З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
Мої ж, натомість, тільки-тільки розпочинаються…
Єдине виправдання такому своєму пізньому відкриттю «онтології любови» вбачаю в тому, що від народження до перших зморщок, тобто все своє дитинство, юність і молодість я сприймала (і приймала!) любов, яка щільно оточувала мене звідусюди й несла на собі, наче вода плавця, за природний і єдино можливий стан речей під сонцем (до такої міри, що десь у глибині душі я й досі не до кінця вірю в «кохання без взаємности», щось у мені щоразу дивується: як таке може бути, щоб я когось любила, а він мене — ні? По-моєму, це все одно як коли би квітка не розкрилась від сонячного променя; якщо ж вона не розкривається, значить, знов-таки, то не сонячний промінь був, а штучний прожектор: не любов, а — хіть, амбіція, честолюбство, та мало ще яких причин може, як бруду під нігтями, назбирати собі в душі людина, щоб захотіти мати іншу людину тільки для себе, як Дарка з «Дівчаток» у своєму першому, півдитячому ще почутті, — тільки Дарка все ж таки не з «погашених», і саме той здобутий в отроцтві досвід і не дає
Словом, любов я звикла сприймати як норму, як повітря, яким дихають усі. І тому щоразу, відчуваючи її брак у людських ділах, реаґую відрухово, по-звіриному: хлипаю легенями й б'ю плавниками. Збоку це багатьом виглядає як потяг до скандалів — що ж, хай виглядає («— Хай! — кажу я», — неперекладне в жодній мові речення, яким закінчуються «Польові дослідження»). Як би мені не кривилися вслід, якими б фантастичними чутками не обстрілювали, мов із димових шашок, не думаю, що коли-небудь під цим оглядом змінюся: я й далі продовжую вважати любов — безпричинну й безмисну, дану людині, як рослині сонце й кисень, — не чудесним винятком із житейських правил, а таки нормою. Яка від того, що її «меншає», нормою бути не перестає.
Десь приблизно так відповідала своєму розгніваному коханцеві героїня оповідання «Шукаючи собор» 1981 року: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру! — Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру…».
А через мало не чверть віку схожа колізія розігралася в наших палестинах уже в масовому масштабі: «погашені» вимагали «показати психіатру» вже сотні тисяч тих, хто (хай і ненадовго!) повірив у любов як єдино прийнятну для людини норму життя:
«…На мурах і автомобілях з'явилися написи: „Любов переможе!“, і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, <…> не один тиждень іще було зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ <…>, і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?..» («Альбом для Густава»).
Це вже не «фікшин», це щонайчистішої води «література факту». Але упорядниця чеської антології сучасного українського оповідання, поморщивши носика, вибирає із запропонованого мною не «Альбом для Густава», а те саме, раннє, «Шукаючи собор». Причина — «Альбом…», каже вона, «це надто пафосно: так не буває». Читач не повірить.
Так ми й самі вже не віримо, що таке п е р е ж и л и, ні?..
