Заручені
Шрифт:
Потому, звівшись, він квапливо сказав:
— А зараз у дорогу, діти мої, не можна втрачати ані хвилини часу. Хай береже вас бог, хай буде супутником вашим ангел його. Ідіть.
Коли вони вже виходили, падре Крістофоро з хвилюванням, яке важко вимовити словами, зміненим голосом додав:
— Серце підказує мені, що ми скоро побачимося.
Звичайно, серце завжди каже тому, хто до нього прислухається, про те, що його чекає. Та чи ж багато знає серце? Так, хіба якусь дещицю з того, що вже сталося.
Не дожидаючи відповіді, фра Крістофоро пішов до ризниці. Втікачі повиходили з церкви, і фра Фаціо замкнув двері, попрощавшися з ними схвильованим голосом. В повній мовчанці попрямували вони до вказаного місця на березі озера. Там побачили човна і посідали в нього, коли обмінялися паролем. Човняр відплив, відштовхнувшись веслом від берега. Потім він узявся за друге весло і, гребучи обома, виплив на відкритий простір, правуючи до протилежного берега. Не було ані найменшого вітерцю; озеро лежало рівне та гладеньке і могло б видатися нерухомим, коли б на ньому не дрижало легке й трепетне
Мовчазні втікачі, пообертавшись, дивилися на гори і місцевість, освітлену місяцем і де-де вкриту густою тінню. Чітко вирізнялися села, будинки, хижки. Палаццо дона Родріго зі своєю пласкою вежею, що височіла над тісною купкою будиночків біля підніжжя гірського виступу, видавалося лютим лиходієм, який, причаївшись у темряві серед гурту сплячих, сам не спав, задумуючи злочин. Лючія побачила його й здригнулася. Її погляд ковзнув униз по схилу, туди, де лежало їхнє сільце; вона вдивилася в його околицю, розшукала свій будиночок, густу верхівку фігового дерева, перехиленого через стіну дворика, вікно своєї кімнати і, як ото сиділа в глибині човна, спершися ліктем на борт і поклавши голову на руку, ніби збираючись заснути, отак стиха й заплакала.
Прощавайте, гори, всталі з вод і піднесені до небес; покраяні вершини, знайомі тому, хто виріс серед вас, і закарбовані в його пам'яті не менше, ніж образи найбільш близьких людей; струмки, чиє дзюркотіння розрізняєш як звук звичних, рідних голосів; села, розкидані білими цятками по схилах, ніби отари овець на випасі,— прощавайте! Який же скорботний шлях того, хто, вирісши серед вас, покидає вас. Навіть в уяві того, хто розлучається з вами доброхіть, пориваний жадобою розбагатіти на чужині, в хвилину розстання самі мрії про багатство гублять свою привабливість, подорожній дивується зі своєї рішучості й ладен іти назад, якби ж ото не було в нього надії повернутися коли-небудь багатієм. Чим далі посувається він по рівнині, тим частіше його погляд, розчарований і стомлений, відвертається від цього одноманітного простору, повітря здається йому важким і мертвим; смутний і неуважливий, заходить він у шумні міста, де будинки тягнуться безперервною вервечкою, вулиці, вливаючись одна в одну, ніби утруднюють йому подих, і перед будівлями, якими милується чужинець, він з неспокійною тугою згадує про невелике поле в рідному сільці, про скромний будиночок, що його він давно запримітив і збирається купити, коли повернеться, розбагатівши, назад у гори.
То як же почувається та, яка ніколи не прагнула податися за межі рідних гір жодним, бодай миттєвим бажанням, яка зв'язала з ними всі надії на майбутнє й яку ворожі сили несподівано відкинули далеко від рідних місць! Та, яку відірвано від найдорожчих для неї звичок, чиї надії розбито. Покидаючи рідні гори, їй доводиться йти до чужих людей, котрих вона й знати не знає і від котрих повернеться невідомо коли. Прощавай, рідний будинку, де часом, сидячи в самотніх роздумах, вона з потаємним трепетом училася в шумі людських кроків вирізняти звук кроків жаданих. Прощавай, будинку, поки що чужий, на який так часто мимохідь поглядала вона крадькома, злегка червоніючи, на будинок, де їй уявлялося спокійне, мирне життя дружини й господарки. Прощавай, церкво, куди стільки разів приходила вона з чистою душею, висловлюючи хвалу творцеві, де готувалося виконання священного обряду, де приховане сердечне зітхання мало дістати урочисте благословення, а узаконене кохання — своє освячення. Прощавай! Той, хто дав вам стільки радості, всюдисущий, і якщо він порушує щастя дітей своїх, то тільки для того, щоб дати їм щастя ще більш надійне й велике.
