Згори вниз. Книга страхів

– Що ви тут робите?
– обережно, але впевнено спитала я.

– А ти хто така?
– видно, що дід був дуже збентежений.

– Я тут живу, хіба не видно?

– А чого ти тут живеш? Хто ти така? Тут жив Франьо! Це Франьова хата! Але Франьо вже осьмий рік, як помер!

– Якщо хочете знати, то я онучка Франьового рідного брата. Ця хата ось уже восьмий рік, як моя.

– Щось я не чув, аби у Франя був брат.

– Вони були рідні тільки по батькові. А батько загинув на війні, під Бродами.

Я брехала.

– А вид на жительство у тебе є?

– Що?

– Бомага! Законна бомага, аби ти тут жила.

– Є, зрозуміло. Показати?

– А покажи.

Я порилася в паперах, роблячи вигляд, що справді шукаю якийсь конкретний, схопила один, пильно на нього подивилась і простягнула дідові. Це була довідка про присвоєння мені ідентифікаційного коду, яку, слава Богу, я маю звичку завжди носити в паспорті.

Дід, так само як і я, зробив вигляд, що ретельно вивчає «вид на жительство». Він не вмів читати.

– Ну добре, коли так, - сказав дід і повернув мені довідку.
– А ти тут сі не боїш, сама?

– Не боюсь. В горах нема злих людей.

– Що правда, то правда. І надовго сюди?

– Не знаю. Може, і назавжди.

– Еге, то треба чимось себе годувати, хоц корову мати або вівці, землю обробити. Що будеш зимою їсти?

– Цю зиму буду їжу купувати, а далі побачу.

– Мене звати Охримко… ну, не звати, але так мені сі прозивають. Коли, може, щось помочи треба буде, то я живу в селі, біля мосту, спитаєш в кого, то тобі скажуть.

– Дякую.

– А мама твоя де? Не переживає за тебе?

– В мене нема мами…

– А, - розуміючи кивнув Охримко, - померла… Ну, всі ми колись повмираєм…

– Ні, вона поїхала на заробітки в Грецію. Пасе на грецьких полонинах вівці.

– А то де, Греція?

– За цими горами.

– Ти дивисі, і там є полонини?

– Є.

– Ти по сей бік гір, а мама - по инший, так виходить?

– Ні, за цими горами є ще одні гори, і аж за тими горами - ті полонини, де мама.

– Ти дивисі, виходить, крім сих гір є ще одні гори?

– Є. І не одні.

– А я думав, за цими горами вже конец світа.

4

Тепер я знаю, чия це була хата - якогось Франя.

Найдивніше, що колись давно я знала одного Франя. Малою, кілька літ я жила в селі у своєї баби, і Франьо там славився великим комедіантом. Він дурив дітей, що миє своїх корів у бані, і діти бігали дивитись, яка у Франя коров’яча баня.

Мене він також здурив. Я вміла трохи грати на скрипці, а Франьо грав на баяні.

Якось він мені сказав, що завтра, в неділю, на вокзал привезуть силос для колгоспу і колгосп замовив з такої нагоди оркестр.

– Я буду грати на баяні, а ти на скрипці, - сказав Франьо, - от і буде оркестр. Добре заплатять. Тобі стане у вересні купити зошити і олівці до школи.

Ми домовилися зустрітись завтра на вокзалі о десятій ранку.

– Але дивись, - наповідав Франьо, - прийди раніше. Треба ще перед тим розігратись, щоб не опозоритись. І скрипку, до холєри, не забудь.

Я зі скрипкою прийшла на вокзал пів на десяту. Сіла на лавку під каштанами і чекала на Франя. Зрозуміло, що Франьо не прийшов. І силос не привезли.

Натомість прибігла зграйка дітлахів, яка реготала з того, як я плачучи поверталась додому.

– Що ж ти, - казав наступного дня Франьо, - хіба не знала, що силос в неділю не привезли? Не встигли. Оркестр переноситься на наступну неділю. Тоді силос точно вже привезуть, інакше худоба в колгоспі поздихає.

Я була тоді така дурна, що прийшла зі скрипкою на вокзал і наступної неділі. Цього разу зграя дітлахів просто котилась від сміху по землі.

Франьові дуже добре вдавалося дурити дітей. Сусідського хлопчика він так надурив, що його мама не померла, а поїхала в Грецію на заробітки - пасти на полонинах вівці, що той досі в це вірить.

Через Франя я зненавиділа скрипку і більше ніколи на ній не грала.

5

Варка розговорилась. Я прийшла зарано, і вуйна Миця ще тільки доїла корів. Вона все мені дає тільки свіже молоко.

Варка, як завжди, сиділа перед хатою і теребила кукурудзу. Я сіла поруч. Було незручно, але я не знала, що казати, щоб чимось не образити Варку. Покаліченим людям взагалі важко щось казати, щоб не виглядало, ніби їх жалієш. Але з іншого боку, не скажу ж я їй: «А сліпим напевно бути дуже добре - не треба купувати сонцезахисні окуляри».

– Варко, а де ви берете кукурудзу? Я думала, то тут кукурудза не росте.

Варкою трусонуло, ніби її хтось вдарив. Декілька хвилин вона мовчала.

– У нас не росте, зависоко, а у Гайдуків росте, вони живуть нижче. Мама обмінює в них кукурудзу за сіно. В нас поля багато, все, що вище за хатою, наше. Мама дає Гайдукам косити там траву. А вони нам - кукурудзу.

– А не нудно тільки кукурудзу теребити?

– А що мені ще робити!

Я таки сказонула дурницю.

– Колись я робила в бібліотеці, - продовжувала Варка, - от там було нудно. Цілий день сидиш - і ніхто не приходить. А книжки одні дитячі були. Я всі поперечитувала, і вже не мала що робити. Тоді чомусь дуже мало було дітей. А ще менше дітей, які би читали.

– Якби я малою жила тут, то ходила би до вашої бібліотеки.

– Якби ти жила тут, то не ходила би.

– Варко, а я таки осмілилась кинути в молоко жабу. Справді дуже довго не скисало. Але було трохи бридко і страшно.

– А що тут боятись, жаби? Треба боятись тільки туристів!

– Туристів?

– Туристів. Вони або дурні, або жонаті. Їх треба боятись, і ні в якому разі не ставати з ними до розмови.

Варка замовкла.

– Один жив у нас трохи. Я завагітніла, і він повіз мене до міста в лікарню…

– На аборт?

– На аборт. Він був і дурний, і жонатий. Потім пожив ще трохи у нас, поїхав і більше не повертався. Я ще тоді не була сліпа. Я була гарна.

– А що поганого у твоїй сліпоті? Сліпим бути навіть зручно. Не треба купувати сонцезахисні окуляри.