Язиката Хвеська

Якійсь час Ірина слухала, не бажаючи вірити, що її розумна та розважлива подружка теж могла купитися на статтю про Білого Чаклуна. Не просто клюнути — навіть виконувати всі рекомендації, котрі неіснуючий чаклун давав у вигаданому трьома журналюгами по п'яні інтерв'ю. Далі, без жодного ентузіазму, закінчила свою історію, розказану вже четвертий раз за вечір. Ентузіазму не було, бо, дізнавшись, що Настя купилася на Білого Чаклуна, Ірина вкотре втратила віру в здатність людей мислити розумно. А заодно з тихою радістю переконалася: все ж таки в неї геніальний чоловік, раз люди вірять усьому, що він придумає і видасть за правду.

— Словом, цих калігул відразу на телебачення, в прямий ефір. Запитують про скандал: правда, мовляв, що вас президент заборонив? Ті не відмовляються, уточнюють хіба — сам президент поки що не заперечив цю інформацію, ми, мовляв, не віримо, що він, це можуть бути його клерки, Секретаріат, Комісія з питань захисту моралі… Є в нас така, на неї будь-що валити можна… Коротше, почалося все це десь півроку тому. З того часу у «Виклику» аншлаги, гастролі і заграничні фестивалі! Бабло сиплеться, а мій хоч би сотню зелену взяв! Ага, ось сьогодні на цю сотню і накачали, наче барбоса!

… Вже коли Ірина лежала в ванні з заплющеними очима, писнув телефон, який вона завжди тримала біля себе, де б не була. Глянувши, хто дзвонить, утомленим голосом відповіла:

— Ага, Олю, привіт, сонечко… Хто тобі сказав? Ясно… Про Білого Чаклуна — правда. Тобто, не правда. Ну, правда, що це брехня… Коротше… Сама заплуталася… Ага, і не тільки це… Слухай, я вже не можу з ним… Давно кажу: бери за такі штуки процент від прибутку, ти маєш повне моральне право! А він, Олюнь, знаєш, що заявляє? Я не буду так низько падати!

У спальні Максим Бойко нарешті скотився з ліжка на підлогу.

2

Усю глибину свого падіння Макс відчув, як це завжди буває, вранці.

Спочатку прокинувся на підлозі і не відразу зрозумів, де знаходиться і чому ліжко, на яке він вкладався в тумані, таке велике і таке тверде. Потім, коли прозрів та підкорив Говерлу власного ліжка, не намацав з відповідного боку дружини. Вона розмістилася в великій кімнаті на дивані, а це, як правило, означало не просто «я ображена», а ще гірше — «ти будеш вибачатися». Ага, налякала їжака: для Максима Бойка вибачатися давно стало частиною професійного обов'язку.

Адже тижня не минало, аби він чи хтось із його колег не писав офіційне вибачення за публікацію тих чи інших неперевірених фактів.

Усі, хто робив щоденну газету «Фокус-плюс», від редактора до прибиральниці, знали: газетні матеріали, факти в яких старанно перевірені, мало кого цікавлять. До того ж на нормальну перевірку фактів потрібні, по-хорошому, тижні, як не місяці, а то й взагалі —роки. Чого газета, яка, не зважаючи на фінансові проблеми земної кулі, виходить п'ять разів на тиждень, вперто іменуючись при цьому щоденною, дозволити собі просто не могла.

Тому, написавши, що з зоопарку втекла мавпа, залізла в перше-ліпше прочинене вікно, вкрала хазяйські гроші, а потім намагалася купити собі банан, на чому і була спіймана, «Фокус-плюс» нічим не ризикував. У подібних випадках діяла випробувана роками редакційна політика.

Спочатку автор статті заявляє — мавпа могла не тікати з зоопарку, або, коли точніше, тікати не з зоопарку.

