Ярославна

І раптом — без очевидного зв’язку з попереднім, немов хто поплутав послідовність частин фільму — жахлива картина. Страховинні блискавки краяли небо, зловісні чорні хмари клубочилися над містом. Але замість дощу із хмар сипав сірий попіл, падало каміння. На вулиці юрмилися люди, коні, слони. Всі метушилися, кидалися в різні боки, стикалися, падали, топтали одне одного. Одні тягли з собою якийсь домашній скарб, інші пригортали тільки дітей, намагалися затулити їх собою від каміння, від оскаженілого зі страху натовпу. Грізно стугоніла земля, тріскалася прямо на очах, і в тих проваллях миттю зникали люди, цілі будинки, палаци. Прекрасний храм палахкотів, немов гігантський смолоскип. Інколи вітер відхиляв убік вогонь і дим, і тоді в тому пеклі можна було бачити ще непошкоджену чудову скульптурну групу: шестірка крилатих коней розплаталася над палаючим містом, і їх ледве утримував дужою рукою бог Посейдон…

У юрбі і молода жінка з стрілчастими бровами, в пурпуровому плащі, з червоним намистом на шиї. Вона безпомічно простягає до кожного руки в коштовних прикрасах. Але хто зверне на неї увагу в цьому стовпотворінні? Хто допоможе, коли кожний думає лише про себе? її кидає разом з безумними людьми то в один бік, то в другий. Голубі очі її повні жаху, німого благання.

Та ось в них палка радість. Розкидаючи, розштовхуючи людей, до неї намагається протиснутись той самий темноволосий юнак, котрий подарував їй намисто. Його обличчя в крові, кров капає на голі подряпані груди. Та він, мабуть, цього й не помічає, бо бачить тільки блакитні очі й, німе благання допомогти. І хлопець уперто прокладає собі шлях. Ось він уже біля жінки, схопив її на руки, а вона охопила руками його шию.

Нелегко було вирватися із знавіснілого натовпу. Але юнак вибрався. Поставив на землю жінку, яка горнулася до нього, боялася знову втратити. Зморено втер обличчя, озирнувся і, вхопивши супутницю за руку, щосили побіг. Мчали прямою, як стріла, вулицею, потім пробиралися по мосту, геть запрудженому втікачами. Люди кидалися з мосту в вируючу воду, пливли, деякі тонули, інші вибиралися на берег.

Молода жінка зовсім знесиліла, пурпуровий плащ давно загубився, і вона зосталася в легенькому, коротенькому вбранні. Хлопець, не зупиняючись, підхопив її знову на руки.

Уже й місто далеко позаду, а підземний гуркіт переслідував їх, і земля тремтіла під ногами. Велетенське полум’я палахкотіло за їхніми спинами і освітлювало їм шлях.

Потім вони видиралися на скелясту гору, чіплялися порізаними руками за каміння. Жінка вже тільки стогнала, але супутник тягнув її за собою все далі вгору. Інколи він озирався, і в його очах був жах. Нарешті зупинилися на уступі перепочити. Обоє, задихані, подряпані, знесилені, обернулися, щоб глянути вниз, на місто.

Але міста вже не було. На тому місці вирувала брудна вода, присипана зверху чорним попелом…

Молода жінка, впавши на груди юнакові, гірко заплакала. Той ніжно погладив її скуйовджене волосся і суворо сказав:

— Плач, зіронько, плач…

І в самого теж текли сльози.

Так стояли вони над свіжою могилою рідної країни, освітлені лиховісним полум’ям вогнедишної гори. Земля знову здригнула, і гора виплюнула вогненний плювок…

— А-а-а-а! — закричала Малуша і розплющила очі.

Страшні видива зразу зникли, сховались у траві, стрибнули в глибоку балку. Над дівчинкою чистісіньке небо, вітрець погойдує над головою гіллям. Тиша, аж дзвенить у вухах. Але мала ніяк не може прийти до тями, дико озирається. Вона нічого не зрозуміла. Зняла намисто і довго розглядала його, говорила з ним, як з живим:

— Де ти сховало тих бідних людей? У нас теж була пожежа. Погані підкралися й запалили. Волхви своїми заклинаннями допомогли погасити. Може вони і твоїм людям допоможуть подолати ворогів?

