З погляду вічності

Батько знов кивнув. Щоправда, без улесливості і весь час мовчки, видно, він тут все ж перебував не добровільно, а з примусу, бо хто б там устояв проти таких двох жінок, як моя мама і сестричка Зізі! Тільки тепер я роздивився, що в руках у батька — вентилятор, прозорий, пластиковий вентилятор, який, мабуть, приніс із собою Токовий, купивши його в магазині електротоварів або й просто взявши на складі в цеху, бо такі самі вентилятори були й у цехових конторах.

— Газ не дає цілковитого згорання,— розпатякував далі Токовий,— газ у плиті згорає, може, лише наполовину, а решта вилітає в повітря, тобто йде в помешкання, насамперед у кухню, і ви вдихаєте цю отруту, вкорочуєте собі життя. Вентилятор позбавить вас...

«Вентилятор позбавить вас...» Він уже не вперше в нас, він знав, що в нас на кухні немає вентилятора, він був тут, рознюхував, видивлявся, чим би придобритися, і ось приніс дарунок — вентилятор. Вентилятор як фактор... Чого? Невже він вентилятором хоче загладити свій свинський вчинок щодо батька? Вигнати людину на пенсію, а потім через два роки подарувати їй вентилятор. Техніка в побут і в людські взаємини. Двадцяте століття!

Але раптом мені стрельнуло до голови: сестричка! Це вона заманила сюди Токового! Мабуть, він давно вже накинув на неї оком, звідси й незбагненна прихильність до мене з боку товариша заступника начальника цеху. Ця хоч кого зможе закрутити. Але ж яка ціна: вентилятор! Невже не могла чогось вигадати дотепнішого? Скажімо, примусити його стрибнути з балкона. Тут невисоко: всього лише другий поверх. Не вб'ється, ніг не поламає, зате сміху скільки!

Я виманив Зіну до коридора, пошепки запропонував їй:

— Скажи, хай стрибне з балкона.

— Ти що, здурів?

— Не примусиш — я спитаю, нащо він вигнав батька з заводу.

— Божевільний! — затулила вона мені рота долонею.

Але я не мав чого втрачати, як той пролетаріат, що скидав з себе ланцюги. Я вступив до кухні саме в той час, коли Токовий, червоніючи від напруги, вигвинчував шурупи, якими прикріплювалися завіси кватирки, і передавав їх один за одним батькові.

— Зворушливе співробітництво,— промовив я з погано прихованою злістю,— чому б вам було, товаришу Токовий, не продовжити таке ж співробітництво з майстром Матвієм Чередою і на виробництві?

— Га? Що? — вдав, що не второпав одразу, Токовий.

— Чому ви мого батька достроково спровадили на пенсію? — навпрямець спитав я, хоч Зізі подавала мені перелякані знаки.

— Ну, це не я,— сказав Токовий, махнувши викруткою і мало не полетівши з табуретки. Колись оте махання руками йому вийде боком.

— Ні, це ви! — вперто сказав я.

— Я тільки підписав наказ,— винувато подивився на Зіну Токовий.

Зіна вискочила з кухні.

— А хто вас примушував?

— Ну, була вказівка.

— Чия? — в мене вселився слідчий. Несправедливість однаково залишиться несправедливістю, хоч скільки тепер не допитуйся, але все ж таки. Хай почервоніє, хай побалансує на табуретці.

— Ну, взагалі вказівка,— покрутив Токовий рукою,— тенденція...

— Але ви поспішили, бо вам...

Договорити я не встиг. Убігла Зізі, перелякана, розгублена, крикнула:

— Упала, я впустила її, о лихо! — І побігла назад до їдальні.

