Заручені

Діставшися до воріт містечка, в ті часи захищених збоку напіврозваленою старовинною вежею та рештками якоїсь маленької фортеці, так само розваленої (можливо, декотрі мої читачі пригадають, що бачили все це ще цілим), настоятель зупинився, озирнувся, чи за ним ідуть інші, потому зайшов у ворота й попрямував до монастиря, де знову спинився на порозі, чекаючи своїх супутників. Потім він попросив візника години за дві-три повернутися з відповіддю; візник пообіцяв і попрощався з жінками, котрі засипали його словами вдячності й дорученнями до падре Крістофоро.

Настоятель запросив матір з дочкою зайти в перший дворик монастиря, завів їх до келії воротарки, а сам вирушив клопотатися в їхній справі. Через деякий час він повернувся радісний і сказав їм іти за ним. З'явився він якраз вчасно, бо дочка й мати вже не знали, як відчепитися від настирливих розпитів воротарки. Поки вони перетинали другий дворик, чернець напучував їх, даючи настанови, як потрібно поводити себе з синьйорою.

— Вона настроєна дуже прихильно до вас,— сказав він,— і якщо захоче, може зробити вам багато добра. Будьте смиренні й поштиві, відповідайте щиро на всі запитання, які вона вважатиме за потрібне поставити вам. Якщо ж вас ні про що не питатимуть, то покладіться в усьому на мене.

Вони опинились у кімнаті нижнього поверху, звідки двері вели до приймальні. Перш ніж зайти туди, настоятель, показавши на двері, мовив упівголоса: «Вона тут»,— як би ото ще раз нагадуючи про свої настанови.

Лючія, яка ніколи не бувала в монастирі, потрапивши до приймальні, стала озиратися, шукаючи очима синьйору, щоб уклонитися їй, і, не виявивши нікого, стояла, мов зачарована. Але, помітивши, що чернець і Аньєзе попрямували в куток, вона подивилася за ними й побачила вікно незвичайної форми з двома товстими й густими залізними решітками, а за решітками — черницю.

На вигляд їй можна було дати років двадцять п'ять, і з першого погляду вона здавалася гарною, однак це була поблякла, відцвіла краса, і я б додав — із слідами руйнації. З-під напнутого на голову й обвислого обабіч обличчя чорного покривала видніла білосніжна полотняна пов'язка, до половини прикриваючи такого ж білого лоба; друга пов'язка, спадаючи брижами й обрамляючи обличчя, переходила під підборіддям у білий плат, який спускався на груди й прикривав весь комір чорного чернечого одіяння. На чоло черниці часто набігали зморшки, мовби від гострого болю, і тоді чорні брови суворо сходились ближче. Очі, так само чорні, то впивалися в обличчя людей з якоюсь чванливою допитливістю, то квапливо втуплювалися в землю, ніби бажаючи сховатися. В певні хвилини уважний спостерігач виявив би, що ці очі шукали любові, жалю, співчуття; іншим разом він, можливо, зауважив би в них миттєвий спалах давньої, але притлумлюваної ненависті, щось погрозливе й жорстоке. Коли синьйорині очі були нерухомо скеровані в далечінь, одні могли вбачати в цьому горду відсутність будь-яких бажань, другі — биття прихованої думки про якусь внутрішню тривогу, що точила цю душу й володіла нею дужче всього на світі. Незвичайно бліде обличчя мало тонкі й вишукані обриси, однак було позначене слідами повільного виснаження. Ледь рожеві губи все ж чітко вирізнялись на цьому блідому тлі,— їхні рухи, як і очей, були раптові, жваві, повні виразності й таємничості. Велика, гарно збудована постать програвала від певної недбалості в поставі або видавалась іноді незграбною від поривчастих вайлуватих рухів, надто рішучих для жінки, не кажучи вже про черницю. В самому одінні де-де виявлялася якась вишуканість і вибагливість, засвідчуючи своєрідність цієї черниці: ліф було оброблено з якоюсь світською витонченістю, а з-під пов'язки на скроню спадало пасмо чорного волосся — обставина, яка промовляла про забутий або знехтуваний статут, бо ж правила приписували носити завжди коротке волосся — таке, як після урочистого обряду постригу.

Однак усе це не справило враження на жінок, не знайомих з монастирськими порядками, а настоятель, бачивши синьйору не вперше, як і чимало інших, уже встиг звикнути до дивацтв в усій її особі та в манерах.

Як ми сказали, в цю хвилину вона стояла біля решітки, недбало спершися на неї й стиснувши своїми безкровними пальцями її прути, і дивилася просто в вічі Лючії, яка нерішуче підступала до неї.

— Вельмишановна мати й ясновельможна синьйоро,— сказав настоятель, низько похиливши голову й склавши руки на грудях,— ось та бідна дівчина, якій ви, на моє прохання, обіцяли своє високе заступництво, а це її мати.

