Язиката Хвеська

Шалига далі мовчав.

Начальник міліції і без нього прекрасно знав: за ці дні перевірені відомості про жінок, які пішли з дому і не повернулися. Заодно з'ясувалося: дві третини оголошених у розшук уже давно вдома, помирилися з тими, з ким посварилися, ось тільки міліцію повідомити про це чомусь ніхто не потурбувався. Але десятки автоматично закритих справ про зникнення живих, як з'ясувалося, жінок не тішили на фоні зниклої в невідомому напрямку та невідомим способом мертвої жінки.

Ще начальник міліції по великому секрету дізнався: якщо протягом кількох наступних днів масова істерія журналістів довкола ходячого трупа не припиниться, з цього приводу зберуть спеціальне засідання Верховної Ради. Комусь доведеться давати пояснення — і явно не начальнику міліції. І комусь доведеться прощатися з посадою — і явно не міністру внутрішніх справ.

Павло Шалига нічим не міг допомогти. Весь його професійний досвід натикався на глуху стіну містики. Майор сам не раз за ці дні виїздив у той проклятий сквер, і на власні очі бачив: там особливо нема де сховатися. Пустирище. Заморожений через економічну кризу будівельний об'єкт, який навіть не охороняється, тому його облюбували для літньої резиденції місцеві бомжі. Далі — похмура промзона і цей, щоб його розірвало, довбаний інститут. У якому отаборилися хитруни з «Фокусу-плюс». Значить, навіть якби тяжко поранена людина теоретично захотіла зникнути, за такий короткий проміжок часу вона фізично не змогла б відповзти кудись подалі від людських очей.

У п'ятницю під вечір майор Шалига, на рахунку якого — десятки особисто розкритих убивств, змушений був визнати не лише свою поразку, а й взагалі — поразку всієї київської міліції.

А в той самий час у кабінеті головного редактора найпопулярнішої вже кілька днів газети «Фокус-плюс» святкували повну і беззаперечну перемогу розуму над змістом.

Щедро набулькавши коньяку в високу чарку, з яких звичайно п'ють горілку, Ріг простягнув її Максиму Бойку, підсунув шоколадку, хлюпнув собі не так щедро, бо лікарі зробили йому останнє китайське попередження, і урочисто промовив:

— Ну, Максиме Степановичу, що я тобі скажу. Поки що інвестор задоволений. Відомості на зарплату підписав і навіть дав «добро» видати автору ідеї невеличку премію. Вона дорівнює сумі штрафу, яку ти повинен був заплатити за історію з Білим Чаклуном і отим дільничним. Тому штраф твій анулюється. За це і вип'ємо.

Начальник і підлеглий випили, зажували шоколадкою, і Ріг тут же, без довгою паузи, налив Бойкові ще. Цього разу — майже по вінця, собі ж лише трошки поновив.

— Ну, Максиме Степановичу, що я тобі ще скажу, — повів він далі. — За ці кілька днів, що ми з номера в номер даємо розвиток історії про зниклий труп, висуваємо різні версії, і головне — на всіх підставах звинувачуємо ненависну народом міліцію в некомпетентності, тираж газети зріс. По Києву — більше, по регіонах — не так, але все одно — це показник. Це означає, що працювати моя команда може, якщо захоче. Давай за те, аби частіше хотілося!

Бойко кивнув, випив, але не до дна, і жестом зупинив Рога, коли той взявся наливати йому чергову порцію. У вівторок ввечері він остаточно помирився з Іркою, мир був тоді ж підписаний на ліжку, і наступні дні до цього мирного договору лише інтенсивно додавалися нові пункти. Відчуваючи, що вдячний шеф краще накачає його коньяком, який він до того ж сам не купує, а отримує в якості презенту від різних важливих ділових відвідувачів, аніж розщедриться на грошову винагороду, Бойко відчув небезпеку не втриматися. Це означає чергове повернення додому на рогах і відновлення військових дій з дружиною.

— Наші люди тільки такі історії і жеруть, — сказав Максим, аби п'янка хоч чимось нагадувала розмову.

— Мене інше хвилює, — Ріг капнув собі в чарку. — У кожної історії повинен бути кінець. Фінал. Як ми цю будемо закінчувати?

— А все придумано без нас, — заспокоїв шефа Бойко. — Як то кажуть, самим життям. Сьогодні п'ятниця. У суботу на неділю традиційно нічого не відбувається. Наша газета, між іншим, теж не виходить. У понеділок нашим читачам захочеться чогось нового і, як правило, не такого жорсткого. Вихідні дають нам природну фору. Забудеться.

— Зовсім? — недовірливо запитав Ріг.

— Не зовсім, — погодився Максим. — Та якщо про Юлю Тимошенко не писати в газетах тиждень, увага від неї відволічеться сама по собі. Такі закони нашого ринку і ви, Валентине Семеновичу, краще за мене це знаєте. Буває лише те, про що пишуть у газетах.

— І все ж таки, — Ріг замислено покрутив чарку в руці, — що робити з жіночим трупом? Ми його все ж таки знайдемо чи історія потрапить у розряд нерозгаданих загадок?

— Знайти було б краще, — погодився Бойко. — Але, самі розумієте, нам потрібен для цього справжній труп. Навіть пояснювати нічого не треба. Спочатку був — тепер нема. І навпаки: спочатку не було — тепер є.

— Ех, є в мене один кандидат, вірніше — кандидатка, — мрійливо промовив Ріг. — Такий трупачок би був, прости, Господи, що скажу, — він перехрестився і випив.

Допив свій коньяк і Максим, на закличний редакторів жест з жалем, але все ж таки твердо похитав головою.

— Добре, подумаємо. Може ти й правий… Навіть швидше за все правий: розсмокчеться, перетреться все. Тільки б тепер у нас десь не протекло. Надто багато народу про деталі знає.

— Всі вони зацікавлені мовчати, — заспокоїв його Бойко. — Особливо — я.

6

— Ну, чого мовчиш?

Тонкі пальці Ірини м'яко пестили Максима по грудях, пальчик по черзі обвів колом кожен сосок, і перед тим, як зробити це, жінка наслинила пальця. Бойко лежав на спині, заплющивши очі, і не поспішав подавати ознак життя.

Підвівшись на лікті, Ірина дмухнула чоловікові в обличчя.

— Угу-у-у…, — подав він голос.

— Спиш? — тихо запитала вона, наперед знаючи відповідь.

— Ага-а-а…, — протягнув Максим.

— Ти безсовісний.

— Чого-о-о?

— Бо не хочеш поговорити, після того, як отримав своє, — Ірина стиснула пальцями його правий сосок.

— Моє… Є-є-є…

— А я серйозно, Максику. Запитатися хочу.

Тепер він розплющив очі і, простягнувши руку, намацав вимикач і ввімкнув нічник у вигляді каченяти Дональда. Спальня освітилася тьмяним рожевим світлом.

— Ну, що таке.

— Що у вас там за чергова сенсація? Сам пишеш, мені ні про щ не розказуєш. Це правда, що від міліції трупи тікають?

— Еге-е-е-е…, — протягнув Максим, думаючи зараз зовсім не про втечу жіночого трупа, а про живу, теплу, м'яку і красиву жінку, яка лежить поруч, з якою він десять хвилин тому займався сексом і сподівався, що на сьогодні це не буде останній раз.

— Ну, не спи, алло! — Ірина легенько ляснула його по щоці.

— Не сплю, — розслаблено протягнув Максим. — Але дуже хочу.

— Так це правда чи ні? — від того, що її природну жіночу цікавість не задовольнили, Ірина починала потроху дратуватися.