Із Росії з любов'ю

— Згода. — Бонд закурив і собі.

— Родом я з Трабзона. — Керім спостерігав, як сигаретний дим підіймається кільцями вгору. — У нас була велика родина з багатьма матерями. Мій батько був такий чоловік, проти якого жінки встояти не могли. Усі жінки хочуть, аби їх брали силою. У мріях кожна з них палко бажає, щоб чоловік закинув її собі на плече, відніс до печери і там зґвалтував. Отак вони почувались і з моїм батьком. Він був великий рибалка, і його слава гриміла на всьому Чорному морі. Він полював на меч-рибу, її важко ловити, і важко з нею боротися, але він переважав усіх, хто полював на цю рибу. Жінки люблять, коли їхні чоловіки — герої. Він був своєрідний герой у тому куточку Туреччини, де чоловіки традиційно були дужі й мужні. То була велика, романтичного складу людина. Одне слово, батько міг мати будь-яку жінку, яку тільки хотів. А він хотів їх усіх і часом навіть убивав чоловіків, щоб заволодіти їхніми жінками. Природно, він мав багато дітей. Усі ми жили одне в одного на голові у великій, безладно зліпленій старій будівлі, яку наші «тітоньки» пристосували для життя. Насправді «тітоньки» являли собою гарем. Одна з них була англійська гувернантка із Стамбула, яку мій батько знайшов у цирку. Він захопився нею, а вона — ним, і того ж вечора він узяв її на борт свого рибальського човна й під усіма вітрилами вийшов у Босфор. Не думаю, що вона пошкодувала про свій вибір. Гадаю, вона забула про все на світі, крім нього. Померла вона одразу після війни, їй було шістдесят. До мене народився хлопчик від одної італійської дівчини, яка назвала його Б'янко. Мій батько був справедливий, а я — темний. Мене таки й слід було наректи Дарком. Нас, дітей, було п'ятнадцятеро, і в нас було чудове дитинство. Наші «тітоньки» часто воювали одна з одною, це саме чинили й ми. Наш дім трохи нагадував циганський табір. Укупі все тримав мій батько, який бив нас ціпком, коли ми дуже бешкетували, та коли ми поводилися мирно, слухняно, він бував і добрий. Вам, певно, не збагнути життя такої родини?

— Те, про що ви розповідаєте, .можна збагнути.

— В усякому разі так воно й було. Я зростав, щоб бути майже таким самим великим чоловіком, як і мій батько, але освіченішим за нього. Про це подбала моя мати, бо батько тільки й учив нас, що бути чистими, раз на день ходити до туалету і не соромитися нічого в світі. Мати виховала в мені також повагу до Англії, та це було між іншим. На той час, коли мені виповнилось двадцять, я мав власний човен і заробляв гроші. Але я був дикий. Я покинув великий будинок і пішов жити в дві маленькі кімнатки у хатині на березі моря. Я хотів мати своїх жінок там, де моя мати про це не знатиме. Але мене спостиг удар злої долі. Була в мене маленька бессарабська відьма, яку я здобув у бійці з циганами поблизу Стамбула. Вони погналися за мною, та я затяг її на борт човна. Довелося спочатку вдарити її, щоб вона знепритомніла. Вона все ще намагалася вбити мене навіть тоді, коли ми опинилися в Трабзоні. Тож я приволік її до своєї хатини, здер із неї одежину й тримав її голою на ланцюгу під столом. Коли я їв, то кидав їй шматки під стіл, як собаці, її треба було навчити, щоб знала, хто в неї хазяїн. Я вже майже досяг своєї мети, але мати зробила нечувану річ: навідалася до мене без попередження — нібито прийшла сказати, що зі мною хоче негайно побалакати батько. Вона знайшла дівчину і вперше в житті розізлилася на мене: мовляв, я завжди був жорстокий, ніколи не робив людям добра, і їй соромно називати мене своїм сином. А дівчину, сказала, слід негайно повернути до одноплемінців. Мати принесла дещо зі свого одягу. Дівчина вдяглася, але покинути мене рішуче відмовилась. — Дарко Керім велично розсміявся. — Цікавий урок жіночої психології, мій любий друже! Одначе, проблема з дівчиною — то інша історія. Отож поки мати метушилася навколо дівчини і в неї, матері, нічого не виходило, бо вона лише чула у відповідь на свої старання образливу для неї циганську лайку, я бесідував з батьком, який нічого про те не знав. Отака була моя мати. У батька сидів ще один чоловік, високий, спокійний англієць із чорною пов'язкою на одному оці. Вони говорили про росіян. Англієць хотів знати, що вони роблять уздовж турецького кордону, а також, що діється в Батумі, великій російській нафтовій і військово-морській базі всього за п'ятдесят миль від Брабзона. Він обіцяв добре заплатити за інформацію. Я знав і англійську, й російську. У мене були добрі вуха й очі. Я мав човен. Отож батько вирішив, що я працюватиму на англійця. А той англієць, мій друже, був майор Дансі, мій попередник на посаді начальника цієї станції. А решту,— Керім зробив широкий жест рукою з мундштуком,— ви можете уявити собі сам.

