Заповіт мисливця

— Це ж чудодійні ліки — жень-шень.

— Жень-шень? — здивувався я. — Звідки він у вас?

— Спадщина від діда й батька. Дома в мене є ще три корені. Пийте, це ліки від перевтоми.

Вперше в житті я покуштував цього славетного й коштовного напою. Корінь був добре виварений, а щоб відвар не псувався, до нього додали спирту чи горілки. На смак напій був чудовий. Спершу трохи терпкуватий, він ставав у роті м'яким і запахом нагадував селеру і суниці.

Шульгін тільки посміхнувся й жестом відмовився сьорбнути напою з живодайного кореня. Після мене ковтнув сам Єменка. Незабаром втоми як не бувало. Голова стала навдивовижу ясною, я відчув бадьорість, мисливська пропасниця уляглася. Ніби її зняв хтось помахом чарівної палички. Ефект був справді разючий.

Підкріпившись, ми обережно й тихо посувалися далі. Попереду виринув скелястий пагорб, зарослий кущами й рідким лісом. Тут у глушині й зліг поранений тигр.

Про це свідчила поведінка не тільки нашого собаки, а й рябеньких пташок горішанок, цих допитливих і пустотливих вістунів усіх змін у тайзі. Собака наїжившись затремтів, як осиковий лист, і почав оглядатись на всі боки. А пташки пронизливо кричали й перелітали з місця на місце. Вони добре знають найстрашнішого ворога всього живого в тайзі.

На знак Єменки ми залягли і, трохи виждавши, повільно поповзли слідом за собакою.

Незважаючи на всю нашу обережність, тигр помітив нас і несподівано виринув з того місця, де його ніхто навіть не сподівався. Він лежав між великим камінням праворуч, ховаючись за поваленим деревом, колір якого майже зливався з забарвленням шерсті хижака.

Оглушливо заревівши, тигр могутнім стрибком злетів у повітря. Не встиг я ворухнути пальцем, щоб натиснути курок, як гримнули два постріли моїх товаришів. Тигр вигнувся в повітрі, ніби стальна пружина. Мені не видно було, куди саме він упав. Але відчайдушний зойк людини сповістив, що хижак знайшов-таки серед нас свою жертву. Стрепенувшись, я кинувся рятувати життя товариша й побачив страшну картину: на невеличкій галявині між кущами звивався тигр, а біля нього лежав лісничий Шульгін.

Звір знову звівся на лапи, дико заревів і напружився, готуючись до нового стрибка.

В мене блискавично майнуло в голові: на кого він наміряється? В кого ще він хоче запустити свої страшні пазури і зуби?

Можливо, що відвар з кореня жень-шень надав мені витримки й рішучості. Я зовсім спокійно прицілився в голову хижака і натиснув курок раз, другий. Втретє вистрелити я вже не встиг, бо слідом за цим гримнули два постріли з рушниці Єменки, і тигр не довершив свого смертоносного стрибка. Звір крутнувся в повітрі й важко гепнувся на землю.

Велетенський хижак дико хрипів, звивався, спинався на ноги, витягував свої грізні пазури, дряпаючи землю. З жахом я спостерігав, скільки сили було в тілі цього звіра. Я вже хотів було підбігти до лежачого Шульгіна, але тигр зненацька перевернувся і знову зіп'явся на лапи. Та це вже був останній порух, бо в наступну мить куля з Єменкової гвинтівки пробила звірові череп. Я теж всадив йому кулю в лоб. Ці два постріли погасили останні ознаки життя в тілі переможеного амби. Він звалився на бік. Безсиле хрипіння, судорожні конвульсії, і кінець.

Нарешті!

Але що з лісничим? Єменка опинився біля нього раніше від мене, і по виразу його обличчя я зрозумів, що справа кепська. Перевернувши пораненого на спину, я побачив страшні рани на грудях і в боку. Тигр запустив у його тіло свої смертоносні пазури. Нещасний Шульгін! Рани в нього настільки тяжкі, що він, мабуть, не виживе. Мерщій ми зняли з лісничого пошматований піджак і сорочку, перев'язали його бинтами, які завжди носили у своїх мисливських сумках. Потім Єменка притулив йому до губів баклажку з живодайним напоєм, і поранений випив її повільними ковтками майже всю.

