З погляду вічності

— А яке твоє діло? — спитала вона, мовби вгадавши, що я про неї подумав.

— Тобто...— я розгубився,— до чого діло?

— А я знаю? — вона знизала плечима.— До хлопчиків чи там до чого. А якби було дві дівчинки? Ти б теж так галасував? Чи ти тільки за хлопчиків? Вважаєш, що виростуть такі, як ти?

— Що ти хочеш сказати? Що я не туди виріс?

— Куди виріс, туди й виріс, а мене міг би й не чіпати.

— Але ж ти заманила Токового вже й додому!

— Ха, заманила... А може, він сам причепився!

— Відчепи!

— А як мені не хочеться?

— Подумай, що про нас теленькатимуть. Не кажу вже про батька і його взаємини з Токовим, але його родина... Взагалі моральний бік справи...

— Моральний бік! — Зізі закрутилася навколо мене з виглядом тигриці, яка приміряється, звідки почати вас з'їдати.— Багато ти розумієшся на моралі. А може, він нещасний!

— Токовий — нещасний!

— А може, в нього дружина — тиранічна особа?

— «А може, а може!» — перекривив я Зіну.— Яке мені діло до його нещастя.

— Ти дбаєш тільки за себе.

— А ти — за весь світ? Вірніше, за його чоловічу половину?

— То й що? Моя справа! І взагалі — не твоє діло! Малий ще!

— На рік молодший за тебе!

— Однаково молокосос! Хоч би й на місяць! Якби навіть ми були близнюки і я народилася на п'ять хвилин перед тобою, то й тоді б ти був молокосос. Що ти розумієш в людях? В мене он є сотні листів од людей. Ти б почитав — побачив...

— Не звик читати чужі листи.

— А я й не дам. Бо ти нічого не розумієш. Але якби прочитав хоч один лист, зрозумів би багато чого. Людську душу, серце.

— Тож-бо ти так колекціонуєш ті серця! Наколюєш їх на шпильки, мов метеликів!

— Не смій!

Ми шепотіли одне одному слова, які за інших обставин викрикували б на весь голос, але тут треба було зберегти таємницю, подбати, щоб не почули рідні; ми все ж щадили маму й тата, ми вже були такі дорослі, що могли вести обрахунки між собою, не втягуючи в суперечки більше нікого. Не знаю, як ця сутичка позначилася на Зізі, що ж до мене, то я сприйняв усе надзвичайно боляче; я прийшов наступного дня на роботу, відкликав Шляхтича вбік і сказав йому:

— В наш табір проникла агентура Токового.

— Агентура? — Шляхтич вдав, ніби приймає всерйоз мої правила гри.

— Агент сидить у лабораторії.

— Хто ж він? Фрусін?

— Зізі! — А що Шляхтич з усміхом дивився на мене, то я швидко додав: — Тобто Зіна, моя сестра.

— Не розумію.

— Моя сестра Зіна — агент Токового. Його довірена особа.

— Він що, кандидат у депутати?

— У депутати? — тепер нічого не розумів я.— В які депутати?

— Довірені особи — це коли когось хочуть обрати в депутати. Тоді, щоб розповідати виборцям...

— Я неточно висловився. Довірена людина Токового.

Шляхтич засміявся. Безтурботно і легко.

— Але ж у нас немає таємниць. Те, що може бути таємницею, для нас теж поки що під сімома замками. Ми тільки шукаємо. Знайдемо — знатимуть усі. Для того й шукаємо. Для всіх. І для Токового теж.

— Токовий — не всі.

— Згоден. Але він належить до всіх. До суспільства. А суспільство — складний організм. Воно включає найрізноманітніші складники.

— І з цими складниками треба жити? З усіма?

— Треба? — Шляхтич роздумливо примружує око.— Ні. Мабуть, точніше б сказати: доводиться. Іноді доводиться.

— І це що, остаточність? Треба змиритися?

— Справжність людини в тому, щоб не змиритися. Треба докласти всіх зусиль, щоб перетворити оточення на ліпше, якщо воно відстало, або ж самому дорівнятися йому, якщо відстав ти сам. Задовольняє тебе така формула, Митю?

— Ну, якщо так...— засоромлено бурмочу я і йду до Євгена, який дослухається до нашої ранкової виміни словами досить байдуже, бо Євген чоловік діла і не стане гаяти час на пусті балачки, опріч того, в нього в голові сидить Аля, а вже коли така дівчина вселиться тобі в голову, то ніяка міліція не позбавить її прописки на тій житлоплощі.

Ми беремося до своїх заготовок, знову цілий день змагатимемося з упертістю механізмів, долатимемо їхній мовчазний загадковий спротив, намагатимемося диктувати їм свої умови, а вони вперто відкидатимуть їх попри всю нашу настирливість, попри залізну Шляхтичеву волю, попри наукові викладки Гриші Фрусіна, які щодня змінюються, але змінюваність рекомендацій не засвідчує їхньої точності й неухильності; Гриша Фрусін шукає так само, як і ми, і не знаходить нічого теж так само, як і ми. От що таке Гриша Фрусін. Злі язики в цеху кажуть, ніби він прибув сюди «для ловли счастья и чинов», висловлюючись простіше: хоче примазатися до чужої роботи й захистити на цьому ділі дисертаційку.

Але ми знаємо, що таке Гриша Фрусін.

11

Кінчається зміна — та не для нас. Люди квапляться додому, люди кудись поспішають, десь їх там ждуть, щось їх вабить — ми зостаємося в цеху. Можна б, правда, плюнути на всю цю історію або просто махнути рукою і піти собі теж після зміни, використовуючи конституцію і трудове законодавство, але тоді доведеться мати справу з Шляхтичем. А це не так просто.

Він не спитає, куди ти йдеш і чому ти йдеш. Він просто зауважить твою ганебну втечу з поля бою і безбарвним, ввічливим, аж до занудливості гречним голосом відзначить як факт: «Ви йдете».

З нього вже давно злетіла надземна мрійливість, безособові розумування й прекрасні розмірковування, що стосувалися невідомо кого (у всякому разі, аж ніяк не нас з Євгеном), поступилися місцем якійсь буденній аж до набридливості затятості, якщо б його тепер і називати філософом, як то ми колись робили, то філософом реальних дій, простих порухів і станів. Він отак собі, мружачи холодні сталево-сірі очі, гляне, як ти по-злодійському вшиваєшся з цеху, і спокійно промовить: «Ви йдете». І тоді можеш читати в тих двох словах що завгодно. Наприклад: «Ви зрадник». Або: «Ви хлопчисько». Або: «Шкодую, що зв'язувався з вами».

Ти можеш спробувати пояснити Шляхтичу. Послатися на те, що приїхала зі столиці сестра, якої не бачив ось уже два роки, що сьогодні день народження твоєї мами, а мама в тебе одна, що ти домовився з батьком поїхати в гості до Рацпропа, що в тебе сьогодні заняття в університеті, що в міській бібліотеці саме сьогодні для тебе на один тільки вечір тримають книжку, за якою ти стояв у черзі кілька місяців. Ти можеш казати що завгодно. Можеш виставляти найпереконливіші докази. Можеш послатися навіть на те, що тебе запрошують на комісію, яка відбирає кандидатів у космонавти. Шляхтич тихо, ввічливо, нищівно ввічливо промовить: «Я вас не розумію».