Заповіт мисливця

Але цієї ночі полювання тигра було невдале. Дикі свині дізналися якось про небезпеку й кинулися тікати. Вони пішли мочарами, перебрели річку й бігли далі вузькою долиною. На їх дорозі опинилися наші палатки, про які свині зовсім не знали. Поспішаючи, тварини навіть не принюхувались і з розгону налетіли на нашу тимчасову оселю. Отож і не дивно, що чорні підсвинки, вага яких часом сягає до двохсот п'ятдесяти кілограмів, своїми солідними тушами розметали наші палатки, як пір'я.

Ну й сміху було, коли всі ми збагнули, що трапилось, і виплуталися, нарешті, з покривал, спальних мішків і палаток.

Та найбільше галасу чулося з-під палатки Чижова. Пронизливе кувікання свідчило про те, що там опинився підсвинок, якого досі не було в нашій експедиції. Незважаючи на раптовий переполох, Єменка не розгубився і схопив порося, яке гарцювало в нього на животі, шукаючи виходу з несподіваної пастки, і що було сили стис його. На допомогу Єменці поспішив Старобор. Він накинув на голову підсвинка ковдру й скрутив йому ноги. Бранець перестав репетувати і вже тільки голосно сопів.

Про те, що тигр десь близько, ми, звичайно, нічого певно не знали, але, почувши суворий наказ Чижова й Єменки «не галасувати», я зрозумів, що сибіряки надають серйозного значення цій навалі четвероногих розбійників. Ми перейшли на шепіт, хоч і не могли стримати сміху, бо щойно пережиті хвилини були справді комічними. Тамара ніяк не могла знайти своїх чобіт, у Шульгіна десь пропав піджак, а Олег був без штанів. Свині все порозкидали.

Старобор з Чижовим почали заспокоювати коней, які, па щастя, були прив'язані на лужку біля річки і не бачили диких свиней. Та все ж вони були наполохані й іржали, збившись докупи.

Раптом нічну тишу потряс такий рев, що в мене мороз пішов поза шкірою. Протяжний, грізний, сповнений люті, цей рев нагадував далекі перекати грому.

Це був голос найбільшого і найнебезпечнішого хижака тайги — тигра, його несподіваний рев вразив і всіх інших членів нашої експедиції. Тамара притулилася до Олега, який мовчки вдивлявся в темряву. Чижов, стиснувши кулаки, завмер, мов статуя, а Старобор з Єменкою приставили руки до вух, щоб краще було чути, де реве хижак. Шульгін хльоснув прутиком по штанях і процідив крізь зуби:

— От сатана, і звідки він тут узявся! Напевне, голос володаря тайги примусив замовкнути й найменші створіння, бо навіть нічні музиканти-комахи перестали сюрчати.

Тигр досадував і злився, бо дикі свині втекли і він лишився без вечері. Разом з тим це свідчило, що хижак знову вийшов на лови. Адже на багатьох тварин тайги рев тигра впливає майже так само, як несподіване сичання гадюки: обрана жертва ціпеніє і на якусь мить майже втрачає здатність рухатись. Але як тільки рев потоне десь у глибині пралісу — олені, лані, дикі свині та інші звірі опам'ятовуються, і починається загальна паніка. Кожна покладається на свої ноги й шукає порятунку в несамовитій втечі. Ось тоді звірина часто і стає жертвою розбійника, який знає силу свого голосу й поспішає тайгою навперейми нечутно, мов тінь, щоб у слушну мить кинутись на загнану серну, оленя чи іншу парокопитну тварину.

Єменку й Чижова поява тигра дуже стурбувала: адже раніше в цих краях тигрів майже ніколи не було, Сибіряки вважали, що це був «зайшлий» тигр, а вія зажди небезпечніший і агресивніший, ніж «осілий». Шукаючи місце для полювання, амба може пройти за ніч величезну відстань. Натрапивши на стадо тварин, він уже не відстає від нього і тримається десь поблизу. Отже, тигр, якого ми чули, або вже був «пастухом», або щойно їх вислідив, але зазнав невдачі. Хто знає, так це було чи ні, але відомо, що на свиней тигр полює більш охоче, ніж на інших тварин. Дуже можливо, що він любить їх жирне м'ясо. До того ж свині живуть стадами, і тигр протягом довгого часу може успішно полювати на них.

На думку Єменки, ми не мали права уникати зустрічі з тигром. Хоч закон тайги й не говорить про це нічого конкретного, але честь мисливця не дозволяє обминути амбу. Проте переслідувати хижака — це означало втратити чимало дорогоцінного часу, адже полювання на тигра — справа складна, а досвід тут мали тільки Єменка і Чижов.