Такі або майже такі думки роїлися в Лючіїній голові, і мало чим різнилися від них думки двох інших подорожніх, коли човен підвозив їх до правого берега Адди.
Розділ дев'ятий
Поштовх човна струснув Лючію, яка, крадькома втерши сльози, підвела голову, вдаючи, що прокинулася. Ренцо став на берег перший і подав руку Аньєзе; та, зійшовши, в свою чергу простягла руку дочці, і всі троє зі смутком подякували перевізникові.
— За що? — відповів він.— Ми на те й живемо на цім світі, щоб допомагати ближньому,— і, здригнувшись, немовби йому запропоновано вчинити крадіжку, відсмикнув руку, коли Ренцо зробив спробу дати йому частину грошей із тих, що він прихопив того вечора з собою з наміром щедро винагородити дона Абондіо, якщо той, хоча й проти своєї волі, зробить йому послугу. Віз стояв уже тут напоготові, візник повітав тих, кого дожидав, усадовив їх, прикрикнув на конячину, стьобнув батогом,— і віз рушив.
Наш автор не описує цієї нічної подорожі, не згадує він і назви того місця, куди фра Крістофоро послав двох жінок; більше того, він навіть заявляє, що не бажає говорити про це. З подальшої розповіді з'ясується причина цього замовчування. Доля Лючії виявиться вплетеною в темну інтригу, затіяну одним чоловіком, приналежним, очевидно, до родини надзвичайно могутньої в ту добу, коли писав автор. Щоб пояснити дивне поводження цього чоловіка в даному випадку, авторові доведеться навіть коротко оповісти його минуле життя; і ця родина постане в таких барвах, які роздивиться всякий, хто прочитає подальшу розповідь. Але те, що бідолаха задля остороги хотів приховати,
нам вдалося знайти в іншому місці. Один міланський історик [57] , якому довелося згадати про того самого чоловіка, щоправда, не називає ні його, ані місця дії,— однак про останнє він каже, що це було старовинне й славне містечко, якому тільки бракувало назви міста; на іншій сторінці він розповідає, що там протікає Ламбро, і, врешті, що там є архіпастир. Після співставлення цих даних ми робимо висновок, що це не що інше, як Монца. В багатій скарбниці вчених індукцій знайдуться, можливо, більш тонкі, але навряд чи більш вірогідні. Ми могли б також, спираючись на досить обгрунтовані здогади, назвати й саму родину; але, хоч вона й зовсім вимерла, все ж краще залишити це ім'я ненаписаним, аби не ризикувати зачепити навіть мертвих і залишити вченим бодай якийсь привід для досліджень.57
Джузеппе Ріпамонті. Вітчизняна історія. Кн. VI, розд. III, с. 358. ( Прим. автора).
Отже, наші втікачі прибули до Монци невдовзі після сходу сонця. Візник зайшов до шинку і сказав хазяїну, своєму знайомому, щоб він виділив їм кімнату, куди й провів їх. Висловлюючи подяку, Ренцо хотів був змусити і його взяти якусь винагороду, але візник, як і човняр, маючи на увазі іншу нагороду, віддаленішу, але щедрішу, також відсмикнув руку і, наче рятуючись втечею, поквапився до свого воза.