Ні, я не про «любов до Батьківщини», як у старому радянському анекдоті. «Любов до» — це вже явище «другого порядку»: як мовиться в математиці, похідна функції. Первинна не вона. Щоб полюбити «когось» чи «щось», треба взагалі спочатку «бути підключеним», носити в собі, як оазу тепла під ложечкою (там, де щемить, коли душі боляче, і звідти ж розливається в хвилини щастя блаженна ніжність по всьому тілу…), любов ненапрямлену, розфокусовано-безадресну — ту, з якою прокидаєшся вранці з усміхом на устах і, ще не розплющивши очей, слухаєш, як настройку оркестру, перші звуки нового дня: пташине чвіркання за вікном, шелепотіння дощу, мирне чоловіче посапування за спиною, шум шин від проїхалого вулицею автомобіля… Кого ми так вдячно любимо в ці, ще не скаламучені свідомістю хвилини межи сном і явою — пташку, дощ, мужчину, місто?.. Та всіх-бо, Господи! — всіх і все, і від того й ця всепереповняюча радість, — то вже «другим порядком» ми запускаємо її по цілеспрямованих каналах, на спеціально вибрані для «діяльного» люблення об'єкти — кого на скільки стати (лампочку можна «прикрутити» до ледь жевріючого стану — коли світла й тепла вистачає тільки на близьких, і то в обріз, — а можна «крутити» і в протилежний бік, і то до нескінченності! — там «нема упору», нема межі, за якою кінчаються сили, щоб віддавати з себе те почуття ще і ще, закони фізики в цьому випадку нечинні — і слава Богу…)
У «ліміті функції» можна дати себе розп'ясти з любови до цілого світу — і при тому любити тих, що тебе розпинатимуть. Кажуть, в історії людства таке вдавалося не одному. Трохи ближче до нас по часовій шкалі — ті долі «загиблих за любов», що реконструйовані в «Notre Dame d'Ukraine», але пряму мову тих людей (і залишену по них «фікшин») мені вже довелося «перекладати» для дня сьогоднішнього, розмахуючи руками, наче екскурсовод на руїнах («а тепер погляньмо о-он туди!»), впродовж шестисот сорока сторінок — із відчуттям власної безпорадности перед незмогою «донести»…
Тепер на презентаціях я кажу, чесно дивлячись У зал, що робила це з почуття обов'язку, бо, мовляв, без тих людей не було б мене. І це правда, я не лукавлю, — але правда не вся. Є ще й інша, та, про яку вголос говорити не заведено, якщо тільки це не між двома, очі в очі: я робила це насамперед тому, що люблю тих людей, дарма що їх уже нема на світі, так само «кровно», як люблю дорогих мені живих, — і писати про них було таким самим «отерпом по душі», з яким, обмираючи перед осуванням
у безвість, дивишся в очі коханого. Джерело тут те саме:«Я цілую вас в душі — в на-волю-відиущені душі, / Од яких закипають повітря, земля і вода…» («Тим, що пішли»).
А без цього б нічого не вийшло. Без цього взагалі ніколи нічого не виходить — як то, зрештою, було сказано задовго до нас:
«І хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим».
Ось так — просто, і ясно, і жодного тобі пафосу…
Чітко пам'ятаю момент, коли на практиці пересвідчилася в, сказати б, фізіологічній, діагностичній точності слів Павла з Тарсу, — а заодно й Григора Тютюнника з його відомим перифразом (про те ж саме!) «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любови», — чи, щоб уже зовсім «безпафосно» мовити, отримала потвердження своєму давньому здогаду про те, що «писати — це значить любити» («Світ без любови»). Діло було в письменницькій колонії серед лісів штату Нью-Йорк, де на переобладнаній старій фермі (оленів там колись розводили, чи що…) десяток «райтерів» із різних країн переховувались од цивілізації, — вдень припавши до своїх «станків», сиріч лептопів, а вечорами сходячись трапезувати у спільній на всіх вітальні. Такі колонії — річ для роботи прегарна, а для великих прозових форм, либонь, і незамінна (саме там, «серед оленів», було написано перші розділи «Музею покинутих секретів»), єдина їхня невигода — то «ефект підводного човна»: як усюди в замкнених малих групах, складених із людей, доти між собою незнайомих, у кожній такій колонії швидко встановлюються як узаємні симпатії (не одною багатолітньою дружбою їм завдячую!), так і, нікуди не дінешся, антипатії: ну дратує тебе цей тип/баришня, і ти його/її дратуєш, і нічого з цим не вдієш, окрім як, за мовчазною обопільною згодою, триматися в рамках чисто формальної чемности, щоб не псувати собі марно золотого часу в «Телемському абатстві»… От і на тій оленячій фермі серед десятка «телемців» трапилось двійко по-товариському не надто приємних, і переважно між собою вони й спілкувалися.