Та все ж несподівана нагода пополювати на найбільшого і найлютішого хижака всього континенту виявилась настільки спокусливою, що відмовитись було важко. Тому я почав підбивати й Олега, щоб він не пропустив такої чудової можливості й відклав на два-три дні дальший похід до Сурунганських гір. Мене підтримав Шульгін — гріх, мовляв, дозволити звірові безкарно сваволити, треба як слід провчити його.

Єменка й Чижов, звичайно, попередили, що полювати на тигра дуже небезпечно. Тут потрібна абсолютна точність і впевненість у стрільбі, та й стріляти треба не з дробовика. Правда, Тамара та Олег, мали тільки дробовики, а в усіх інших були, крім дробовиків, ще й гвинтівки. Тому вирішили, що молодята візьмуть участь у полюванні тільки як запасні мисливці.

Отже, ми про все домовилися, і тепер не вистачало тільки одного: тигра.

Рано-вранці Єменка і Чижов вирушили оглянути місцевість і пошукати слідів тигра. Мені не хотілося сидіти без діла, і я запропонував Шульгіну піти разом услід за дикими свиньми. У Старобора я попросив дозволу взяти для цього з собою його собаку Вірного, Він погодився з умовою, що я весь час триматиму собаку на поводу. Лісничий Шульгін спершу був завагався, але потім погодився. Ми вирушили, напучувані побажаннями товаришів: «Ні пуху ні пера». Старобор порадив нам старанно значкувати свій шлях.

На кам'янистому грунті сліди свинячого стада знайти було нелегко. Та все ж ми їх помітили. Коли собака зрозумів, що ми шукаємо, він упевнено повів нас далі. Незабаром грунт став м'який, відбитки ратиць диких свиней були добре видні, і ми посувалися без особливих труднощів. Гірше стало, коли собака вивів нас із високого лісу й пішов густим чагарником, а потім майже непролазними зарослями. Тут наш запал дещо охолов, бо перспектива продиратися між колючими кущами, плетивом сушняку і бурелому була мало приємною. Потім сліди повели понад краєм пралісу аж до великої галявини й загубилися на скелястому березі невідомої річки. Собака скочив до води, принюхався, знову повернувся на берег, повів нас понад річкою, знову поліз у воду й спробував переплисти на протилежний берег.

Нам нічого іншого не лишалося, як знайти мілке місце і перебрести. Так ми й зробили. На другому березі нас чекала несподіванка. Тільки-но Вірний струсонув з себе воду й ступив кілька кроків, як шерсть на ньому наїжилась, і собака став наче вкопаний. Він принюхувався на всі боки, шкірив зуби й сердито гарчав.

На всяк випадок я зняв рушницю з плеча. Але навколо — нікогісінько. Проте Вірний не рухався з місця, скавчав і, принюхуючись до землі, тремтів.

— Що за чортівня з цим собакою! — сердився Шульгін. Та все ж він сам нагнувся, уважно оглянув грунт і раптом протяжно свиснув.

— Подивіться-но, подивіться, — схвильовано скрикнув лісничий і смикнув мене за рукав.

Ставши навколішки, я помітив на грунті майже круглий відбиток лапи з тоненькими борозенками пазурів. Ступня була сантиметрів шістнадцять завдовжки і сантиметрів чотирнадцять завширшки. Сумнівів не лишалося — тут пройшов тигр. Від думки, що звір може бути десь поблизу, у мене кров зашумувала в голові, а поза спиною аж мороз пішов. Я підвівся, відчуваючи, що ноги в мене мимоволі почали тремтіти. Тільки не від страху, а мисливського запалу. Шульгін теж виглядав не краще, якщо не гірше. Руки в нього тремтіли, борода затіпалась, ніби від приступу раптового сміху, хоч старому, звичайно, було не до сміху.

— Амба… Ви бачили? — запитав лісничий.

— Бачив поки що тільки сліди його лап, — відповів я.

— Отже, він і сам десь тут. Треба бути напоготові. Тигр не тільки нічний хижак. Він може блукати тайгою і вдень, особливо після того, як лишився вчора без вечері.

— Невже звір може напасти на нас?

— Може. Я не раз чув, як тигр непомітно ховався і пропускав мисливця вперед, а потім кидався на нього ззаду. Така перспектива мене зовсім не приваблює, тому будьмо готові. Добре, що з нами собака.