Після вечора, що його ми описали, та ночі, що її кожен може легко уявити собі, проведеної в невеселих роздумах, у безперестанному чеканні якої-небудь неприємної пригоди, при подувах холодного осіннього вітру й безперервних поштовхах незручного воза, від яких прокидався кожен, хто починав злегка склеплювати очі,— після всього цього їм аж не вірилося, що вони сидять на стійкій лаві і все ж у якійсь та кімнаті. Подорожні поснідали, як те дозволяли тяжкі часи та скупі засоби, котрі належало заощаджувати з огляду на невідоме майбутнє,— та й їсти нікому не хотілося. Всі троє несамохіть згадали про бенкет, який вони збиралися влаштувати три дні тому, і кожен важко зітхнув. Ренцо хотів був залишитися з жінками щонайменше до кінця дня — подивитись, як вони влаштуються, зробити їм необхідні послуги. Та падре порадив негайно відіслати юнака його дорогою; тому жінки стали посилатися на цю пораду й висловлювати при цьому всілякі інші міркування: люди, мовляв, починають балакати, що відстрочка робить розлуку ще тяжчою, що він не зможе скоро повернутися й обмінятися з ними новинами; тож Ренцо кінець кінцем вирішив піти геть. Вони домовились, що постараються побачитись чимскоріше. Лючія не приховувала сліз; Ренцо стримувався через силу; міцно-міцно потискаючи руку Аньєзе, він промовив здушеним голосом: «До побачення» — і пішов.
Жінки опинились би в ще скрутнішому становищі, коли б не добрий візник, якому було сказано провести їх до монастиря капуцинів і надавати їм усіляку допомогу. Отож наші подорожні подалися до монастиря, який, а це всім відомо, стоїть біля самої Монци. Коли вони підійшли до воріт, візник смикнув за дзвінок і попросив покликати отця настоятеля. Той з'явився негайно й з порога взяв листа.
— А-а, фра Крістофоро!— сказав він, упізнавши почерк. Голос і вираз його обличчя говорили про те, що він вимовив ім'я свого великого друга. Треба сказати, що наш добрий падре Крістофоро в своєму листі дуже палко відгукувався про жінок і зворушливо повідомляв їхню історію, бо ж настоятель, читаючи листа, часом виказував подив і обурення і, відводячи очі від паперу, дивився на жінок із жалем і співчуттям. Скінчивши читати, він дещо замислився, а тоді сказав: «Тут не обійтися без синьйори; якщо синьйора візьметься за цю справу...»
Потім, відкликавши Аньєзе вбік, на майданчик перед монастирем, він поставив їй кілька запитань, на які та відповіла ствердно. Повернувшися з нею до Лючії, він сказав їм обом:
— Я спробую, дорогі сестри, знайти вам притулок не тільки надійний, але й почесний, поки бог не потурбувався про вас якнайкраще. Чи не бажаєте ви пройти зі мною?
Жінки шанобливо виказали свою згоду. Чернець провадив далі:
— Гаразд, тоді я негайно відведу вас у монастир до синьйори. Проте йдіть за мною на деякій відстані — знаєте, народ полюбляє полихословити, і бог знає, які підуть плітки, якщо отця настоятеля побачать на вулиці з молодою красунею... Я маю на увазі, з жінками взагалі.
І, мовивши це, він пішов уперед. Лючія зашарілася, візник усміхнувся й глянув на Аньєзе, яка, не можучи втриматись, усміхнулася й собі. Коли чернець трохи відійшов, усі троє рушили слідом за ним, витримуючи відстань кроків десять. Тоді жінки спитали у візника (розпитувати отця настоятеля вони не зосмілились), хто така ця синьйора.
— Синьйора,— відповів він,— проста черниця, але не така, як усі. Не подумайте, що вона абатиса або настоятелька, навпаки, судячи з розмов, вона одна й наймолодших черниць, але вона — від Адамового ребра, і предки її були великі люди, прибулі з Іспанії, звідки родом уся тутешня влада,— тим-то її й звуть «синьйорою». Цим хочуть показати, що вона — велика панія, і весь окіл величає її так, бо, кажуть, у цьому монастирі ніколи не бачили подібної особи. Та й уся її теперішня рідня, там, у Мілані, не абихто — це люди, які завжди у всьому мають рацію, а в Монці й поготів: її батько, дарма що не живе тут, вважається першим в околі, через це й вона може робити в монастирі все, що їй потрібно, та й за монастирськими стінами народ дуже поважає її, і якщо вже вона за що береться, то неодмінно домагається свого. Отож якщо цьому доброму ченцеві вдасться передоручити вас їй і вона вас прийме, то можу сказати вам прямо: ви будете як у бога за дверима.