Малуша підхопилася і, забувши навіть глек з водою, побігла, продираючись крізь чагарники, і незабаром потрапила на галявину. Тут вона зупинилась і боязко глянула в той бік, де на кам’яній плиті горів вогонь. А над вогнем, сягаючи величезною головою верхівок молодих осичок, виднілося жорстоке обличчя дерев’яного ідола, з вигнутими рогами та вищиреними зубами. Руки він склав на животі і витріщив на дівчину круглі банькуваті очі. На його товстій шиї висіло намисто із зубів вепра.

Біля вогнища стояв старий в широкій довгій одежі. Кучеряве сиве волосся розсипалося по плечах, такі ж сиві борода й вуси. На голові віночок з листя, збоку пояса висить кривий, схожий на серп, ніж. Він тримав над вогнищем широкий короткий меч і, повертаючи його в руках, щось шепотів, поглядав то на вогнище, то на ідола.

Малуша підійшла ближче. Старий поклав меча і суворо глянув на дівчинку.

— Що тобі, дитино?

— О господине, в цьому намисті люди. Їх палить вогонь ворожий, заливає вода велика. Чи не зробиш ти так, щоб ті люди подолали своїх ворогів? Твоє закляття допоможе їм..; Бог Перун змилостивиться над ними…

І дівчинка з надією поглянула на рогатого бога.

Волхв взяв намисто, близько підніс до старечих очей, придивлявся.

— Де взяла?

— Подарував отрок, якого вчора поховали.

— А де ті люди?

— Тут. Надінь, господине, на шию і заплющ очі.

Старий накинув на себе намисто, сів, закрив очі. Малуша теж всілася біля нього на землю, позирала то на чаклуна, то на байдужого до всього Перуна.

А перед старим волхвом з’явилося страшне видіння. На скелі стоять, обнявшись, двоє, а внизу кипить чорна вода. Горить гора величезним полум’ям, із неї стікають вогняні ріки… Він поспішив розкрити очі, зовсім переляканий баченим. Підвівся на ноги і закричав:

— Такого не буває! Це оборотні! Упирі! У вогонь їх! Вогонь-ворожич, спопели оборотнів!

І рвонув із себе намисто. Ланцюжок порвався, і кілька намистин покотилися за плиту, сховалися в траві. Волхв підняв руку над вогнищем…

— Не треба! Не можна, не можна у вогонь! — закричала щосили Наталя і розкрила очі.

Все зникло. У кімнаті нікого немає. На столику горить нічник.

Забіг стривожений тато з книжкою в одній руці, з ручкою в другій:

— Що таке, Наталочко? Чого ти кричиш? Вона деяку мить незрозуміло дивилася на нього, потім спитала пошепки:

— Що то було? Що?

— Ти заснула і тобі щось приснилося. Випий гарячого молока, ковтни аспірин. І зніми намисто, будь ласка! Що за витівка одягати таку дорогоцінну річ?

Наталя помацала себе за шию — теплі, аж гарячі намистини ковзнули під пальцями. Ковтнула слину — горло не болить. Ще рай — не болить! Вона охопила тата за шию:

— Ой, татуню, якби ти знав! Не треба аспірину і молока — горло вже не болить, не болить!

Обережно зняла з себе намисто, взяла його в долоні:

— Ти знаєш, що це таке? Ні? А я знаю! Це… це… це такий, як би його назвати? Відеомагнітофон! От що! Відеомагнітофон! У цих намистинах багато чого записано.

Тато занепокоєно наказав:

— Наталю, зараз же в ліжко! У тебе температура!

— Ні, ні, таточку, любий мій! Ні, немає температури. Ось поглянь — лоб зовсім холодний. Це намисто… Обереги! — засміялася вона. — Слово яке, татуню! Обереги! Оберігає від хвороб, зла й напасті.

Тато зовсім розхвилювався, стривожено торкнувся її чола — справді, холодне! Гм! А донька гаряче говорила: