Ярославна
Шрифт:
Владика визвірився на свою охорону, і ті штовхнули чужинця до товстезного дерева, повернули лицем до замшілого у виразках стовбура, наставили списи. Пришпилити хочуть до дерева. І не його першого. Ось сліди на дереві. Обережно торкнувся тих ран — одні були ще свіжі, інші вже загоїлися. Вони красномовно свідчили, що не всі тут плачуть. Були й такі, котрі любили життя, сміялися і не боялися смерті.
Сергій дістав з кишені реле. Убити сміх вам не вдасться! Натиснув на важільок, але червона стрілка не ворухнулася. Що таке? Глянув на руку — і похолов: браслет… загубив… Мабуть, на галявинці, під час бійки з слугами Владики. Не вірячи
Кілька секунд стояв нерухомо, потім рвучко обернувся, глянув на високу вершину гори — сонце висіло над нею ще височенько. Слуги, з піками напереваги, чекали. Люди закрили обличчя долонями, плакали. Владика — Сергій міг в цьому поклястися — зловтішно посміхався. А Міл ледь помітно хитнув головою: він пам’ятав, що Білоголовий брат міг зникнути в свою країну в будь-який момент. І був за нього спокійний. А Віла не знала — плакати чи нишком посміхатися. І її личко було схоже на небо: то хмарка пронесеться, то знову ясно.
Сергій швидко оглядівся, оцінюючи своє становище. Ні, не пробитися! Густо поставлені ворожі списи, дуже густо. І тільки він подумав про це, як списи насунулися ще грізніше. Прочитали його думку! Став спиною до Владики і пильно вдивлявся в Міла, говорячи думкою:
— Я загубив браслет. Мабуть, на галявинці в лісі. Загубив браслет. Без нього не можу повернутися додому. Браслет на галявинці. Браслет… Я загубив його! Браслет! Браслет!
Очі юнака округлились і немов вбирали в себе думки Сергія. Потім він озирнувся на білу вершину Таола, глянув на стривожену Вілу — і розтанув у юрбі.
Сергій знеможено присів під деревом. Дурна справа! Як це він не вберіг браслет! Тепер, якщо Міл не встигне… І все це за посмішку. Життя за посмішку…
Люди з жалем пильнували за ним, зиркали в бік сонця, що втомлено хилилося на могутні плечі древнього Таола. Йому стало шкода цих людей. Подумати тільки — тужити тому, що не живеш вічно. Він ласкаво, сумно посміхнувся їм… «Не треба плакати, добрі люди. Живіть, милуйтесь життям. Воно прекрасне. Воно не таке довге й не вічне, це правда, але хіба людське життя вимірюється роками? Зовсім ні. Життя вимірюється радістю та щастям, яке приносиш, віддаєш, даруєш іншим людям».
Пильно глядів на юрму і малював в уяві знайомі картини.
«Дивіться, як ми живемо, дивіться…»
…З веселим сміхом, вигуками розбігаються школярі на залитому сонцем подвір’ї… Схиляється над немовлям молода мати, посміхається до нього, цілує. Підняв над головою чоловік малого хлопчика і обоє заливаються щасливим сміхом. Біжать під літнім теплим дощем юнак і дівчина, кричать щось, сміються. Весілля. Молоді ніяковіють, і цілуються під дружні вигуки «гірко», під малиновий дзвін кришталевих келихів з вином. З жартами і піснею молодь розвантажує цеглу. Чистять засипану снігом вулицю, кидаються снігом, когось Штовхнули в замет. Сміх. Регіт. На сцені у барвистому одязі танцюють кадриль, гопак, молдаванеску. Групу шахтарів вітають квітами, посмішками, тиснуть руки. Святково вбрані люди йдуть площею. Червоніють стяги на тлі блакитного неба, всюди квіти, радісні, щасливі посмішки.
«А ми теж смертні. Дивіться, як ми билися і як вмирали за життя».
…Штурмують Зимовий робітники, матроси, солдати, скидають з трону таких, як оцей Владика і його прислужники.
Мчать під кулями на тачанках. Білогвардійці розстрілюють моряка в
пошматованому тільнику, а він гордо піднімає голову і звучать його останні слова: «Хай живе революція!»Зоя в одній сорочці йде по снігу, і він не рипить під босими ногами; Матросов, зовсім хлопчик, ступнув у безсмертя; чорноока Уля і Олег — навіки молоді, прекрасні; Гастелло і Карбишев, Зорге і Аня Морозова, двадцять шість бакинських комісарів — вічно юні, вічно живі. Бо смерть безсила убити їх у пам’яті людства.
«Дивіться!» І люди дивилися, не закрили своїх облич, не відвернулися. Жадібно впивалися його думками-картинами, і солодко, і страшно, і дивно було їм те бачити. Навіть охорона задивилась, опустила свою зброю.
Хтось кинув Сергієві синю квітку. Владика метнув очима на своїх слуг. Ті не дуже охоче підняли списи. Ще якась хвилина — і сонце приголубить гарячими долонями сиву голову Таола. Не встиг Міл…
Сергій підвівся і, посміхаючись, підняв руку з квіткою, яка горіла синім полум’ям. І в цю мить щось ударилось об його черевик. Глянув — на траві лежав браслет! Сергій блискавично нагнувся — і перший спис просвистів над ним, встромився в дерево.
…Червона стрілка реле помчала вліво. Останнє, що помітив Сергій, був змилений кінь, а на ньому — Міл, він переможно, відверто сміявся.
Сергій розтулив повіки і знову примружив їх од сліпучої білизни. За вікном сяяв голубий морозний день. Ялинка одягла білий пухнастий капелюшок і, кокетуючи, задивилася на своє відображення у вікні. Щасливо кричала дітвора, з’їжджаючи санками та ковзанами з пагорба. Зима. Невже тут минуло більш як півроку? А там — всього кілька годин? Чи може все це приснилося?
Розтулив кулак з міцно затиснутим реле — і йому посміхнулася на долоні синім вологим оком яскрава несьогосвітня квітка.
Дикий хлопчик
Педро Фернандес пізнавав ці місця, хоча пройшло більше десяти років, як він був тут. Ті ж безлюдні савани і непрохідні гілеї — тропічні ліси. Мало що змінилося і в лісі, хіба міцніше переплелися ліани та ще вищими зробилися макаранги. Здавалося, вони своїми пишними кронами підпирають сухе африканське небо.
Фернандес повільно їхав у своєму старенькому «віллісі», зірко вдивляючись в таємничу гущавину лісу.
Він зовсім не хвилювався. В цю справу Фернандес вклав небагато доларів: вигорить — добре, ні — ну й диявол з ним. Цікаво, що сказав би мсьє Воляр, той старий віслюк, якби був живий?
Пригадав свою першу зустріч з ним. Це було, здається, в 1947 році. Фернандес тоді якраз прогорів у Штатах — занадто вільно обійшовся з грошима однієї спортивної «зірки». «Зірка» розгнівалась і вигнала свого імпресаріо. Правда, трохи пізно, бо грошики були вже у кишенях Фернандеса. Потинявшись деякий час без діла, він згодився поїхати сюди представником американської фірми.
Тепер цю фірму, як і багато фірм західноєвропейських країн, чорномазі, тю-тю, вишпурнули геть. Самі взялися хазяйнувати. Подивимось, що з того вийде!
Одного дня Фернандес і янкі на «джипі» виїхали на полювання в савану. Оглядаючи в бінокль місцевість, вони помітили стадо струнких газелей, які мирно паслися. Серед стада якийсь хлопчик. Пастушеня? Але це дикі тварини, ніхто не може їх пасти. Зацікавлені мисливці під’їхали ближче. Почувши небезпеку, газелі кинулися навтіки. Разом з ними і хлопчик, аніскільки не відстаючи від бистроногих своїх товаришок.