуттям перед тим, їх зморив сон, було блаженство, що охопило кожен нерв їхніх тіл від відчуття м'якого ґрунту, нічного повітря та зірок.

27 Платформа

Мулефа споруджували для Мері платформу, працюючи так швидко, як тільки могли. Їй дуже подобалося спостерігати за ними, бо вони вміли дискутувати не сварячись, і співпрацювати, не заважаючи одне одному. Крім того, їхні технології розщеплення, розрізання та поєднання дерева були надзвичайно елегантними й ефективними.

За два дні спостережну платформу спроектували, збудували й перевірили. Вона була міцною, просторою та зручною, і коли Мері залізла на неї, її охопило незвичайне відчуття фізичної насолоди. Вона сиділа в рясній зелені крони, під чистим голубим небом, що виднілося у просвітах листя, відчувала, як її шкіру охолоджує приємний прохолодний вітерець, вдихала слабкий аромат квіток, слухала шелестіння листя, спів сотень птахів та віддалений гомін хвиль на березі моря. Всі її чуття були насичені радістю, тож якби вона могла не думати, то з головою поринула б у блаженство.

Але, звичайно, вона була тут саме для того, щоб думати.

І коли жінка подивилася у своє янтарне скло та побачила невтомний дрейф сарфу, або ж тіньових частинок, у напрямку моря, їй здалося, що разом із ними ці місця залишає щастя, життя й надія. Ніякого пояснення всьому цьому в неї не було.

Мулефа сказали їй, що дерева почали хворіти триста років тому. З огляду на те, що тіньові частинки однаково пронизували всі світи, те саме, імовірно, коїлося і в її всесвіті, а також у всіх інших. Триста років тому в її світі було засновано перше справжнє наукове товариство: Королівське наукове товариство Великобританії. Саме тоді Ньютон почав робити свої відкриття щодо оптики та сили тяжіння землі.

Триста років тому якийсь учений у Ліриному світі винайшов алетіометр.

Тоді ж у тому дивному світі, через який вона потрапила сюди, було створено магічний ніж.

Мері лягла на настил, відчуваючи дуже повільний і слабкий ритм коливання платформи — це розхитувалося від Морського бризу величезне дерево. Тримаючи янтарне скло Перед оком, вона спостерігала, як незчисленні крихітні іскорки пролітають крізь листя, повз відкриті ротики квіток, Крізь товстенні гілки, як вони рухаються проти вітру повільним розміреним потоком, котрий виглядав як завгодно, але не як свідомий рух.

Що сталося триста років тому? Чи була ця річ причиною потоку Пилу, чи, може, й те, й те було наслідком однієї, невідомої причини? А чи ніякого зв'язку тут не існує?

Потік золотих іскор заворожував. Як легко було б увійти у транс та дозволити своєму розуму попливти разом із ними…

І до того, як жінка зрозуміла, що відбувається, розум якимось чином залишив її приспане святом чуттів тіло, а коли Вона знову прийшла до тями, її охопила паніка.

Вона — точніше, її розум — перебував над платформою та декілька футів від неї, серед гілок. Із потоком Пилу також щось сталося: замість того, щоб неквапливо текти до моря, він летів уперед, як бурхлива гірська річка. Чи він прискорився, чи тепер, коли вона вийшла із власного тіла, перебіг часу став іншим? Хай там як, їй загрожувала жахлива небезпека: потік був достатньо сильним, щоб віднести її з собою. Мері простягла руки, намагаючись схопитися за щось тверде — але рук у неї не було. Тіло не слухалося її — вітер ніс її розум далі й далі від платформи і нерухомої жінки із заплющеними очима, що лежала на ній. Мері спробувала закричати, прокинутися, проте нічого не змінилося. Тіло не ворухнулося, а ту істоту, що спостерігала за всім цим, несло з гущини листя прямо в небо.

І хай там що вона не робила, все було марно. Сила, що несла її, була м'якою, але потужною, наче вода, що прорвала греблю: частинки Пилу пливли так, ніби вони теж переливалися через якийсь невидимий край.

І вони відносили її від її тіла.

Мері метнула до свого фізичного «я» психічний рятівний трос і спробувала пригадати, що вона почувала, будучи у своєму тілі, знову відчути все те, що робить людину живою: ніжний дотик хобота Аталі до її шиї, смак яєчні з беконом, солодке напруження в усіх м'язах, котре виникало, коли вона, займаючись альпінізмом, долала чергову вершину, витончений танок її пальців по клавіатурі комп'ютера, аромат смаженої кави, тепло ліжка в холодну зимову ніч…

Поступово вона зупинилася: рятівний трос між тілом і душею міцно тримав її, але вона все одно відчувала вагу та міць потоку, що штовхав її, — ту, що висіла посеред полуденного неба.

І тут почалося наступне диво. Із головою поринувши у спогади про пережиті відчуття, посиливши їх іншими (смак крижаного коктейлю «Маргарита», який вона куштувала в Каліфорнії, перебування під кроною лимонних дерев, що росли біля ресторану в Лісабоні, паморозь на вітровому склі її автомобіля), Мері відчула, що вітер із Пилу вщух: тиск на неї зменшився.

Але лише на неї: повсюди навколо неї великий потік мчав вперед так само швидко, як і раніше. Поруч із нею якимось чином виникла невеличка ділянка спокою, тут частинки опиралися потоку.

Вони були розумними! Вони відчули її тривогу та відреагували на неї: потроху понесли Мері до її покинутого тіла, і коли вона наблизилася до нього достатньо, щоб знову як слід роздивитися його — таке важке, таке тепле, таке надійне, — її серце струсонуло мовчазне ридання.

І тоді її свідомість пірнула в її тіло, і вона прокинулася.

Затремтівши всім тілом, жінка глибоко вдихнула. Лише хвилину тому вона ледь не збожеволіла від страху, але тепер її охопив в'язкий екстаз, спричинений почуттям єдності зі своїм фізичним «я», усієї землею та світом.

Пролежавши так декілька хвилин, вона із зусиллям підвелася і спробувала критично проаналізувати пережите. Взявши янтарне скло, вона двома руками піднесла її до ока — якби вона тримала трубу однією рукою, то могла б її упустити, такими слабкими були її пальці. Вона не помилилася: повільний усеосяжний дрейф перетворився на повінь. Без свого янтарного скла Мері нічого б так і не побачила, проте Навіть коли вона опустила трубу, її тіло все ще зберігало відчуття тихого швидкого потоку, й до нього додалося дещо таке, чого вона через свій жах не відчувала, перебуваючи поза власним тілом: глибока безнадійна скорбота, що висіла в повітрі.

Тіньові частинки знали, що відбувається, і сумували з цього приводу.

Мері подумала про те, що її тіло та розум також почасти складаються з тіньової матерії. Частина її теж брала участь у відтоку, що пронизував усі світи, — і те саме можна було сказати про кожну людину, про мулефа та про всіх розумних істот в усіх світах.

І якщо вона не з'ясує, в чому річ, вони всі до єдиного можуть бути віднесеними в забуття.

Раптом Мері відчайдушно захотілося повернутися на Землю. Вона поклала янтарне скло в кишеню та почала тривалий спуск униз.