Обидві рекомендовані знай низько кланялися. Порухом руки синьйора показала, що, мовляв, досить, і звернулася до ченця:

— Я щаслива, що можу зробити приємність нашим добрим друзям, отцям капуцинам. Однак,— провадила вона далі,— розкажіть мені дещо докладніше історію цієї дівчини, щоб стало ясно, що можна зробити для неї.

Лючія зашарілася й похилила голову.

— Ви повинні знати, вельмишановна мати...— почала була Аньєзе, але настоятель поглядом урвав її й відповів:

— Ясновельможна синьйоро, цю дівчину, як я вже вам сказав, доручив мені один із моїх співбратів. Щоб уникнути різних небезпек, вона була вимушена потай залишити рідне село, і ось тепер вона тимчасово потребує пристановища, де можна б жити в невідомості і де ніхто не насміє потурбувати її, навіть коли...

— Що ж це за небезпеки? — урвала його синьйора.— Прощу, отче настоятелю, не говоріть загадками. Адже ви знаєте, що ми, черниці, дуже охочі до всяких історій та ще й з усіма подробицями.

— Небезпеки ці такі,— відповів настоятель,— що до слуху вельмишановної матері вони повинні дійти тільки у вигляді найслабкіших натяків.

— Так, звичайно,— квапливо мовила синьйора, злегка почервонівши. Може, то в ній заговорила соромливість? Той, хто спостеріг би миттєвий вираз досади, що супроводив цей рум'янець, міг би засумніватися в цьому, тим паче порівнявши його з рум'янцем, який часом заливав Лючіїні щоки.

— Досить буде сказати те, — провадив настоятель, — що один всемогутній кавалер...— не всі великі світу сього послуговуються дарами божими для слави божої й на користь ближньому, як це робить ваша світлість...— один всемогутній кавалер якийсь час переслідував цю дівчину ницими зваблюваннями, а потім, бачачи марність своїх домагань, вирішив удатися до відкритого насильства, аж бідолашка вимушена була втікати з власного дому.

— Підійдіть до мене ви, котра молодша,— сказала синьйора Лючії, поманивши її пальцем.— Я знаю, що устами отця настоятеля глаголить істина, проте ніхто не може бути обізнаний у цій справі краще за вас. Тож ви повинні сказати нам, чи справді цей кавалер виявився мерзенним переслідувачем.

Що стосується першого бажання синьйори, то Лючія відразу послухалась і підійшла до неї, але дати відповідь — це була зовсім інша справа. Якби таке запитав Лючію навіть хтось із своїх, вона й тоді б дуже зніяковіла; коли ж таке запитала значна синьйора, та ще з якимсь відтінком насмішкуватого сумніву, в дівчини відразу пропала всяка охота відповідати.

— Синьйоро... вельмишановна... мати....— лепетала вона, ніби їй не було більше чого сказати. Але уже Аньєзе вирішила, що необхідно прийти дочці на допомогу, оскільки теж була обізнана в цій справі не менше від неї.

— Ясновельможна синьйоро,— сказала вона,— я можу підтвердити, що моя дочка боялася цього кавалера, як чорт ладану, тобто я маю на увазі, що оцей кавалер — сущий диявол. Ви вже мені вибачте, якщо я говорю нескладно, адже ми прості люди. Річ у тім, що моя бідна дівчинка була засватана за одного хлопця нашого ж стану, богобоязливого, скромного хлопця. І якби наш синьйор курато був справжнім чоловіком, як я це розумію... я знаю, що говорю про особу духовну, але ж падре Крістофоро, друг отця настоятеля, також особа духовна, як і наш курато, а він чоловік милосердний і якби був тут, то міг би підтвердити...

— Які ж бо ви скорі говорити, коли вас не питають! — гордо й гнівно урвала її синьйора і при цьому зробилась майже потворною.— Мовчіть, я і без вас знаю, що батьки завжди квапляться давати відповіді за своїх дітей.

Уражена Аньєзе кинула на Лючію погляд, мовляв: «Бачиш, як мені перепадає через твою забарність». Настоятель і собі велемовно подивився на дівчину й кивнув головою на знак того, що настав час якось виплутуватися й не кидати на мілині бідну матір.

— Вельмишановна синьйоро,— мовила Лючія,— все, що сказала вам моя мати, щира правда. Юнак, який залицявся до мене...— і при цих словах вона густо почервоніла,— я йшла за нього без примусу. Пробачте, що я висловлююсь про це так безсоромно, але я не хочу, щоб ви кепсько подумали про мою матір. А щодо того синьйора (хай простить йому Господь!)... то я готова радше вмерти, аніж потрапити йому в руки. І якщо ви будете такі милостиві й прихистите нас, коли вже нам доводиться йти на це — шукати притулку й турбувати добрих людей (нехай буде на все воля Господня!),— то будьте певні, синьйоро, ніхто не молитиметься за вас палкіше від нас, бідних жінок.