Ярославна

Що робити? На явку не можна ні в якому разі. А все ж листи неодмінно треба віддати. І віддати саме сьогодні, як було домовлено з товаришами в партійному комітеті.

Сів на лаві, поставив поруч себе валізку і обіперся на неї ліктем. Тільки тепер відчув, як стомився. Літа вже не ті. У шостому, коли втік із заслання, проблукав узимку в тайзі чотири доби. І нічого. Двічі з в’язниці тікав. Теж обійшлося. А сьогодні нервує, та й серце нагадує про себе. Старий уже, старий… Голова он як побіліла… А хотілося б дожити до революції. Недовго й чекати, по всьому видно.

Стояв теплий день запізнілої осені, на проспекті було людно. Пропливали закутані в коштовні хутра дами. Дзенькали шпорами стрункі офіцери. Дрібуляли тоненькі гімназистки, кидаючи на військових промовисті погляди. Прошкутильгав солдат на милицях. Хлопчаки-газетярі дзвінко вигукували останні вісті з фронту.

Дубовик дістав з кишеньки годинник на ланцюжку, відчинив кришку — ого, незабаром четверта! Якщо до темряви не одв’яжеться від шпиків, його візьмуть. Його — то ще півбіди. Але ж листи… Листи необхідно передати за всяку ціну.

Обережно скосував погляд — філери тут. У високого, зовні байдужого, вуха Під чорним капелюхом, здавалося, звелися сторч, мов у настороженого собаки. Другий, товстомордий, занепокоєно зиркав очицями то на Дубовика, то на жандарма, котрий топтався неподалік на розі. Чекають… «Брешете, відв’яжусь од вас! Ще поганяєте за мною по місту».

Дубовик рішуче підвівся з лави. Зненацька кольнуло в грудях, і він відчув знайому огидну млість. Затамував подих, намагався подолати біль, що дедалі зростав, виповнював груди, стискав серце. Перед очима попливли темні плями. Зараз зомліє, упаде тут, прямо на вулиці, під ноги перехожим. Ні, він мусить іти, аби шпики не помітили, як йому зле. Коли б вдалося ступити крок… Ще один, ще… Невдовзі проходив повз аптеку. Якби тільки дістатися туди… Там дадуть ліків…

Судорожно стиснув захололі вуста. Ще одне зусилля, ще одне… Напруга ставала нестерпна, але боявся зупинитись, перепочити, бо тоді йому вже не зрушити з місця. Ось уже блищить склом широке вікно. На склі плигають, розпливаються великі літери «Аптека».

Навпомацки знайшов двері, штовхнув. Задзеленчав тоненько дзвоник. Попри слабість ще ступив до стільця біля вікна. Хтось у білому кинувся до нього з чорної імли…

Дубовик відчув на вустах холодний дотик склянки, через силу ковтнув гірку воду. Розплющив очі — морок і тиша, і в цій дзвінкій тиші тривожно, мов на сполох, бив десь годинник: один… два… три… чотири…

«Чого це я тут забарився? Я мушу йти. Листи… Де валізка?»

Його огорнув жах, і він зовсім прийшов до тями. Перед очима розвиднілось, і перш за все побачив валізку, затиснуту в посинілих, закляклих руках. Над ним схилився з склянкою високий чоловік, в металевих окулярах на довгому носі. Густе посріблене волосся сторч, поплямований білий халат обвис на худих плечах, картатий шарф підпирав рудувату борідку.

Дубовик обвів поглядом невелику кімнату, геть заставлену шафами під склом: безліч білих баночок з чорним написом, пляшок і пляшечок. «Аптека… Таки дійшов».

Прямо протії Дубовика над шафою висів старовинний, у різьбленій рамі годинник. Ажурні стрілки показували рівно чотири.

«Уже чотири! Треба йти».

Але він не міг навіть ворухнутись. Біль у грудях рвав тіло па шматки, не давав вільно дихнути. Холодний піт зросив чоло.