— А як щодо тренувань на професіонального силача?

— Е,— лукаво всміхнувся Керім,— це було побічне діло. Серед усіх мандрівних турецьких цирків тільки нашому росіяни дозволяли переходити через кордон. Росіяни жити не можуть без цирку. Я розривав руками ланцюги, підіймав на затиснутому в зубах ремені неймовірну вагу, боровся в російських селах із місцевими силачами, а серед тих грузинів траплялися справжні гіганти. На щастя, вони — дурні гіганти, і я майже завжди у них вигравав. Після вистав, коли нас пригощали вином, виникало багато розмов. Я прикидався дурником і вдавав, ніби нічого не розумію. Час від часу я ставив невинне запитання, а вони сміялися з моєї глупоти й давали потрібні мені відповіді.

Принесли другу страву, а разом з нею і пляшку «Каваклідере», грубуватого бургундського, подібного до решти балканських вин. Кебаб був добрий і мав присмак копченого бекону та цибулі. Керім їв щось схоже на стейк «тартар» — велику пласку котлету з дрібно посіченого сирого м'яса, прикрашеного перцями, пореєм і збитим яєчним жовтком. Він примусив Бонда покуштувати бодай один шматочок. Страва була смачна, і Бонд це визнав.

— Її треба їсти щодня,— серйозно порадив Керім. — Це добре для тих, хто бажає часто злягатися. Існують також певні вправи, які слід робити з цією ж метою. Це важливі речі для чоловіків. Принаймні для мене. Як і батько, я маю багато жінок. Проте, на відміну від нього, я надто багато п'ю і курю, а ці речі з любощами не сумісні. Як і оця моя робота. Надто велике напруження і надто багато треба міркувати. Це забирає кров до голови звідти, де вона має бути, коли кохаєшся. Та я пожадливий до життя. Я роблю надто багато всього повсякчас. Одного дня моє серце зненацька відмовиться працювати. Залізний Краб схопить мене, як і мого батька. Та я не боюся Краба. У крайньому разі, я маю вмерти від благородної хвороби. Можливо, на моїй могильній плиті напишуть: «Цей чоловік помер через те, що надто багато жив».

Бонд засміявся.

— Не поспішайте вмирати, Дарко,— мовив він. — М. це дуже не сподобається. Він про вас надто високої думки.

— Невже? — Керім зазирнув у обличчя Бонда, щоб побачити, чи правду той каже, а потім задоволене всміхнувся. — У такому разі я поки що не віддаватиму Крабу своє тіло. — Він поглянув на годинника й похопився: — Ходімо, Джеймсе. Це добре, що ви нагадали про мої обов'язки. Каву ми вип'ємо в кабінеті. У нас не залишилося часу, аби його марнувати. Щодня о другій тридцять росіяни збираються на військову раду. Сьогодні ви і я зробимо їм честь своєю присутністю.

Розділ 16 Пацючий тунель

Чекаючи в прохолодному кабінеті неодмінної кави, Керім відчинив стінну шафу й дістав кілька комплектів інженерських комбінезонів блакитного кольору. Потім скинув з себе все аж до трусів, надяг один із комбінезонів і взувся в гумові чоботи. Бонд узяв комбінезон і чоботи, які більш-менш підходили йому за розміром.

