Згори вниз. Книга страхів

– Варко, ти вже взялася до квасолі?

– А що я маю робити. Мені треба чимось займати руки. Ти таким би не займалася, в тебе намальовані нігті.

– Звідки ти знаєш, що в мене намальовані нігті?
– я здивувалась, бо того дня я справді нафарбувала нігті. Я деколи собі таке роблю, щоб втамувати легку ностальгію за цивілізацією.

– Я не знаю, я так собі подумала, що ти малюєш нігті.

– Я не малюю нігті. Ти помилилась.

Вуйна Миця винесла мені з хати велику тарелю з картоплею і соленими огірками.

– Як хочеш, можу дати кислого молока.

– Дякую дуже, не треба.

Я підозрюю, що вуйна Миця справді кидає в молоко жаб. Я таке зробити не наважилась. Тим паче, за весь час мого тут перебування я не бачила жодної жаби.

– Слухай, Варко, а ти не знаєш, де можуть бути фотографії, які робив Франьо?

– Які фотографії?

– Ну, ті що Франьо робив.

– Тато ніколи не робив фотографії.

– Як то не робив. Вуйна Миця розповідала, що робив, і всі про це знають. Охримко знає про фотографії.

– Тато ніколи не робив фотографії. Для фотографій треба мати спеціальний апарат.

– Охримко і твоя мама розповідали, що деколи Франьо зачинявся в хаті, завішував вікна, а зі шпаринок билося фіолетове світло. Таке буває, коли той, хто всередині, проявляє фотоплівку. Фотоплівка від денного світла псується, тому фотографи користуються спеціальним ліхтариком. Цей ліхтарик випромінює тьмяне фіолетове світло.

– Тато ніколи не робив фотографії, - видно було, що Варку дратує ця розмова.

– Але ж…

– Тато зачинявся в хаті, це правда, але він не робив фотографії!

– А що він робив?

– Відбував обряди.

– Які обряди?

– Він був відьмаком! І відчепись від мене!

26

Моя баба найбільше боялась смерчів. Смерч для неї мав релігійне забарвлення і асоціювався з апокаліпсисом.

Коли бабі було сім років, вона бачила один-єдиний невеличкий смерч і налякалась на все життя. Стала богобоязливою.

Баба везла волами з поля сіно. На дорозі нікого не було. Висіла неправдоподібна, мертва тиша. Навіть цвіркуни позамовкали. Воли поопускали голови, а потім раптом зупинились і не захотіли йти далі. Баба почала їх підганяти батогом, потім гладити, вмовляти, а воли дивились на неї приреченим поглядом і не рухались. «Як нам порятуватись від цього, коли ми навіть не бики?» - могли би сказати воли.

Потім повітря почало збурюватись. Баба не мала чим дихати. Здійнявся ніколи не бачений досі вітер, що рухався не з одного боку в інший, а закручувався по спіралі, ніби хотів вирвати в тебе душу з корінням. Небо почорніло як смола. Вітер зривав все довкола, закручував колами і ховав в небі. Чорти великими дерев'яними ложками помішували смолу, щоб вона знизу не підгоріла.

Бабине сіно по стебельцю спочатку поволі, а потім стрімко піднімалось в небо. Воли розпачливо заревіли, затупотіли ногами, даючи бабі знати, щоб вона рятувала хоча б себе. Баба скочила у фосу, присіла і закрила руками очі. Коли знову їх відкрила, воли з возом і сіном були вже високо, а чорти підморгували бабі і потирали руки від задоволення.

Кінець світу баба уявляла у формі ще більшого смерчу. Коли він надійде, ні в якому разі не треба відриватись від землі, з останніх сил треба за неї триматись. Людина спочатку мусить піти в землю, де зогниють її кості, а вже тоді - в небо. Живими на небо потраплять лише птахи. Там вони вмовляють чортів знову стати ангелами.

27

Треба було йти до Яреми замовляти собі теплішого одягу, бо холод міг застати мене будь-якої хвилини. Я привезла з собою тільки літні речі, я не думала, що залишусь тут аж настільки.

Холоду не треба боятись, але підготуватись і гідно його зустріти не завадить.

– Щось ти довго нічо в мене не купувала, - сказав Ярема.
– Дивисі, бо мені гендель сі зупине!

Ярема прижмурював очі і без упину усміхався. Він вирішив собі завжди з усіма бути веселим, до всіх жартувати. Таким способом легше залишатись непоміченим і не викликати ніякої підозри, ні для кого не становити загрози.

Ярема, напевно, зовсім інший, ніж виглядає на перший погляд.

– Привезіть мені наступного разу кілька пар теплих шкарпеток, якісь тепліші штани або рейтузи, можете?

– Що, до холодів готуєшсі?

– Вони можуть надійти раптово, хіба не так?

– Можуть. То ти, я бачу, думаєш і на зиму тут сі лишати?

– Ще не знаю, але скоріше за все, що так.

– Ти, дівче, не знаєш, як тут, коли сніг. Може таке бути, що доведесі тобі цілу зиму в хаті сидіти. Не зможеш ходити, бо не буде стежок. Сніг по шию або й з головов. Як ми будем знати, чи ти жива?

– Я буду запалювати піч. Дим йтиме догори - так і будете знати.

– А дрова? Ти собі наготувала дрова на зиму?

– Ще ні. Але вже збираюсь.

– Ліпше у вуйни Миці перезимуй, коли так.

Яремин кінь, який тягне магазин, дуже гарний, з густою сивою гривою. Мені найбільше подобаються сиві коні.

– Ну, то дякую, я прийду наступного разу.

– А кептар тобі не треба?

– Не треба. В хаті залишився Франевий кептар. Трохи завеликий, але я буду його носити. До побачення.

Я вже відвернулася і хотіла рушати назад вгору. З самого низу, від дороги, до Франевої хати є куди йти. Може, не так багато, але важко, бо завжди вверх. На початку сходження я зціплюю кулаки і послаблюю їх, коли вже видно хату.

– Слухай, - гукнув мені Ярема, я зупинилась і повернулась до нього обличчям.
– Мені казали, що з Франевої хати знов фіолєтове світло забило.
– Яремине лице перестало люб’язно усміхатись, і я побачила його справжнім.
– Дивисі! Ми вже мали одного! Коли щось таке сі дознаю про тебе, то руки-ноги попереламую!

28

Звечора я забула зачинити вікно, і вночі прокинулась від спокійного і врівноваженого котячого муркотіння. Коти, троє, сиділи на підвіконнику, повернуті мордами до мене, і муркотіли. Раніше вони тільки по-хижому гарчали.

Котячі очі невпинно слідкували за тим, що я роблю. Вони помітили, що я прокинулась, і позамовкали. Один кіт стрибнув на підлогу.

– Котики! Ви вже зовсім знахабніли, - крикнула я, - брись! Не можна вам бути в хаті!