Заручені

— Послухай, якщо цей зухвалий дурбило випадково сьогодні ввечері потрапить вам до рук, то непогано було б дати йому доброго бобу — задля пам'яті. Тоді назавтра наказ мовчати подів на нього певніше. Але навмисне розшукувати його не треба, щоб не зіпсувати важливішого, зрозумів?

— Доручіть цю справу мені,— поштиво, але не без хвальковитості відповів, кланяючись, Грізо. І потому вийшов.

Весь ранок пішов на розвідку, щоб вивчити місце дії. Жебрак, що проник у бідний будиночок Лючії, був не хто інший, як сам Грізо,— він особисто приходив зняти план; подорожніми були підлеглі йому негідники, котрим для роботи під його керівництвом досить було й поверхового ознайомлення з місцем. Зробивши розвідку, вони більше не з'являлися, щоб не викликати зайвої підозри.

Коли всі повернулися до палаццо, Грізо підсумував зроблене, остаточно накреслив план викрадення, розподілив ролі, дав настанови. Усе це не пройшло поза увагою старого служника, який пильно приглядався й уважно дослуховувався до всього,— він помітив, що затівається неабищо. Спостерігаючи, а про дещо й розпитуючи, ловлячи то тут, то там уривки відомостей, намагаючись зрозуміти неясні слова й витлумачити таємничі натяки, він зрештою склав собі чітке уявлення про те, що мали вчинити цієї ночі. Але, коли йому вдалося з'ясувати все, до ночі було вже недалеко, і невеличкий авангард браві вже вирушив на засідку до згаданого напіврозваленого будиночка. Хоч бідний старий і розумів, з яким ризиком пов'язана розпочата ним гра, та ще й остерігався, як ото пізанці, запізнитися зі своєю допомогою [50] , він усе ж хотів дотримати своєї обіцянки. Під приводом подихати свіжим повітрям він вийшов з будинку й щодуху кинувся бігти до монастиря, щоб повідомити падре Крістофоро обіцяні новини. Трохи згодом вирядились у дорогу й решта браві; вони сходили донизу нарізно, щоб ніхто не бачив цілого загону. Грізо подався останнім. Залишились тільки ноші, їх мали віднести на місце пізно ввечері, що й було зроблено. Коли всі зібралися, Грізо послав трьох до шинку: один мав стати біля входу, спостерігаючи за всім, що діється на вулиці, й стежити, коли всі жителі порозходяться по домівках; два інших мали засісти в самому шинку в ролі пияків і гравців і тим часом вистежувати, чи не виявиться щось гідне уваги. А сам Грізо з більшістю ватаги залишився чекати в засідці.

50

Вислів «пізанська допомога» в розумінні непотрібної, запізнілої допомоги став прислів'ям. Його походження не з'ясовано.

Бідолашний старий усе ще квапливо дріботів до монастиря. Три розвідники вже позаймали свої пости. Сонце сідало чимдалі нижче. Саме тоді Ренцо прийшов до жінок і сказав: «Тоніо і Жервазо чекають мене на вулиці. Я піду з ними до шинку підвечеряти. Коли задзвонять до вечірньої відправи, ми прийдемо по вас. Сміливіше, Лючіє! Все залежить від однієї миті!» Лючія зітхнула й повторила: «Сміливіше»,— але звук її голосу суперечив смислу сказаного слова.

Коли Ренцо та два його товариші підійшли до шинку, то побачили невідомого, що стояв на сторожі. Прихилившися спиною до одвірка й схрестивши руки на грудях, він до половини затуляв собою двері і знай поглядав то праворуч, то ліворуч, тільки поперемінно виблискували зіниці та білки його хижих очей. Плаский берет із малинового плису, збитий набакир, прикривав половину його чуба, розділеного надвоє й опущеного з засмаглого чола двома пасмами, які кісками сходились за вухами на потилиці й були сколоті гребінцем. З його руки звисав здоровенний дрюк; справжньої зброї не було видно, та досить було подивитися йому в обличчя — і немовля здогадалось би, що зброї він має під одягом, скільки міг начепити. Коли Ренцо, що вів перед, зібрався ввійти, той, не зрушивши з місця, став дивитися йому просто в вічі; але юнак, вирішивши уникати будь-яких суперечок, як і всякий, заплутаний у дражливу справу, вдав, що не помітив незнайомця, і не сказавши навіть: «Відступіться»,— та зачепившись злегка за другий одвірок, пройшов боком уперед через простір, залишений цим вайлом. Обом його супутникам, щоб увійти, довелось пробиратися в той самий спосіб. В шинку вони побачили інших, чиї голоси було чути ще з вулиці,— отих двох браві, які сиділи в кінці столу і грали в мору [51] , горлаючи (цього, до речі, вимагала саме в ту хвилину гра) й по черзі наливаючи собі з глека, що стояв між ними. Вони також пильно подивились на нових клієнтів; а надто один, який високо підняв руку з трьома здоровенними розчепіреними пальцями і все ще не стуляв широко роззявленого рота, щойно прогорлавши «шість»; він зміряв Ренцо очима з голови до п'ят, відтак підморгнув товаришеві, потім тому, що стояв у дверях,— останній кивнув у відповідь. Ренцо, передчувши щось недобре, нерішуче подивився на своїх гостей, наче бажав прочитати на їхніх обличчях пояснення всіх цих знаків, однак на обличчях відбивався тільки великий апетит. Хазяїн подивився на Ренцо, ніби дожидаючи його замовлень. Ренцо відкликав його до сусідньої кімнати й замовив вечерю.

51

Мора — давня гра, успадкована італійцями від римлян. Один з гравців швидко викидає вперед притиснуті до плечей і стиснуті в кулаки руки, відгинаючи водночас кілька пальців, решта гравців вигукують число менше десяти; виграє той, хто назвав число, яке збіглося з кількістю відігнутих пальців.

— Хто ці незнайомці? — тихо спитав він, коли хазяїн повернувся з грубою скатертиною під пахвою та глеком у руці.

— Я їх не знаю,— відповів хазяїн, розстилаючи скатертину.

— Як? Жодного?

— Адже вам добре відомо,— відповів хазяїн, і далі розправляючи обома руками скатертину,— що найперше правило нашої професії — не питати гостей про їхні справи; навіть наші жінки і ті де відзначаються цікавістю. Та й де вже тут питати, коли така сила народу — одні приходять, другі йдуть,— бо ж у нас тут ніби в морській гавані,— тобто, зрозуміло, коли гарний урожай; та не занепадаймо духом: може, ще й вернуться добрі часи. З нас досить і того, щоб відвідувачі були порядні люди, а хто вони такі — це нас не обходить. А зараз я, з вашого дозволу, внесу вам миску биточків, яких ви, либонь, зроду не куштували.

— А звідки вам відомо?..— почав був Ренцо, та хазяїн уже мчав на кухню. Поки він брав там сковороду із згаданими биточками, до нього тихенько підійшов той браві, який нещодавно зміряв очима нашого юнака, й тихо спитав:

— Що це за люди?

— Хороші хлопці, з нашого села,— відповів хазяїн, викладаючи биточки на блюдо.

— Гаразд, але як їх звуть? Хто вони такі? — допитувався той уже дещо грубуватим голосом.

— Одного звуть Ренцо,— відповів хазяїн, теж стиха,— хороший хлопчина, порядний, прядильник шовку, гарно знає своє діло. Другий — селянин, на ймення Тоніно, хороший друзяка, веселий чоловік; шкода тільки, що грошей у нього катма, а то б він їх усі тут і залишив. А третій — дурник, але їсть, аж за вухами лящить, коли почастують. Дозвольте лишень!

І, проскочивши спритним стрибком між плитою та співрозмовником, поніс блюдо за призначенням.

— А звідки вам відомо,— знову почав Ренцо, коли той з'явився,— що вони порядні люди, якщо ви не знаєте, хто вони?

— За поводженням, любий мій; чоловіка завжди пізнаєш за поводженням. Хто п'є вино й не патякає дурниць, платить за рахунком, не торгуючись, не заводить сварок з іншими відвідувачами, а якщо й заводить бійку на ножах, то йде дожидати супротивника на вулицю, чимдалі від шинку,— щоб не вплутувати бідолаху хазяїна,— оце й є порядний чоловік. А все ж, коли знаєш людей як слід, ось як ми четверо знаємо один одного, воно набагато краще. Та й на біса вам дізнаватися про все, коли ви — наречений і в голові у вас має бути зовсім інше? Та ще й споглядаючи такі биточки, які, здається, й мертвого поставлять на ноги? — І, мовивши це, він знову помчав на кухню.

З приводу того, як по-різному відповідав хазяїн на розпити, наш автор каже, що така вже в того була вдача: у всіх своїх розмовах він виставляв себе великим другом порядних людей, та насправді намагався куди дужче догодити тим, хто мав славу або зовнішність негідника. Своєрідна вдача, еге ж?