Разом з кавою старший клерк приніс два потужні ручні електроліхтарі й поставив їх на стіл. Як тільки він вийшов з кімнати, Керім сказав:

— Це один з моїх синів. Найстарший. Решта, яких ви тут бачили, теж усі мої діти. Шофер і сторож — мої дядьки. Рідна кров — найкраща гарантія безпеки. А торгівля прянощами — добре прикриття для всіх нас. М. допоміг мені в цьому. Він поговорив зі своїми друзями в Лондоні, і тепер я найбагатший торговець спеціями в усій Туреччині. Я давно повернув гроші, які мені позичив М. Мої діти — власники акцій у цій торгівлі. У них добре життя. Коли слід виконати секретну роботу й мені потрібна допомога, я вибираю того з синів, який для цього найбільше підходить. Всі вони мають підготовку в різних таємних справах. Вони хлопці хоробрі й розумні. Дехто за моїм завданням вже й убивав. Усі вони заради мене, а також заради М., віддадуть життя. Кожного я навчив, що він—лише трохи нижчий за Бога. — Керім зробив примирливий жест. — Я розповів це, аби ви знали, що потрапили в добрі руки.

— Нічого іншого я собі й не уявляв.

— Ха! — ухильно мовив Керім. Потім узяв ліхтарі й передав одного з них Бондові. — А тепер — до роботи!

Він підійшов до широкої заскленої книжкової шафи і засунув руку за задню стінку. Щось клацнуло, і шафа нечутно й легко поїхала вздовж стіни. Позаду неї в стіні були потаємні маленькі двері. Керім натис на один бік дверей, і вони хитнулися всередину, відкривши темний тунель із кам'яними сходами, що круто спускалися вниз. До кімнати війнуло нездоровим вогким духом, змішаним із смородом зоопарку; від такого запаху аж зомлівають.

— Ви підете перший,— сказав Керім. — Спускайтеся сходами вниз і зачекайте мене. Я мушу дати раду дверям.

Бонд виставив уперед ліхтар, ступив крок і обережно пішов сходами. Ліхтар освітлював свіжу цегляну кладку. Двадцятьма футами нижче тьмяно поблискувала вода. Коли Бонд дістався дна, то виявив, що це — маленький ручай. Він збігав униз центральною ринвою на підлозі старовинного кам'яного тунелю, який круто підіймався праворуч. Ліворуч тунель спускався вниз і, судячи з усього, проходив попід Золотим Рогом.

У чорній темряві чувся рівний, дріботливий звук, і рухалися сотні дрібненьких, як макові зернятка, червоних ліхтариків. Згори і знизу з відстані двадцяти футів з обох боків на Бонда дивилися тисячі пацюків. Вони принюхувалися до його запаху. Бонд уявив собі, як легенько ворушаться їхні вуса над гострими зубами. На мить у нього промайнула думка: а що б вони вчинили, якби погас його ліхтар?

Поруч несподівано виник Керім.

— Попереду довгий спуск. Чверть години. Сподіваюся, ви любите тварин. — Керімів сміх жахливо прогуркотів тунелем. Пацюки заворушилися і збились докупи. — На жаль, тут не багатий вибір. Пацюки й кажани. Ескадрони, дивізії, цілі військово-повітряні сили, навіть армія! І ми мусимо погнати їх поперед себе. Ближче до кінця нашого походу утвориться добряче скупчення. Почнемо. Повітря добре. Під ногами з обох боків ручаю — сухо. А взимку настає повінь, і ми мусимо користуватися жаб'ячими костюмами. Тримайте ліхтар біля моїх ніг. Якщо кажан потрапить до вас у чуб, струсіть його. Це буде не часто. У них добрі радари.

І вони рушили крутим підйомом угору. Запах пацюків і посліду кажанів був густий — щось схоже на суміш зимового мавпячого вольєра та курячої ферми. Бонду здавалося, що мине ще багато днів, перше ніж той запах вивітриться з його пам'яті. Грона кажанів звисали зі склепіння тунелю, наче кетяги зів'ялого винограду, і коли час від часу Керім чи Бонд торкались їх головою, вони вибухали цвіріньканням. Попереду, в міру того, як підіймалися, виникав цілий ліс червоних макових зерняток; ліс цей густішав, пищав і борюкався обабіч центральної ринви. Керім раз у раз тикав ліхтарем уперед, і світло вихоплювало сіре поле, всіяне блискучими зубами та іскристими вусами. Тоді пацюків охоплював ще більший жах і найближчі з них вискакували на спини інших, щоб хутчіш утекти. Увесь цей час метушливі сірі тіла мчали центральною канавою вниз, тунель заповнювався чимдалі щільніше, задній ряд роївся все активніше й підступав усе ближче до їхніх ніг. Обоє чоловіків тримали ліхтарі, мов гвинтівки, наставлені на задні ряди, доки після напруженого чвертьгодинного підйому досягли місця призначення.