Того дня мені «йшов текст» — не йшов: летів, бувають такі щасливі стани — коли рядок «женеться» сам, а ти ледве за ним устигаєш, обливаючись потом, як у любовній гарячці, і знай лиш ахаєш за кожним новим поворотом думки, що наринає хвиля за хвилею, достоту тобі віндсерфінг: ти ба, як воно виходить!.. І от, скотившись із чергової «хвилі», я, все ще в розпашіло-непритомному стані, з повною головою луни від щойно відбринілого речення й гулким передчуттям наступного, помчала вточити собі з холодильника склянку соку, аби перевести дух, — і так, з розгону влетівши в «комунальну» кухню, вперлася зором акурат у ту несимпатичну парочку снобів, які, розташувавшись там, видно, ще від сніданку, про щось собі бесідували…
Як зараз бачу цю мізансцену — момент мого «пробудження», повернення до дійсности. Але почуттів своїх «замкнути» я ще не встигла — і на вид тих двох мене буквально засліпило теплом нестримної, запаморочливої ніжности («ви ж мої зайчики золоті!»..), так, наче я вгледіла своїх найлюбіших друзів і зараз кинусь їх обіймати…
Мабуть, у мене був тоді винятково ідіотський вираз — застигла до вух блаженна усмішка й роззявлений од подиву рот: вперше на віку я відчувала щиру, як Бог-свят, любов до людей, котрі мені «в миру», в «нормальному» стані свідомости взагалі не подобались! (…вони таки «працівниє» були, ті двоє…) Значить, таке можливо? «Значить, у принципі — можна?..»
«Технологія процесу» тут ясна, як на долоні: за суто фізичною інерцією я просто «донесла» й «вихлюпнула» на них те, чим, сама того не усвідомлюючи, перед хвилиною жила за письмовим столом, — те, до чого була «підключена» і з чого писала. «Працівниє», що називається, підвернулись під гарячу руч (дослівно!): отримали від мене порцію енергії, призначену для наступного речення. Так я вперше цілком достеменно з'ясувала собі, що то за енергія і як їй на ім'я. Воістину, немає загадки таланту: талант — то всього лише здатність нанизувати слова в рядки, дотримуючись єдности стилю. Не така вже й велика мація, коли вдуматися, — щось наче зібрати з кольорових пацьорків машинку «Lego». А щоб машинка їхала, в моторі має бути пальне. І звідки воно береться — оце й є вона, та сама «вічна загадка»…
І ще один висновок можна зробити з цього епізоду: любов — то зовсім не реакція, не «відповідь» на те, що нам подобається. Не «спершу будь таким, як я хочу», а тоді я тебе полюблю. Ні, спершу, будь ласкав, — люби сам. Усе всередині нас — або воно є, або немає.
У романі «Музей покинутих секретів» героїня багато років не може простити своїй матері, що та вийшла заміж невдовзі після батькової смерти, — та ще й за того самого лікаря, котрий батька курував… Тільки на сороковому році життя, дивлячись на матір через «збільшувальне скло» вже власного шлюбу (подружня любов, так само, як і батьківська, має в собі цю непомітну грізну силу — вивертати з корінням усе наше минуле, всю загладжену-«заасфальтовану» в пам'яті родинну історію в кілька поколінь завглибшки, «перегруповуючи» її в новому порядку, в цілковито зміненому насвітленні, котре врешті й виявляється єдино правдивим…), Дарина Гощинська (так звати мою героїню) здає собі справу з того, що любов її батьків насправді нікуди «не ділася», не «минулася» зі смертю батька й новим заміжжям матері, — що її мати й далі жива т о ю с а м о ю любов'ю, колись розбудженою в ній першим чоловіком, і це тої любові стає їй у старості — і на вітчима, і на безпотрібно (як здавалось дочці) заведеного кота Барсика, і на неї, Дарину… Від переміни «доданків» загальна «сума» любові не тільки не зменшується, а, парадоксальним чином, прибуває. Так що геніальний Шекспір недарма видав свою Гертруду за Гамлетового дядька: «всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати».