З погляду вічності
Шрифт:
Батько все життя писав наряди й заповнював табелі, тепер він вирізав із газет якісь статті й шматки статей, але ніколи не гадав я, щоб він почувався так природно в сфері чистих розумувань і високих абстракцій, якими наполовину заповнені газети й політичні книжки, ніколи не міг би припустити в ньому схильності до мислення точного і навіть суто наукового. Ще там був чистий людський біль за себе і за багатьох, кому стали на заваді розкрити свої здібності, був тихий докір, негаласливе вказування на помилки, може, й власні або й цілого свого покоління.
Він писав:
«Ленін не знав дріб'язкового самолюбства, заздрощів та інших ницих почуттів. Він завжди щиро радів, коли бачив талановитого, розумного працівника, і завжди намагався його висунути. В одному з листів Володимир Ілліч, наприклад,
Батько писав:
«У свій час серед керівних працівників було недостатньо молоді. З'явилася необхідність більше уваги надавати висуванню молодих кадрів, при цьому не допускаючи будь-якого, навіть щонайменшого, протиставлення молодих кадрів старим. І навпаки.
Буває так, що деякі керівники не можуть правильно оцінити ділових, знаючих людей і своєчасно висунути їх і миряться з тим, що часом на відповідальних постах тривалий час перебувають відсталі від життя люди. Замість того, аби звільнятися від таких працівників, їх нерідко пересовують з одної посади на іншу. Все це породжує застій і гальмує прихід нових сил.
Нерушимою нормою нашого державного життя повинно бути систематичне оновлення спеціалістів, керівників апарату. До керівництва повинні приходити найздібніші, найвідданіші справі партії люди».
Це вже, видно, з газетних вирізок, відомі істини, хто ж цього не знав? Власне, й Токовий випхав колись на пенсію батька, а тепер чимдуж прагнув випхати й начальника цеху, керуючись ідеєю постійно триваючої змінності поколінь, кадрів, спеціалістів, керівництва. Все на світі змінюється.
Для нас батько — це все життя на заводі. Там він щось робив, там його поважали, там він неперевершений, а вдома — це непрактичний чоловік, здивований від того, що існує безліч справ поза його справою життя, він усе вважав дріб'язком, не вартим уваги, окрім свого цеху, у нас усе трималося завжди на маминих плечах, вдома не розділялася робота на жіночу й чоловічу, усталено було від початку: вдома — все мамине, батьків — завод.
Мабуть, варто розповісти історію з краном. Так би мовити, від поезії криниць до комфорту сяйливих кранів. Але тут не про комфорт, а про плату за комфорт і про мого батька.
Вони тоді з мамою лишилися самі на цілу зиму. Я — в армії, сестри розбіглися межи людьми. Майже як у Шевченка.
Батько приходив з роботи, вмивався, вечеряв, надягав окуляри, сідав до газет, мама поралася в кухні, прибирала й вичищала, потім вони, мабуть, сиділи разом, згадували дітей, може, читали наші листи, вірніше, мої листи, бо писав тільки я, мабуть, через те що наймолодший, а ще через неможливість якось інакше подати про себе звістку. Що ж до сестричок, то вони вибирали простіший засіб: Ізіда дзвонила по телефону, Зінаїда теж іноді дзенькала-бренькала, Антоніда просто приїздила в гості щотижня із своїм механізатором, приїздили вони казенним газиком (а в мріях механізатора стояла чорна «Волга» з блискучим поясочком). Рацпроп мав батька професора ветеринарії, гельмінтолога, по-вченому висловлюючись, а простіше — спеціаліста по глистах. У діда-професора була «Волга», а в Рацпропа тільки жадоба «Волги». Жадобу передав він і своїм двом синочкам — Вові й Борі. Він передплачував журнал «За рулем», вивчав правила вуличного руху, Вова і Боря вже знали, на яке світло можна їхати, а на яке ні, й наввипередки мріяли: «Ось умре дідусь і залишить нам «Волгу». Таке собі новітнє гробокопательство на грунті «Волги». Одне слово, у моїх рідних контакти із сестрами були безпосередні, зі мною ж — тільки листовні. Але це між іншим. До крана не має жодного відношення.
Взагалі з кранами, електролампочками, замками мала справу мама. Навіть я, коли був ще вдома і пробував іноді прийти їй на поміч, з ганьбою проганявся, навздогін одержуючи сердите мамине: «І ти в батька вдався!»
Одного вечора на кухні зіпсувався кран. Не закручувався, капало з нього, але ще не було підстав для тривоги, мама, як завжди, замотала його чистою ганчірочкою, сподіваючись, що її «перев'язка» допоможе крану протриматися до завтра, поки прийде слюсар.
Кран капав. Більше й більше. Зривався на дзюркотіння. Мама занепокоїлася.— Матвію,— покликала вона,— а подивися на кран.
Батько прийшов із газетою в руках, зсунув на самий кінчик носа окуляри, подивився на кран і, ясна річ, не побачив нічого. Раз вода текла, виходить, кран своє призначення виконував.
— Та ти спробуй його закрутити! — сказала мама.
Батько спробував. Вода текла.
— Гм! — здивувався батько. Тепер і він зрозумів, що тут щось не так, але що саме і чому, цього не знав. Механізм крана для нього належав до загадкових. Він просто не існував у тому світі прокатних станів, у якому батько прожив ціле життя.
Мама випхала його з кухні, ще раз спробувала «забинтувати» кран. Нібито помогло. Перед сном вона зазирнула до кухні, щоб пересвідчитися, як там її «пацієнт». Кран уже не тримав води зовсім: вона лилася вільно, горловина зливу ледь встигала поглинати цей струмінь.
— Матвію!—стривожено покликала мама.— Матвію, треба щось робити! Ну що ти за чоловік? Крана не можеш полагодити, а ще майстер!
Професійна гордість майстра Матвія Череди була вражена так глибоко, що батько, попри всю несміливість свою стосовно домашніх механізмів, мовчки пішов на балкон, відшукав там серед мотлоху якогось ключа і так само мовчки, з невдоволеним сопінням став мудрувати коло крана; щось там крутив і вертів, аж поки кран прорвало зовсім і вода виповнила кухонний злив за кілька секунд. Ще мить — вона поллється на підлогу, затопить кухню, всю квартиру, заллє нижні приміщення, заллє весь «Діловий клуб».
— Давай відро! — знайшовся батько. Мама принесла з ванни відро, батько підставив його під дірку від крана, відро виповнювалося з глухим гудінням.
— Давай ще відро!
Але другого відра не було. Мама подала велику каструлю. Батько швидко перемінив повне відро на каструлю, відро поставив на підлогу, тепер каструля виповнилася з глухим водоспадним гудінням.
— Виливай воду в ванну і подавай мені порожню посуду! — скомандував батько, бо командувати він, виявляється, в рішучі хвилини життя все ж таки вмів. Це було майже як аварія в цеху, тут він почувався в своїй рідній стихії. Мама трохи попиряла відра й каструлі до ванни, тоді батько поставив до крана її, а сам став відносити наповнений посуд і виливати його в ванну, спершу вони й не подумали про те, що ж буде далі, думалося лише про те, щоб не затопило помешкання, але чим далі вони, змінюючи одне одного, носили воду з кухні до ванни, тим більшим розпачем проймалися обоє, Вода лилася й лилася. Кінця їй не могло бути, а кінець їхнім силам ось-ось мав настати. Мама почала потихеньку лаяти батька. Такий і сякий. Нічого не вміє. Ні до чого не здатний. Палець об палець удома не вдарить. Такий і ще сякий. І он який. Чим менше в неї лишалося сил для води, тим щедрішою вона була на характеристики для батька — жінки вміють давати характеристики, а моя мама була справжньою жінкою. Батько, хоч і терплячий, врешті не витерпів і закричав:
— Та замовкни, хай би тебе чорти взяли! Тут і сам уже...
Але глянув на маму, на її знесилену постать, вмить пошкодував за свої слова, тихо промовив:
— Справді, винен. Ну, що я за чоловік? А ти не знаєш, у нас тут ніде не можна закрутити воду?
Мама не знала, бо чомусь у нашій квартирі не було запобіжного вентиля. Це теж належало до дивоглядів «Ділового клубу».
— Збігай у кочегарку, може, там десь воно. А я поношу воду,— сказала мама.— Тільки недовго, бо я вже не маю сил.
Батько побіг. Уявити, як мій батько бігає, важко, бо все життя він був втіленням спокійної неквапливості. Але цього разу батько побіг, покотився вниз по сходах аж до кочегарки, грюкнув у двері. Замкнені. Тоді батько кинувся до двірника, довго будив його, бо двірник звечора трохи випив; ще сонного й наполовину п'яного потяг батько двірника до кочегарки, потяг тільки для того, щоб довідатися коло замкнених дверей, що в двірника немає ключа.
— Давай лом абощо! — заревів батько, і те ревіння таке незвичне було, що двірник умить прочуняв, умить приніс лома, вони виважили двері, але до кочегарки вскочити не змогли, бо на самому порозі їх зустрів велетенський чорний пес і загарчав на обох.