Очевидно, говорив далі автор статті, примат дременув від олігарха, який купив його для забави в свій домашній зоопарк, і з приходом кризи вирішив оптимізувати свої витрати. Тобто, перестав витрачатися на тварин з домашнього зоопарку і випустив їх. Звісно, переконаний автор статті, жоден олігарх не признається, що це від нього втекла макака. А стосовно зоопарку — вибачте, помилка вийшла. В газеті ж не написано, з якого саме зоопарку. І добре, раз ви в Київському міському зоопарку вже перерахували всіх мавп, переконавшись, що всі на місці.

Тепер: гроші вкрали з квартири пенсіонерки Товстоп'ят Тамари Іванівни. Адресу, за якою вона проживає, кореспондент газети, на свій жаль і сором, не зафіксував. Мавпу з гаманцем біля ятки з бананами бачили свідки Семенюк Юрій та Калашникова Тетяна, ось тут написано. Вони назвали кореспондентові свої імена-прізвища, навіть дали коротенькі інтерв'ю. Де їх самих можна знайти? Пардон, очевидці не лишили своїх координат. Вони не зобов'язані так робити, спробуйте, якщо хочете, знайти їх через службу довідки. Не хочете? Прапор вам у руки…

На фото в газеті — людина з мавпою на руках. Звати цього прекрасного чоловіка Костюк Микола Миколайович. Він теж не лишив своїх даних, просто прийшов у редакцію з мавпою, розказав, де і за яких обставин зловив її, дозволив себе сфотографувати. За що купили, шановні, за те і продаємо.

Треба вибачитись? Дуже треба? Офіційно? Що написати: вибачте, з Київського міського зоопарку мавпи не тікали? Нема проблем, напишемо. І писали, бо насправді тепер уже не має значення, звідки втекла ця нещасна мавпа. Бо головне зроблено — попередній номер, із пригодами мавпи-втікачки в київських кам'яних джунглях, розкупили весь. Хіба не заради такого результату працюють щоденні газети?

І всієї-то справи: запросити в редакцію хлопця, який фотографує всіх бажаючих із мавпою на Хрещатику, заплатити йому трошки більше, ніж він бере за один знімок, а потім на комп'ютері за допомогою спеціальної програмки підрихтувати його писок, аби він сам себе не впізнав.

Отже, приходила в редакцію людина з мавпою? А як же, свідків — ціла редакція, включно з прибиральницею. Чи правда все, що ця людина сказала? Тут уже самі вирішуйте, шановні читачі. Тікала, не тікала, крала гаманець, не крала, хотіла купити банани, не хотіла — історія, написана в газеті, проти людей, які в неї не вірять.

Ми маємо право писати. Ви маєте право не вірити.

На цьому, власне, і трималися високі тиражі газети «Фокус-плюс». І Максима Бойка неофіційно вважали одним із головних брехунів у редакції. Причому не просто брехунів: він міг так вигадати, що в сказане чи написане ним вірилося нехай не відразу, зате — без обмовок.

До речі, затія з втечею мавпи — його ідея.

За це йому платили гроші. А значить, своїх вигадок Максим не соромився. Він же, кінець кінцем, не винуватий, що люди навіть якщо не вірять в його байки, все одно читають їх і слухають. І не так уже все погано: все одно є категорія громадян, яка готова сприйняти подібні анекдоти за чисту монету.

Для чого далеко ходити: Білий Чаклун. Інтерв'ю з ним було плодом колективної праці, кожен з трьох кореспондентів написав по частинці того надзвичайно резонансного інтерв'ю, і тепер всі троє намагалися без потреби не затримуватися біля столу редакційної секретарки Валі Заєць.

Адже це вона вже третій тиждень левову частину робочого дня спілкується з усіма бажаючими отримати адресу чи хоча б телефон Білого Чаклуна.

— З приводу Білого Чаклуна дзвоніть після одинадцятої, — звично відтарабанила в трубку Валя Заєць і, не бажаючи продовжувати безпредметну розмову, роздратовано кинула трубку.