Ярославна

— Ви гадаєте, ця… штука звідти, з космосу?

І він тицьнув капелюхом у темне вечірнє небо.

— Аякже! — гаряче заволав Юрко, враз утративши свій статечний тон розмови. — Невже ви не бачите? Там, де ми знайшли його, навіть трава навколо вигоріла. От коли б магнітофон. Може у вас є?

Професор мовчав, уважно вивчаючи наші обличчя, потім зітхнув, немов шкодував за чимось, і пробурмотів сам до себе:

— Діти віку космічних завоювань… Усе закономірно. Так, у мене є магнітофон. Ходімо.

І знову немов би з жалем і водночас із заздрістю глянув на Юрка і на мене.

Хвилин за десять-п’ятнадцять ми вже були в квартирі Петра Семеновича. На порозі нас зустріла невеличка, худенька літня жінка, з високою зачіскою, в барвистому халаті. Стривожено спитала:

— Ну що, Петю? Знайшов?

— Знайшов, знайшов! — заспокоїв її Петро Семенович. — Ось ці молоді люди надибали. Все гаразд.

Джім ввічливо залишився у передпокої на підстилці, а нас професор завів до свого кабінету, геть заставленого стелажами з книгами. У кутку обіч вікна стояло піаніно, на ньому купою теж книги, ноти, якісь папки. На низенькій тумбочці те, що нам треба, — великий магнітофон.

Петро Семенович узяв бобіну. Юрко поправив окуляри, що сповзли на кінчик носа, і мовчки ревниво слідкував, за кожним рухом професора. Петро Семенович дуже ніжно, обережно і вміло поводився з безцінною знахідкою. Приладнавши бобіну та включивши магнітофон, він сів у крісло, запросив і нас на диван. Ми всілися рядком і застигли в чеканні, не зводячи очей з бобіни, яка повільно розкручувалась.

Я чомусь уявляв собі, що хтось заговорить з тієї стрічки страшним голосом і зачне твердити що-небудь подібне до «два рази по два — чотири», або «квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів». Та поки що нічого не було, тільки ледь чутно шаруділа, розмотуючись стрічка.

Нарешті народивсь якийсь невиразний звук. Юрко застережливо прошипів: «Тихш-ше», хоч ніхто й не поворухнувся.

Ось зараз, зараз ми почуємо неземний голос далекої, невідомої розумної істоти з інших світів…

Але замість людського чи нелюдського голосу, замість промови або виголошення істин почулася тиха-тиха музика. Ми з Юрком перезирнулися.

Він сторопіло округлив очі, а я знизав плечима. Лише професор не здивувався, сидів спокійно і чекав. Навіть очі заплющив, ніби ждав якоїсь особливої насолоди.

А музика — то тихіша, то гучніша — вже заповнювала кімнату. Такої я ще ніколи не чув. Це, мабуть, і не музика! Це… я не знаю, як сказати, але мені здавалося, слухаючи її, що я читаю цікаву книжку або дивлюся кінофільм. І разом з героями все переживаю, і не лише переживаю, а й дію поруч з ними, і навіть замість них. Тобто, ніби то не хтось, а сам я. Їв розвідку я йшов, і вмирав, і співи птахів слухав, і жартував, і плакав; зовсім дорослим був і малим хлоп’ям, і дідом… Було тут все, як у житті, хоча я багато чого й не розумів. Може це й розповідається такою незвичайною музикою про життя?

Музика давно замовкла, а ми так і сиділи закляклі. Першим опам’ятався Юрко. Він схопився з місця, підскочив до магнітофона; потім до мене, розмахував руками. І я розумів, що він хоче сказати: «Це — здорово! Генко, це колосально!» Якщо вже Юрка, завзятого «фізика», який не визнавав ніяких «ніжностей» і зневажав «ліриків» і якому, за його признанням, у дитинстві «слон наступив на вухо», — полонила і захопила ця музика, то що вже говорити про людей, які люблять, знають і цінують музику.

Але я помилився. Юрко й тут залишився вірним собі!

— Це не музика! — урочисто проголосив він і переможно блиснув окулярами на Петра Семеновича. — Це не звичайна музика, я хочу сказати. Так, у музикальній формі, вони записали для нас свою інформацію. Кожна нота, кожний звук щось значить. Треба тільки розшифрувати. Ні, ви розумієте, як геніально і як просто вони придумали! — зненацька закричав Юрко, зовсім забувши, що він у чужій квартирі.

— Що ви, Юрію, маєте на увазі? — спитав Петро Семенович, тактовно не помічаючи Юркового галасування.

— Як — що? Адже музика не має мови! Вона зрозуміла всім і скрізь!

А й справді! От слухаєш, наприклад, пісню чужою мовою, а якось розумієш.

– І вони це знали! — волав Чумак у захваті.
– І вибрали саме цей спосіб спілкування з нами, землянами!

Професор ласкаво так, привітно дивився на нього, ніби аж милувався ним. Я діловито спитав, бо мені вже не терпілося дізнатися, про що інформують вони:

— Розшифрувати, мабуть, може тільки професор по музиці! Де його знайти? Підемо в консерваторію?

— А я і є професор по музиці! — сказав Петро Семенович, усміхаючись. — Так що далеко й ходити не треба.

Потім враз посерйознішав:

— Сядь, Юро. Ви дуже хороші хлоп’ята. Ви просто чудові хлопці! Вельми шкодую, але мені прийдеться вас розчарувати. Справа в тому, що ця стрічка — земна, музика — теж.

Юрко аж побілів при цих словах, хотів щось сказати і тільки рота роззявив, а мовити нічого не зміг від обурення. Я теж розсердився. Щоб наша тарілочка — та не з іншої планети?

— Як — земна? Нічого подібного! Це ви так говорите, ви не знаєте…

— Заспокойтесь, мої милі, знаю, все знаю, бо цю стрічку придумав я. Послухайте, як це було…

…За переказами, старогрецький філософ і математик Піфагор, який жив за п’ятсот років до нашої ери, одного разу був невимовно вражений. В передзвоні молотів, що линув із кузні, філософу вчувалися точні музичні співвідношення інтервалів: октава, квінта, кварта.

Зваживши молотки, Піфагор виявив, що їхня вага дорівнювала відповідно половині, двом третинам і трьом чвертям ваги найважчого молота. Великий мислитель і не здогадувався, що знайдене ним співвідношення, трохи уточнене, буде покладено в основу теорії музики.

Дещо, подібне трапилося й зі мною. Почалося це давно, ще в студентські роки. Я жив у одній кімнаті з своїм другом. Тоді він був початкуючим письменником, тепер — автор багатьох відомих у всьому світі книг.

І Петро Семенович назвав прізвище нашого видатного сучасного письменника.

— Так от він, бувало, сидить за своєю машинкою годинами, вистукує, і то засміється від задоволення, то хмуриться, то щось шепоче сам до себе, а то й сердито, невдоволено порве на дрібні шматочки все написане.