Язиката Хвеська

— Ось вам труп, — хвилювання Смика не повинно було викликати ні в кого підозри. — Ось, дивіться!

Фотограф зробив крок убік, до свого кофра, який стояв трохи осторонь на землі. Простягнув руку, намагаючись відкрити його.

— Назад! — рявкнув один з автоматників, пересмикнувши затвор і націливши зброю на кофр.

Інший автоматник навів «Калашников» на самого Смика. Його руки мимоволі поповзли догори, він тільки пробелькотів:

— Там у мене докази… Я вам покажу…

— Відставити! — наказав капітан Середа, і автомати опустилися. — Сань, відкрий ти! Що там треба дістати? — запитав він у Смика.

— Фотоапарат…, — у роті фотографа зрадницьки пересохло.

Інший оперативник, той самий Саньок, обережно наблизився до кофра, наче у його надрах справді ховали зброю або цокала бомба сповільненої дії. Відкинув кришку, переконався — там справді лише апаратура, вийняв фотокамеру і простягнув Смикові. Той, витерши піт з обличчя, а потім вологі від поту руки — об штани, жестом підкликав капітана Середу до себе. За ним підійшли інші оперативники, скупчилися довкола Володі.

Натискаючи на потрібні кнопки, Смик видобув з пам'яті цифрового апарата знімки, зроблені, як свідчив установлений завчасно покажчик дати і часу зйомки, сьогодні, о дев'ятій годині сорок п'ять хвилин ранку. Капітан Середа навіть глянув на циферблата наручного годинника, перевіряючи час.

Якщо вірити даті та часу, які відобразилися в правому нижньому кутку зробленої фотографії, двадцять хвилин тому тут, у скверику, під оцими ось кущами, лежала мертва жінка.

Те, що це саме жінка, причому — не зовсім молода, сумнівів не було: фотограф зафіксував задерту вище колін спідницю і ноги, взуті в босоніжки. Вірніше, одна взута, права. З лівої босоніжок спав. Обличчя жінки розгледіти неможливо: довкола голови розтеклася величенька темно-червона калюжа. Кров повністю залила лице нещасної.

— Що це таке?

Тицяючи пальцем у дисплей, на якому відобразився знімок, капітан Середа, який бачив за своє міліцейське життя стільки мертвих тіл, що, покладені один на однин, вони могли б скластися в досить високий пагорб, прекрасно розумів — чоловік, який викликав міліцію, справді сфотографував людину, померлу насильницькою смертю. Він звик довіряти своїм очам бувалого оперативника і не мав підстав не вірити тому, що бачив на фотографії. Більше того: цей фотограф не розгубився і клацнув закривавлене тіло тричі, обійшовши з усіх боків.

Проте на цьому місці вже нікого не було.

Це капітан Середа теж бачив зараз на власні очі і теж довіряв своїм очам.

— Що це? — з тихим гнівом у голосі повторив він.

— Ну як…, — трошки розгубився Смик. — Труп. Жіночий. Розумієте, ми сюдою на — роботу ходимо. Ось так, через сквер, коротше. Ну, не те щоб дуже, але самі бачите, в якій задниці працюємо…, — він показав рукою в бік будівлі інституту. — Тому зрізати метрів двісті завжди приємно. Он там я працюю, будь ласка, ось мої документи. В мене це професійне, розумієте? Іду, бачу — під кущем хтось лежить. Підійшов, нахилився — труп!

— Що професійне? — не зрозумів Середа.

— Миттєва реакція. Репортерська, розумієте? Спочатку про роботу думаю. Ну, матеріал для кримінальної хроніки…

— Знаю вашу газету, — капітан повернув Володі посвідчення. — Погана вона. Сенсацій шукаєте. Людей забавляти.

Капітан озирнувся до колег за підтримкою. Та оперативники і автоматники стояли півколом, нічого не розуміли і, судячи з їхнього вигляду, готові були просто зараз порвати того, хто їх сюди висвистав.

— А як же? — тепер фотограф тримався більш впевнено. — У кожного своя робота, господа. Значить, фото трупа я зробив. Тоді по мобільник, в міліцію дзвонити. Хап — а він, бляха, розрядився. Ось він, дивіться! — Смик тицьнув під носа капітанові свій телефон, який дійсно показував, що батарея розрядилася. — Забув поставити на зарядку, заморочився вчора, роботи багато. Ось у кофрі зарядний пристрій, збирався на роботі втикнути в розетку, все як треба…

— Я знаю, що треба робити для того, аби зарядити мобільник, — перебив капітан, і тон його не віщував нічого доброго. — Далі.

— Ну, значить, я побіг до найближчого автомата. Он там він, — Володя кивнув кудись за спини міліціонерів. — Можете перевірити. «Нуль два» набрав, а тепер же порядок цифр помінявся, якось інакше треба набирати, я і забув зовсім. Коротше, вдуплив я швидко, таки добився до міліції, але час все ж таки пройшов. Я потім туди, до трупа, і не повертався. Аби, знаєте, не топтатися на місці скоєня злочину. І без того потоптався… І ось тепер, бачте, трупа нема. Був, — Смик знову підсунуву фотоапарат капітанові, — і вже нема!

Досвідчений опер Середа потроху починав розуміти: хтось із присутніх тут явно починає бути схожим на ідіота. І капітанові міліції зовсім не подобалося, що цим «хтосем» може виявитися він сам.

— І ви нікого не додумалися поставити тут поруч? — гаркнув він. — Грамотний же чоловік, на місці пригоди топтатися не хочете. А тут так протупили. Чи попросити когось, випадкового перехожого якого-небудь, аби викликав нас, поки ви тут постоїте?

— Слухайте сюди! — Смик зайняв глуху борону. — Я не кожен день трупи знаходжу! Я взагалі покійників боюся! І детективів не люблю!

— До чого тут…, — капітан навіть позадкував.

— До того! — Смик зробив крок у його бік. — Розгубився я, хіба не ясно? Жінка, вся в крові, лежить на землі, не ворушиться!

— Так розгубився, що сфоткати встиг? — відчувши, що помітно втрачає контроль ад ситуацією, капітан Середа відсунув убік політеси.

— Професійні рефлекси, кажу ж вам! Спочатку — миттєва реакція, тільки потім — розгубленість і переляк! — випалив Володя. — Ось у вас же, капітане, є якісь рефлексии? Точно є, точно!

— Показав би я тобі зараз усі свої рефлекси! — скреготнув зубами Середа. — Так, добре… Нічого доброго, звичайно, але — добре. Зараз твої, гм, ваші покази запишуть. — він повернувся корпусом до хлопців з опергрупи: — Вперед, починаємо! Якщо тут лежав труп, тут мусять залишитися хоча б сліди крові. Взагалі…

І раптом сталося те, що дало капітанові Середі та й решті працівникам міліції, які прибули на місце пригоди, зрозуміти: контроль над дурною ситуацією вони втрачають остаточно і безповоротно.

— О-опс! — вигукнув хтось із оперів.

До скверика підкотив і, скреготнувши гальмами, зупинився мікроавтобус із емблемою популярного телевізійного каналу на борту. З іншого боку підкотив легковик, пикрашений логотипом іншого, не менш поплярного телеканалу. З обох машин почали дружно десантуватися люди з телекамерами та мікрофонами.

— Назад! — крикнув один із автоматників, наставляючи зброю на телевізійників, але, побачивши націлену на себе камеру, вирішив за краще не заїдатися і відступити.