Вечеря вийшла не дуже весела. Обидва запрошені хотіли б дістати від неї повну втіху, але частувальник, стурбований усім тим, що вже відомо читачеві, розстроєний, ба навіть дещо занепокоєний дивним поводженням незнайомців, тільки й чекав, як би швидше піти звідти. Розмову через отих незнайомців вели стиха; слова падали уривчасто й неохоче.

— А як добре,— раптом ні сіло ні впало бовкнув Жервазо,— що Ренцо задумав женитися й що йому потрібні...

Ренцо суворо подивився на нього.

— Ти замовкнеш, бевзю, чи ні? — мовив Тоніо, супроводжуючи цей титул поштовхом ліктя в братів бік. Бесіда робилася чимдалі млявішою. Ренцо, відстаючи в їді й питті, намагався підливати обом свідкам в міру, щоб додати їм трохи духу, але щоб не затуманився розум. Коли було прибрано зі столу і за рахунком сплатив той, хто частувався найменше, усім трьом довелося ще раз пройти повз незнайомців, що знов повернулись у бік Ренцо, як ото коли він заходив досередини. Відійшовши кілька кроків, Ренцо озирнувся й побачив, що ті два, які щойно сиділи на кухні, вже йшли за ними слідом. Тоді він спинив своїх товаришів, ніби кажучи: «Ану, подивімось, що потрібно від мене цим панам». Але обидва переслідувачі, помітивши, що за ними стежать, у свою чергу спинилися, стиха поговорили між собою й завернули назад. Якби Ренцо був стояв ближче до них і міг чути їхні слова, то вони видались би йому дуже дивними. Один з розбійників сказав:

— А велика була б нам хвала, не кажучи вже про винагороду, якби, повернувшись до палаццо, ми змогли б розповісти, як ото хутенько полічили йому всі ребра, просто так, самі, без жодного наказу з боку Грізо.

— І зіпсували б цим головну справу,— відповів другий.— Бач, він щось запідозрив: спиняється, дивиться на нас. Шкода! Якби ж воно було трохи пізніше! Вертаймо краще назад, щоб не викликати більшої підозри. Дивись, онде й народ вештається довкола; нехай уже повмощуються на сідала.

І справді, кругом був помітний рух і стояв той невмовкаючий шум, який завжди буває надвечір у селі й по якому через кілька хвилин западає врочиста нічна тиша. Жінки вертали з поля, несучи на руках немовлят і ведучи за руку старшеньких, яких учили повторювати за ними вечірню молитву; вертали чоловіки з заступами та мотиками на плечах. Через відчинені двері де-де було видно блимання вогників, запалених до вбогої вечері. На вулиці чулися взаємні привітання, зрідка — слова про поганий урожай та голодний рік; і, заглушаючи розмови, лунали розмірені й дзвінкі удари дзвонів, вістуючи кінець дня. Побачивши, що два переслідувачі пішли геть, Ренцо з братами подалися своєю дорогою; темрява швидко густішала, і час від часу Ренцо нагадував про щось то одному, то другому з братів. Коли вони підходили до Лючіїного будиночка, уже впала ніч.

Проміжок між першою думкою про страшний захід і його здійсненням, як сказав один не позбавлений геніальності варвар [52] , це сон, повний привидів і страхів. Лючія вже багато годин пробувала під владою такого тривожного сну; і навіть Аньєзе, сама Аньєзе, заводійка справи, замислилась і через силу знаходила слова, щоб підбадьорити дочку. Однак, коли настає час діяти, душа пробуджується й цілком змінюється. Страх і сміливість, які боролися одне з одним, поступаються місцем новим страхам і новій сміливості; задумане постає перед нашим внутрішнім зором зовсім по-новому: те, що досі страшило найбільше, раптом видається легким для виконання; і навпаки, перешкода, на яку попервах ледве зважали, уявляється велетенською; уява в розпачі б'є відбій; руки й ноги ніби відмовляються слухатись, і серце не дотримує обіцянок, даних із такою певністю. Коли Ренцо несміливо постукав у двері, Лючію охопив жах: вона вирішила перетерпіти будь-що, розлучитися з ним навіки, аби тільки не здійснювати ухваленого рішення. Та коли він став у дверях, мовивши: «А ось і я,— ходімо!», коли всі виявили готовність іти без вагань, оскільки справу було вирішено безповоротно, Лючії забракло духу вчинити опір і, з трепетом узявши матір під руку, вона вирушила разом з усією компанією шукачів пригод, неначе її тягла невидима сила.

52

Мандзоні посилається на одне місце з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар» (дія II, сцена І), водночас іронізуючи з визначення, яке відомий французький філософ-просвітитель Вольтер дав великому англійському драматургові.