Дивлячись нам у вічі, він ледве чутно прошептав:

— Не лишайте мене тут помирати.

А через мить він заплющив очі і скривився від болю, бо страшні рани, мабуть, дуже мучили його. Що діяти?

Ми вирішили зробити ноші й віднести лісничого на пліт, щоб негайно відправити його до табору, де можна було б організувати за ним кращий догляд. Ми вже збиралися нести пораненого, коли здаля долинув тривожний гавкіт двох собак із групи Чижова, а за хвилину прибули й самі люди. Вони почули нашу стрілянину і негайно поспішили до нас.

Приголомшені побаченим, товариші з докором подивилися на Єменку.

— Хто вбив тигра? — запитав Чижов.

— Стріляли всі троє, — відповів Єменка. Кивнувши на лісничого, він додав: — І він теж стріляв, навіть перший.

Але для докладної розповіді нам бракувало часу, треба було спочатку доставити пораненого в табір, а до нього було далеченько. Біля тигра ми залишили Старобора. Всі інші вирушили в дорогу.

Я побоювався, що поранений не витримає такої важкої подорожі, та він виявився міцнішим, ніж я сподівався. По дорозі Єменка ще двічі дав йому відвар жень-шеня, і це підтримувало Шульгіна. Проте лісничого мучили болі, він весь час стогнав. Нарешті, ми дійшли до табору, і назустріч нам вибігла радісна Тамара. Побачивши, що трапилося з лісничим, дівчина мерщій кинулась до палатки, де в нас була аптечка. Тамара колись закінчила курси медсестер. Вона зробила все, що могла, аби затамувати кров. Під час цієї процедури лісничий втратив свідомість. Він опритомнів тільки надвечір. Ми по черзі сиділи біля його постелі. Саме в той час, коли чергував я з Тамарою, Шульгін опритомнів і попросив покликати Олега та Чижова. Коли Тамара вийшла, я запитав хворого, чи не потрібно йому чогось. Шульгіна мучила спрага, і я дав йому холодного чаю з відваром жень-шеня. Губи в пораненого зовсім пересохли, він ковтав через силу.

Коли прийшли Олег з Чижовим, лісничий спробував трохи підвестися. Ми допомогли хворому, за що він подякував поглядом і насупився так, що брови майже закрили його очі.

Важко відсапуючи, Шульгін хвилину мовчав. Потім перевів погляд на Олега. Рукою запросив його сісти ближче. Олег трохи здивувався, але послухався. Коли геолог сів біля постелі, Шульгін узяв його за руку й тремтячим голосом сказав:

— Напевне, мені вже не жити. Ні, не махайте рукою — я відчуваю, що мене покидають сили і вже переслідують страшні видіння. Якби навіть сталося чудо і я лишився б у живих, то почував би себе мерзотником і навіть проклятим відступником…

— Він марить з гарячки, — мовила стиха. Тамара, та Шульгін заперечливо похитав головою і вів далі:

— У мене гарячка, але я знаю, що кажу. Буду відступником. Перед вами, Олегу Андрійовичу, у мене страшний гріх, обтяжений зрадою, підступами й замахом на вбивство… Так, так… замахом на вбивство.

Слова лісничого так вразили Олега, що він притулив руку хворому до лоба і мовив:

— Не говоріть дурниць, Федоре Лаврентійовичу: у вас гарячка, і ви плетете казна-що.

— Я вам перешкоджав, усіх вас обманював… Це ж я організував напад, чуєте, я сам.

Від несподіванки ми заніміли. Раптова поява ведмедя біля палатки вразила б менше, ніж ця дивна сповідь.

— Усе це марення й вигадки хворого. Від гарячки йому наморочиться в голові, — вигукнув Чижов.

— О-хо-хо, якби ж воно так! Але я добре усвідомлюю, що кажу. Я справді вчинив такий великий злочин, якого ви, мабуть, не зможете простити.

— Федоре Лаврентійовичу, запевняю вас, ми все простимо, — вмовляв його Олег.