Заповіт мисливця

Твій люблячий батько».

Як бачите, лист був написаний дуже незвичайним і надто урочистим стилем, і тому здавався трохи неправдоподібним. За всіма ознаками це був останній лист дідуся. Старий був розчулений, і кожне слово тут зігріте надією, що його прагнення здійсняться. Може, тому він і написав цей лист так, щоб ніхто сторонній нічого з нього не вичитав. І справді, зміст написаного можуть зрозуміти тільки ті люди, які знали інтереси дідуся і всі обставини, зв'язані з листом.

Книга, про яку дід згадує, була збіркою віршів його найулюбленішого поета Пушкіна. Пророчі слова великого поета вказували на якийсь вірш. Я довго думав, поки не заснув зовсім знеможений.

Ранком, як і завжди, я проходив повз пам'ятник Пушкіну. В очі мені впали слова, висічені на постаменті:

Товаришу, зійде вона, Зоря принадливого щастя, Росія збудиться від сна І на руїнах самовластя Напишуть наші імена! Пушкін

Признаюсь вам, Рудольфе Рудольфовичу: я відчув тоді якесь несподіване хвилювання. Я добре знав цей вірш, але тепер слова поета якось особливо вразили мене. Хотілося мерщій повернутися додому й перечитати всі інші дідові листи та батькові нотатки. Проте я вирішив спочатку дослідити вірш.

Прийшовши з роботи, я одразу ж кинувся до своєї бібліотеки. Книга була на місці. Я знайшов погрібний вірш. Внизу дідовою рукою була дописана примітка:

«57°25'8'' п. ш.

128°12'5'' с. д.

Сурунган. — Співучі г.

Суцільний шар і деформація.

Часта зміна шарів. Молода формація».

Далі була накреслена карта, стояло кілька якихось чисел і ліній. Я зрозумів, що це географічні координати якоїсь місцевості, мабуть, назва самої місцевості й характеристика властивостей осілих гірських порід. Я виписав собі всі дані й перемалював карту до свого блокнота. І тут трапилася невелика пригода. На письмовий стіл несподівано вискочив мій сибірський кіт Вася й перекинув пляшечку з тушшю. Туш пролилася на відкриту книгу і залила частину вірша. Я намагався витерти пляму, але слово «Сурунган» і кілька цифр на карті все одно прочитати не можна було. Кота я провчив як слід, а книгу знову поставив на місце. Наступного дня на роботі — в науково-дослідному інституті геології — я знайшов докладну карту Сибіру і по всіх записах встановив, про яке саме місце йдеться. Але назв «Сурунган» і «Співучі г.» не знайшов. Я подумав, що дід, можливо, мав на увазі Співучу долину, де він прожив довгі роки. На другий день я пішов до свого дядька, біолога Реткіна, з яким ви познайомилися в транссибірському експресі. Ми довго обмірковували ситуацію. Заповітові діда дядько надавав набагато більшого значення, ніж я. Він радив мені офіціально поставити питання про спорядження експедиції в зазначені місця. Проте я не погодився. Боявся невдачі. Хтозна, що дідусь міг вважати за скарб.

Але дядько наполягав, і я пообіцяв під час своєї двомісячної відпустки поїхати в сибірську тайгу і дослідити згадані у заповіті місця.

Було вже далеко запівніч, коли я повертався додому. Живу я в гарному передмісті Ленінграда — Лісному, яке ви, напевне, знаєте. У мене там невеличка родинна дача. Від трамвайної зупинки до неї всього п'ять хвилин ходи, проте я добре змок, поки дійшов. Поспішаючи, я не звернув уваги, що хвіртка була відчинена. Але, помітивши, що двері теж незамкнені, я схвилювався: адже мати поїхала до сестри — аж на другий кінець міста, на Ліговку, а будинок не замкнула!

На порозі сидів кіт Вася. Він привітно муркотів, і це мене трохи заспокоїло. Та коли я проходив через сіни, в кімнаті почулися чиїсь квапливі кроки. Я так і застиг на місці з переляку, скажу вам відверто. Раптом щось гупнуло, задзвеніло скло. Коли знову настала тиша, я опам'ятався і вхопив перше, що було під руками — залізну кочергу. Готовий кинутися на злодія, рвонув двері, що вели в кімнату, але тут уже нікого не було: до напівтемної кімнати заглядав лише промінь вуличного ліхтаря.

Увімкнувши світло, я пересвідчився, що в будинку побували злодії: все було повідкриване, скрізь панувало безладдя. Письмовий стіл у моєму кабінеті був зламаний, більшість книг валялася на підлозі, сторінки моєї наукової праці були розкидані, телефонний шнур обірваний. Зате у спальні, на превеликий мій подив, усе було в порядку. Вхопивши мисливську рушницю, я зарядив її і вибіг у садок. Та злодія уже й сліду не було.

— Куди це ви з своєю цяцькою в таку темряву і негоду? — гукнув хтось до мене.

