Ярославна
Шрифт:
— Не віриш? Не віриш? Ось візьми, одягни на шию. Побачиш тоді!
Тато недовірливо стенув плечима, але намисто взяв, підніс близько до очей, придивлявся.
— Тільки я не зрозуміла, татуню, як воно робиться, що все видно так добре, як… ну як Ш V
уві сні, га? Адже на столі лежало — нічого не показувало, а от, коли на себе одягнеш…
— Гм… Як?.. Можливо, — роздумливо відповів тато, — можливо під впливом тепла людського організму чи якихось біострумів воно починає працювати і передавати записану інформацію у мозок? Якщо все це, звичайно, тобі не приснилось…
— Ні, ні, не приснилось! Сідай на ліжко,
Тато слухняно стулив повіки.
Залізний доктор
— Мовчить?
— Яволь, пане майор, мовчить. Інколи сміється, пане майор.
— А ви як… все робили?
— Яволь, пане майор, все і навіть більше. Як ви й наказали.
– І… ні слова?
— Ні слова, ні звуку, ні стогону. Це, перепрошую, не людина, а залізо. Якщо пан майор бажає впевнитись…
Майор Родеман зморщився і почав розглядати каблучку на своїй випещеній руці. Він ніколи не ходить дивитись, як допитують полонених. Це мове тон — поганий тон — бути присутнім при тортурах або самому… допитувати. Гельмут фон Родеман із старовинної аристократичної сім’ї, в якій навіть неввічливе слово вважається жахливою невихованістю. Він не з тих вискочок, котрі будь-якими способами намагаються досягти вищого становища і забруднюють свої руки в крові. Майор може тільки розпорядитись, наказати, пояснити — як треба робити і що, але самому…
Він підвів напомаджену голову, ковзнув презирливим поглядом по здоровенному до непристойності єфрейторові і холодно зауважив:
— Ви мало приклали ретельності, мій милий. Жодна людина не може того витримати. Чи не потребують ці… методи допиту перевірки? Скажімо, на… вас?
І швидко глянув на нього. Обличчя того, яке щойно було по-плебейському червоне, повнокровне, враз зблідло, немов з нього в одну мить випустили кров. Єфрейтор розгублено дивився на майора витрішкуватими очима, не знав, як розуміти це — чи як жарт, чи як погрозу.
Майор дозволив собі посміхнутися куточками тонкого рота:
— Це ми завжди встигнемо, вірно? А зараз приведіть полоненого сюди. Тільки спершу, — він знову поморщився, — надайте йому пристойного вигляду. Ви знаєте, я не можу бачити…
Цього полоненого взяли ще вранці. Рота солдатів йшла вдосвіта на чергове «прочісування» лісу. І несподівано стрілася з невеликою — чотири чоловіки — групою партизан, яка поверталася на свою базу і не встигла до світання. Серед них була одна жінка.
Партизани залягли в бур’янах, почалася стрілянина. Одного з них вбили, другий встиг метнутися до лісу з пораненою жінкою на руках. А цей прикривав їхній відступ, поки й вистрілив останню кулю. Кажуть, стріляв і в себе — та вже не було чим. Узяли живцем, І цілий день б’ються з ним. Мовчить. Залізний? Побачимо… Ще є дещо… в арсеналі.
Через півгодини в кабінет ввели полоненого партизана. Майор читав за столом листа з дому. Не поспішаючи, поклав його в шухляду. Розкрив папку, довго вивчав останні накази із штабу. В кімнаті стояла тиша, тільки шелестіли папери. Полонений біля дверей нічим не виказував своєї присутності.
Нарешті майор глянув на нього. Це був високий, міцний чоловік років п’ятдесяти. Коротке з сивиною волосся їжаком, глибокі зморшки на блідому чолі, під крутими бровами темні очі, а в них, десь на самому дні — смуток чи
втома. Тільки не біль, не страждання, як хотів це побачити Родеман. Він пильно дивився на майора, і очі його, стрівшись поглядом з майоровими, змінили свій вираз: смуток розтав, а натомість зажевріла помітна іронія. На нього натягли нижню солдатську сорочку, що була йому вузька і відкривала груди в синцях і подряпинах.Майор взяв телефонну трубку:
— Перекладача до мене. Негайно. Що?? Був присутнім при допиті і знепритомнів? Які ніжності для солдата! Знайдіть іншого!
Полонений раптом заговорив німецькою мовою:
— Не треба перекладача, пане майор! А то і цей зомліє. Слабенький у вас народ!
Він рушив з місця, дійшов, злегка похитуючись, до столу і важко опустився в крісло. Простяг руку з перебитими пальцями і вирваними нігтями до сигарет і запальнички.
— Дозвольте?
І, не чекаючи відповіді, понівеченими пальцями дістав сигарету, з трудом запалив, кілька разів затягнувся. Родеман холодно спостерігав за ним.
— Вибачайте, пане фон Родеман, що я так вільно поводжуся, але я ваш гість. А виховані люди тактовно не помічають деяких промахів гостя, чи не так?
В його голосі вчувалося глузування.
— Хто ви? — спокійно спитав майор, намагаючись не виказати пі свого роздратування, ні здивування тим, що полонений добре знає німецьку мову.
Полонений ледь посміхнувся синіми розпухлими вустами.
— Я всього лише хірург. Точніше — нейрохірург. Сьогодні вночі довелося кілька годин оперувати хворого. Важкий випадок. Тому й затримались.
— Ваше прізвище, ім’я?
— Це вже ні до чого, пане Родеман. Адже лікуватись ви у мене не збираєтесь? Хоча лікування вам і не завадило б: у вас, я бачу, нервовий тик. Та й мігрені, судячи з вашого блідого обличчя, докучають вам.
Тільки суворе виховання в старовинному прусському маєтку і багаторічна звичка володіти собою допомогли Родеману стриматись. Але тику не заховаєш: ліва щока справді тіпається.
— Звідки ви знаєте німецьку мову?
— В роки моєї юності я навчався у Лейпцігу. Це було ще до першої світової війни.
У двері постукали, і в кабінет, лячно озираючись, навшпиньки зайшов лисуватий чоловік. Він низько уклонився, відрекомендувався:
— Яунзен, тутешній скрипаль… До ваших послуг, пане майор. Я німецьку знаю, пане…
І застиг, вражено втупившись у полоненого. Той і бровою не повів, невимушено сидів у кріслі і навіть не глянув на скрипаля.
Майор, який хотів було недбалим рухом відіслати перекладача, помітив, як змінилося у того обличчя.
— Ви знаєте цю людину?
Перекладач щось забурмотів, очі його забігали. Він заперечливо хитнув головою і не міг відірвати очей від опухлого обличчя полоненого, скалічених рук, кривавих плям, що з’являлися на білій солдатській сорочці.
— Хто ця людина, я питаю?
Скрипаль заметушився, позадкував до дверей і жалібно забелькотів:
— Я маленька людина… І нічого не знаю. Я краще піду… Нічого не знаю… Я гадав тільки перекладати…
Майор натиснув дзвоник, і в кімнату ввалився здоровенний єфрейтор з засуканими рукавами.
Родеман кивнув на перекладача:
— Він знає, хто цей партизан. Зрозумів?
Здоровило, визвірившись на скрипаля, взяв його за петельки, трусонув. Той тільки гикнув.
— Не тут, не тут! — поспіхом наказав майор.