Ярославна

Я розліпив набряклі повіки. Перед очима роїлися чорні і зелені кола. У роті було солоно. Виплюнув кров, підвів голову. Іван стояв на тому ж місці, як той дубище, якому зламали всі віти, а він височіє, непохитний і все ще живий, нескорений. Руки прикручені до стовпа. З розбитої губи на подерту шинелю капала кров. Я з надією глянув на гори — чи не видно наших?

Солдати виштовхнули на подвір’я Степанівну і Ярославну. На шиї дівчини вже не було золотих дукачів. Ярославна поволі обвела нас ясним поглядом. Навіть солдатня остовпіла і витріщила очі на дивну вроду. Один, плюгавий такий, оглянув її з голови до ніг і щось сказав, мерзенно підморгуючи іншим. Ті захихотіли. Іван рвонувся так, що мало не потяг за собою стовпа.

Ярославна, мабуть, не зрозуміла сказане, але відчула зміст. Вона зблідла, підвела голову і згорда поглянула на солдатів. Ясні очі її затьмарилися.

Підійшов офіцер, немолодий, з довгим випещеним обличчям. Рукою в брудній рукавичці взяв дівчину за підборіддя.

— Червоних переховуєш, кралечко?

Я раз у раз кидав погляди на гори — мені здалося, що за камінням майнули постаті бійців. Серце моє шалено калатало, розпухлі губи шепотіли: «Братці! Швидше! Швидше!».

Тримаючись руками за стіни, на веранду вийшов професор. Він хапав посинілими губами повітря. Нарешті прохрипів:

— Панове… панове… стійте… Не чіпайте дівчину… Ярославна… Ярославна… ожила… сотні років анабіозу… Панове… Для науки… Ярославна…

Учений простяг слабку руку, наче хотів нею захистити дівчину. Ярославна різко крутнула головою, звільнила обличчя — на ньому залишилась червона цятка від офіцерських пальців — збігла на веранду, обережно підтримала хворого. Офіцер недбало хитнув головою. Солдати грубо штовхнули Ярославну, вхопили старого за руки. Професор Лавров нараз випростався і роздільно, гнівно сказав офіцерові:

— Дозвольте сказати вам… Ви — мерзотник. Так, так! Ви… мерзотник!

І знесилено схилив сиву голову на груди. Солдати впустили його, і вчений покотився з ґанку на землю. Ярославна знов метнулася до нього, очі її були повні сліз.

Офіцер відвернувся.

— Гніздо спалити! Цю… забрати з собою. А ось з ними…

Він підступив до Івана, глузливо скривив тонкі, рожеві, як у дитини, губи.

— З то-ва-ри-ша-ми… поговоримо на проїдання.

Я підвів, скільки зміг, голову, і плутано заговорив, хапаючись, бо боявся, що мені не дадуть сказати:

— Нас можете розстріляти, робіть що завгодно. Але не займайте дівчину. Професор Лавров оживив її. Вона була мертва. Спала. Багато років. І не паліть будинку. Там всі записи. Прилади. Професор — великий вчений. Це слава Росії.

Офіцер навіть не глянув у мій бік.

З вікон будинку заклубочив дим. Степанівна заголосила, ламаючи руки.

Іван гримнув на мене:

— Кого ти просиш?! Кого?! Хіба не бачиш — це труп! Від нього мертвечиною тхне, і хробаки давно вже виссали його прогниле нутро!

Офіцер несподівано плаксиво закричав:

— Росія! Де Росія? Немає! Загинула! І це ви її згубили, бандити, голодранці, лайдаки! І ви гадаєте, що я пожалію папірці якогось божевільного і його дівку? Ненавиджу вас! Не-на-вид-жу!

У цю хвилину до Івана підбігла Ярославна. Лице її було залите сльозами. Гірко схлипуючи, вона щось швидко говорила, намагаючись розв’язати його, розплутати вірьовку. Солдат схопив її за руку і потяг. Ярославна опиралася, чіплялася другою рукою за Івана.

І тут сталося неймовірне: Іван розірвав пута. Штурхонув ногою солдата в живіт. Вихопивши у нього гвинтівку, хряпнув прикладом другого. Всі заціпеніли. Офіцер задкував, гарячково шарпав кобуру, а Іван насувався на нього, страшний у своїй люті. І несамовито ревів:

— Бий сволоту! Бий!

Я в безсиллі шарпався, не маючи змоги кинутись йому на поміч, і теж кричав:

— Лупи гадів! Кінчай!

Іван уже заніс гвинтівку над головою офіцера… Постріли впритул зупинили мого друга. Ярославна затулила вуха руками, здригаючись всім тілом, і величезними від жаху очима дивилася на офіцера, на його револьвер.

Іван захитався і поволі, немов у роздумі, осів на вимитий морем до блиску дрін. З шипінням докотилася хвиля і змила кров з простріленого тіла. Ярославна впала на коліна біля Івана, піднімала його важку чубату голову, щось ніжно промовляла. Може просила відкрити соколині очі, усміхнутися, вимовити словечко…

Зціпивши зуби, я борсався, напружував м’язи — вірьовки врізувалися в тіло до кісток. Невже Галієв не добіг? Ще можна врятувати Ярославну. Ще можна погасити пожежу.

Ярославна підвелася і, мов сновида, ступила крок-другий до офіцера. Обличчя її було біле-біле, як пелюстки лілеї, а очі… Моторошно було дивитися в ці очі, сповнені невимовним горем і розпачем, гнівом і ненавистю. Один із солдатів злякано перехрестився. А вона тими страшними очима зиркнула в лице офіцерові. Не витримав він і поспіхом затулився рукою, наче обпекла його не поглядом, а жаром.

Дівчина презирливо відвернулась і, неприступна, горда й прекрасна, пішла на солдатів. Вони, зачаровані, розступалися перед нею, а за ними було море, непривітне, холодне, осіннє море. Вона ступила у воду і пішла назустріч хвилям, все глибше й глибше. Ось уже видно тільки плечі й русяву голівку. Услід дівчині зацвьохкали кулі. Білопінні хвилі поспішили сховати Ярославну.

Знайоме «ура» загриміло в горах, і луна, ніби й вона чекала наших, радо підхопила і невтомно повторювала його, посилювала, множила. Я притулив чоло до холодного каміння і заплакав:

— Пізно… пізно…

Білі, відстрілюючись, одступали. Їм навперейми бігли червоноармійці…

Мене підняли, розв’язали. До палаючого будинку вже не можна було підступитись. Бійці однесли подалі від вогню тіло професора Лаврова. Поруч поклали Івана. А Ярославни не знайшли. Тільки впіймали на хвилях ніжну блакитну стрічку…

Жива вода

Дубовик тримає в руках маленьку елегантну валізку і неквапно ходить вулицями з виглядом людини, яка вперше в цьому місті і розшукує необхідну їй адресу.

Інколи він зупиняється, витягає з кишені клаптик паперу, уважно читає, поглядає на номери будинків і збентежено роздивляється: ніяк, мовляв, не знайде потрібне. І розуміє, що це ні до чого. Їх не обдуриш. Вони знають, що напали на вірний слід.

З самого ранку кружляє він по місту, раптово змінює напрямки, перетинає безліч прохідних дворів, але шпики йдуть за ним невідступно. Дубовик помітив їх тільки по приїзді, на вокзалі, а вони, можливо, вистежують од самого Пітера. Якщо й досі не схопили — значить сподіваються накрити явку. Це вже, вибачайте на слові, дзуськи!