Токовий зістрибнув з табуретки і рвонув за Зіною, бо то був рятунок. Ми теж усі побігли. В їдальні висів на стільці піджак Токового. Людей не було. Люди скупчилися на балконі. Звісили голови вниз. Зіна показувала пальцем, кричала: «Там, там!» — «Ага, блищить,— зраділо сказав Токовий,— я зараз збігаю, вмить принесу». Внизу на тротуарі, під балконом, лежала Зінина сережка. Золота сережка з рубіном. Батьків подарунок. «Збігаєте?» — в Зіну вже вселявся її одвічний біс. «Так»,— пробурмотів Токовий, радий нагоді перервати пояснення, яких я вимагав, як продовжувач династії Череди, вважаючи, що сережка послужить йому рятунком. Та не на тих напав. «Ви ще бігатимете? — скривилася Зізі.— Ніколи не гадала, що ви такий...» — «Який же я? Який? — зрозпачено викрикнув Токовий, весь облитий потом зніяковіння й розгубленості, проклинаючи, мабуть, в душі всю нашу родину до найостаннішого коліна, проклинаючи й самого себе за те, що зв'язався з цією вертихвісткою.— Який же я?» — «А такий,— надулася Зіна,— заради мене ви могли б і стрибнути з балкона. Подумаєш, якісь півтора метра».— «Стрибнути? — Токовий метнув поглядом сюди й туди, виторгував собі час, примірявся, вираховував, такий і не чхне без розрахунку, без точної вигоди для себе.— Стрибнути? Ви хочете, щоб я стрибнув?» — «Звичайно, хочу,— промовила Зіна й одвернулася від Токового, власне, тільки хотіла відвернутися, щоб виказати цілковиту зневагу до такого боягуза, але Токовий знався на тактиці залицянь, він розумів, що втратити нагоду виказати свою відданість — означатиме для нього втратити будь-які сподівання на майбутнє, отож Зіна не встигла повернутися до Токового спиною, як Токовий перемахнув через перила й полетів униз, полетів у своїх найкраще напрасованих у нашому місті штанях, у розцяцькованому фартушку, привезеному аж із Парижа; мама ойкнула, батько механічно кивнув головою, мовляв, так і треба, я пирхнув собі в долоню, зберігаючи якісь там правила пристойності, зате Зізі зареготала відверто, радісно, потішено, мов мала дитина.

— Ха-ха-ха! Ой, умру! Ви не вбилися, Токовий? Ха-ха-ха! А штани не пом'яли? Вам буде від дружини! Ха-ха-ха!

Ми з батьком непомітно переморгнулися й пішли до кімнати. Мама співчувала Токовому до кінця. Все ж таки чоловік уважний, дбав за її здоров'я, приніс вентилятор, сам його взявся приладнати, бо хіба ж тут у домі чоловіки, ніякі то не чоловіки, гвіздка забити не вміють.

— Нащо ти його впустив до квартири? — сказав я батькові.

— З людьми треба жити. До кінця,— сказав він.— Можна б кинути йому туди вниз його піджак, і все, але від того Токовий не зникне.

Це була правда. На Токового не подіють прості засоби. Потрібне щось особливе. А що?

Зізі могла бути спільницею тільки в пустощах. З балконом і сережкою вона вигадала не так, щоб послухатися мене або врятувати Токового від допиту, як для власної втіхи.

Токовий, звичайно, причапав з вулиці знову до нас і взявся за вентилятор. Цього чоловіка нелегко було збити з заповзятого наміру. Раз він вирішив добитися прихильності нашої Зізі, то будь-що мав добитися!

Аби це був якийсь зовсім сторонній і несимпатичний мені чоловік, то я б спровокував сварку, спробував би зацідити йому в зуби (навіть рискуючи отримати здачу), але з Токовим так легко вирішити ніхто б на моєму місці не зміг. Ну, заїду я йому в зуби, ну, ще там щось, а завтра ми зустрінемося в інших ролях, він начальник, я підлеглий, він цар і бог, а я досі учень, підручний, невдалюга, наділений хіба що тою зловісною прикметою, що все, до чого доторкуюсь, псується, гине, терпить невдачі: послали до мене Чемериса — в того пішов брак, став я до Євгена — в нас і геть нічого не виходить, мабуть, і Шляхтич шкодує вже, що взяв мене до своєї команди, хоч у душі він і не забобонний.