На щастя, це був міліціонер. Коли я нашвидку розповів, що трапилося, він зайшов на дачу, щоб самому все побачити. Потім повідомив відділ розшуку, і за півгодини прибули працівники міліції з собакою.

Вони спитали, які саме речі пропали. Та минуло чимало часу, поки я встановив це. Кілька перснів і фотоапарат. Міліціонери дивувалися, запевняли, що ніякий злодій не перевертає геть усе в трьох кімнатах, щоб знайти тільки ці речі, не чіпаючи набагато цінніших. У шкатулці лишився золотий годинник з ланцюжком, два персні мого батька і ще деякі дорогоцінності — колишні подарунки діда. Злодії, напевне, шукали чогось іншого. Чого ж саме?

Нарешті по слідах злодія пустили службового собаку, але він дійшов до головної вулиці й там зупинився. Виявилося, що злочинець утік на мотоциклі, і це ускладнило переслідування. Склавши протокол, міліціонери пішли, пообіцявши ще зайнятися цією подією.

Тієї ночі я вже не спав. Ніяк не міг збагнути, що ж саме злодій міг у нас шукати. Тільки над ранок я ще раз оглянув письмовий стіл, бібліотеку і, на превеликий свій подив, побачив, що не вистачає деяких листів дідуся і томика поезій Пушкіна. Від блискавичного здогаду в мене аж мороз пішов поза шкірою. Як же я міг не надати значення заповітові свого діда! На щастя, я залишив у дядька останній лист дідуся і записи батька про його подорож до Співучої долини. І мій власний блокнот був у кишені. Отже, злочинцям дісталося всього кілька дідових листів і книга з картою та координатами місцевості. Добре, що запис там був трохи залитий тушшю. Я подумав: чи немає, бува, якогось зв'язку між цією крадіжкою і відвідинами старого сибіряка? Ні, неймовірно, щоб Микола Микитович, якому я дав би років сімдесят — сімдесят п'ять, міг сам піти на такий риск. Для цього потрібні були зухвальство, спритність і, нарешті, вміння їздити на мотоциклі. Навряд, щоб ця стара людина була на таке здатна. Тоді я припустив, що дідуган, який канючив у мене книгу, міг мати спільників, проте нічого конкретного не надумав. Нарешті, вирішив порадитися з органами безпеки, але через два дні мої погляди на справу змінилися.

Сибіряк прийшов до мене знову, запитував, чи я не передумав, чи не поступлюся йому книгою. Він з таким хвилюванням і пошаною говорив про діда, що я рішуче відкинув думку про його причетність до грабунку.

Правда, я ні словом не згадав про те, що книга зникла, і відповів йому так же, як і минулого разу. Микола Микитович тут же попрощався, додавши, що двері його дому в Читі для мене завжди відкриті, що він, як господар, мовляв, образиться, коли я буду в Сибіру й не завітаю до нього.

Зворушений, я признався, що літом виїжджаю в тайгу і при нагоді зупинюся в нього.

Цим, власне, й скінчилася чи, вірніше, почалася історія з заповітом мого дідуся.

Через кілька тижнів мій дядько Реткін у службових справах виїхав на Далекий Схід і в поїзді познайомився з вами та Петром Андрійовичем Чижовим. Це знайомство мало для мене велике значення. З розповідей Чижова дядько дізнався про Вертловку і Співучу долину, а також про те, що близький приятель мого дідуся Родіон Родіонович Орлов ще живий. Це значно полегшувало мою подорож до незнаних країв. З обережності я навіть не сказав Чижову про справжню мету своєї поїздки в Сибір, хоч повідомив про це директора нашого інституту. Директор наш, людина розумна, я поважаю його не тільки тому, що він керівник інституту і член-кореспондент Академії наук, його ставлення до мене, як і до інших наукових працівників, справді-таки батьківське.

Директор зацікавився моєю справою і вирішив, що поїздка моя має бути службовим відрядженням для дослідження невивчених районів тайги перед організацією великої наукової експедиції. Справжня мета подорожі лишалася таємницею. Директор не поділяв моєї думки про те, що відвідини сибіряка і крадіжка — це випадковий збіг обставин. Тому він порадив бути обережним і до того ж повідомити про все органи безпеки.

Тоді я вважав, що це зайве, але, бачу, припустився великої помилки. Вже в Читі мене спіткала перша неприємність. Трохи раніше до Чити виїхала наша експедиція, що мала досліджувати Яблуневі гори. Мені доручили обміркувати з керівником експедиції деякі додаткові завдання. Я вирішив скористатися з нагоди і відвідати старого сибіряка Миколу Микитовича Парфенова — самозваного приятеля мого дідуся. Але по адресі, яку він дав, я не знайшов Парфенова. Навіть більше: ніхто з сусідів його не знав. Запит у довідковому бюро теж не дав бажаних наслідків і тільки підтвердив слова працівника житлового управління: ніякого М. М. Парфенова в Читі не було.