— Випийте, прошу пана, ще ковток. Це вас підтримає, поки я викличу карету, — сказав аптекар і підніс знову склянку. Дубовик ковтнув і прошепотів:

— Ні… ні… Карету… ні…

— Але ж у пана дуже погано з серцем…

— Це нічого… минеться…

Кусаючи від болю губи, повернув голову, глянув у вікно. І зразу ж побачив на протилежному боці вулиці товстомордого і жандарма. Вони про щось розмовляли, поглядаючи сюди, на аптеку. Жандарм кивнув і кудись побіг, придержуючи шаблюку. Високий, заклавши руки за спину, з удаваною нудьгою маячив перед самим вікном.

Аптекар теж глянув у вікно. Потім з подивом — на знесиленого хворого: поважного, гарно вдягнутого пана.

— Товаришу…

Аптекар, почувши це слово, здригнувся і пильно вдивився в свого гостя.

— Товаришу… Це за мною. Мені конче треба йти. У вас є, мабуть, другий хід у двір. Виведіть мене… Я мушу йти…

Дубовик намагався підвестися з стільця, але якийсь тягар притискав його до сидіння.

Аптекар мовчки дивився на Дубовика. Потім сказав повільно:

— Куди вам іти? Один крок, навіть один рух — і… - Замовк, стояв, немов у роздумі.

— Покажіть мені, як вийти… Вони слідкують… Я дійду… Повинен дійти… Листи…

Дубовик зібрався на останніх силах, спробував підвестися. Гострий біль пронизав груди, він зціпив зуби, аби не застогнати, і благально позирав на аптекаря.

Той раптом отямився, заспішив, заметушився. Підбіг до дверей, закрив їх на засувку. Комусь прокричав: «Уже зачинено! Зачинено!» Стурбовано на бігу глянув на бліде, аж прозоре, обличчя Дубовика і зник десь за шафами. Через мить з’явився з білою баночкою у руці, поставив її па столик. Відкрутив кришечку, добув звідти крихітну пляшечку. Обережно відкоркував і тремтячими руками вилив у склянку кілька крапель рідини. При цьому він неугавно говорив, говорив:

— Це, прошу, не ліки. Ні, не ліки. Це — жива вода! Саме та жива вода, про яку мріяли тисячоліттями прості люди в казках, яку марно намагалися добути алхіміки. А я її добув. Всього кілька дорогоцінних краплин. Еліксир здоров’я і молодості. Ад узум інтернум. Внутрішнє… Пийте! Ще встигнемо, поки вони… Жива вода діє майже миттю. Клітини тіла міцніють, змінюються, молодіють. Пийте ж! — майже кричав аптекар, тулячи до вуст Дубовика склянку з водою.

Але Дубовик не мав уже сили. Все пливло перед ним, голос аптекаря ставав усе глухішим, слабшим, та й сам він танув у мороці, який насувався на Дубовика з усіх боків.

Тоді аптекар у відчаї насильно розціпив йому зуби і вилив у рот живу воду. Порожня склянка упала додолу і покотилася під шафу.

— Ну от… все… — знесилено мовив аптекар і сів на стілець поруч непритомного Дубовика.

— Роки, довгі роки я добував ці краплини життя, — вчувалося, як крізь сон, Дубовику. — Для єдиної доньки, для своєї коханої квіточки… Не встиг — згоріла зірочка на моїх очах… Мені тепер життя ні до чого, а вам треба жити…

Дубовик раптом немов прокинувся. Огледівся. Де це він? А, так, у аптеці. Було погано з серцем. Але все минулося! Треба йти!

Обережно піднявся, болю не було. Зітхнув на повні груди, радіючи й не вірячи собі. Аптекар підняв похнюплену голову, уважно вдивився у Дубовика, щось пробурмотів латинською мовою.

Задзеленчав щосили дзвоник, у двері загамселили. Аптекар підвівся:

— Я вас проведу через квартиру. Одягнете моє пальто, капелюх. Валізку залиште тут — вона надто примітна.