Та й потім: я все ж таки досяг свого; Токовий осмішений нами до решти, після цього він уже не зможе знов піднятися в очах Зізі (невже він міг щось важити для неї), якщо він і причапав назад до нас із-під того балкона, то діяв, видно, просто з упертості, притаманної його породі.

Поки що я обрав невтручання. Дав змогу Токовому пригвинчувати вентилятор, завойовуючи не так, може, серце Зізі, як мамине серце, сам же думав над батьковими словами. «З людьми треба жити до кінця». Що тут було? Сумирність чи визнання необхідності? І як належало розуміти батькові слова? Треба жити чи доводиться жити? Бо якщо «доводиться», то це — підкорення обставинам, на що людина свідомо не може піти, а про батькову свідомість, про його намагання гостро судити не тільки про самого себе, а й про найвищі чинники нашого життя, я вже переконався, прочитавши ті кільканадцять сторінок його нотаток. А ще ж були цілі зошити, списані батьком за ці довгі роки вимушеного відпочинку, попросту кажучи — неробства, бо саме так він розумів своє становище.

Ну, гаразд. Доводиться. А якщо треба? Що тоді? Чому треба? Хто велить? Навіщо терпіти довкола себе людей нещирих, криводушних, нечесних, підступних, зрадливих, нездарних? Хіба не слід було б спробувати їх переробити, перевиховати, перепрограмувати, висловлюючись по-новітньому, бо тепер усе програмується, як електронні машини, програмуються й люди, але ж не раз і назавжди! Хтось сказав, що заєць, якщо його сікти, навчиться сірники запалювати. А людина? Людину, як мені здається, навчити можна всього. Бо вона ж — цар природи, вона володіє найвищими розумовими здібностями. І Токовий теж володіє, і він справді має розум, хіба що розум хитрий, однобокий, то що ж —так і жити нам із Токовим? Адже зі мною не схотіли жити, коли я запрагнув лежати на дивані, ждучи смерті, чи там загострення хворощів, чи й сам не відаючи чого? Мене штовхали то сюди, то туди, мене всадовили в танк, мене викинули з танка на повнім ходу (бо я не вірю, що то діяли стихійні сили, так належалося мені за мою розгвинченість і належалося від людей). Ага, я молодий? А хіба вже Токовий такий старий? П'ять-сім років різниці. Те саме, що ділить нас із Шляхтичем.

Я не міг вирішити цих проблем попри мою обов'язкову освіту, навіть попри успішні заняття в вечірньому університеті. Зате я міг заатакувати мою сестричку після того, як товариш Токовий, пригвинтивши вентилятор, позбавив нарешті нас своєї милої присутності, простіше кажучи, надів свого сірого, модного піджака з двома боковими шліцами і потюпав униз по сходах «Ділового клубу», минаючи забійників «козла», минаючи виляски кісточок доміно по полірованій поверхні поцинкованих довгих столів, минаючи забіяцько-викличні вигуки «Дупель-пусто!», втікаючи від тих вигуків у забобонному перестраху, бо ніхто не хоче потягнути в житті дупель-пусто, кожен намагається дістати дупель-шість!

— Нащо ти його принаджуєш? — загнав я в кут Зізі.— Свої флірти можеш водити в себе в інституті чи де там, а не тут! Ти знаєш, що таке Токовий?

Вона дивилася на мене з неприхованою глузливістю в очах. Мовляв, а яке тобі діло до мене?

— Ти знаєш, що він одружений?

— То й що?

— І що в нього двоє дітей?

— То й що?

— Двоє хлопчиків!..

— То й що?

Мене трохи спантеличило її вперте «То й що?».

— Як — «То й що?» — закричав я.— Та ти розумієш?..