Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Варка, - тихо гукнула я.
– Варка, - ніде нічого, тільки вовче завивання.
Я встала з ліжка, поблукала хатою, але Варки не було.
Двері хати ледь прочинені. Мені стало моторошно. Я підкралась до дверей і через шпарку визирнула надвір.
Варка в нічній сорочці стояла на подвір'ї і з простягненої долоні годувала хлібом великого чорного вовка.
У Франевій хаті є масивний дерев’яний стіл з прихованими шухлядами під кришкою. Такий самий стіл був колись у мого діда. Я
У шухлядах Франевого столу було порожньо. Але тут колись щось береглось, можливо, також фотографії. Я в цьому не сумнівалась.
Франьо перед смертю міг закопати свої фотографії у землю десь поруч із житлом.
Я кілька разів поволі обійшла хату, ретельно вивчаючи ґрунт, обмацуючи всілякі нірки і нори. За хатою під алюмінієвою балією я справді знайшла порівняно свіжу яму. Покопалась трохи в ній патиками і витягла звідти невелику скриню.
У скрині лежав старий радянський фотоапарат «Зеніт».
Сьогодні лісник Охримко знову до мене прийшов. Я сиділа на кріслі-гойдалці на подвір’ї і плела своє покривало.
– Я дивуюсі, як ти тут, дівче, сама живеш, - сказав він, - як ти не боїшсі.
– А чого мені боятись?
– Я тобі перше не хотів казати, але ти знаєш, ким був Франьо?
– А ким він був?
– Справжнім відмаком, - Охримко стишив голос, коли це казав.
– Зчєста люди виділи, як з його хати билося фіолетове світло. Він там щось своє тогди робив, відьмацьке.
– Вуйна Миця сказала, що Франьо займався фотографією. А коли робиш фотографії, то не можна, щоб на плівку попадало яскраве світло, от Франьо і вмикав фіолетовий ліхтар.
– Е, чув я сі небилиці. То, донько, неправда. Миця тобі всю правду не скаже. Вона ж була з ним, як із мужом. Варка - то його донька, тобі це кожен підтвердить
– Я знаю. Мені Варка розповіла.
– А ти думаєш собі, чого Варка сліпа?
– Чого?
– Того, шо її тато відьмаком був. Хтозна, може вона теж цим сі занімає. Тікай відцика. Не треба тобі тут бути.
– Я не маю куди звідси тікати.
– А що таке? Може ти який злочин зробила? Може, вбила кого і тут сі переховуєш?
– Що ви, вуйку!
Охримко з підозрою обійшов Франеву хату, ніби хотів там щось побачити, що підтверджувало б його слова про Франя. Якби він вистежив тут якогось привида або ознаки найменшої нечистої сили, то першим ділом сказав би мені: «Видиш, а я що казав!».
– Вуйку, а ви не знаєте, як дійти до Несамовитого озера? Я вже два рази ходила його шукати, в мене карта Карпат є, але обидва рази блукала. Так і не дійшла.
– Я вже двадцять і вісім років хочу до сего озера дійти, і не можу.
Деколи, як зараз, я прокидаюся зранку і довго не можу згадати, хто я. В моєму тілі поселилась навколишня природа, всі гори і горбики, кожнісіньке дерево, - і це я дуже добре пам'ятаю. Але хто я? Напевно, для того, щоб вміститися в мені, природі треба було багато місця, і вона витіснила з м
Тоді
я в нічній сорочці, яку подарувала вуйна Миця, виходжу надвір і починаю глибоко дихати. Ніби мені ще замало природи. Хочу більше вдихнути її в себе. Щоб бути по-справжньому спокійною і щасливою, мені необхідно, аби природа витіснила з мого тіла ще й страх за те, що я не можу себе згадати. Щоб не виникало самого питання: «Хто я?»Світ за очі.
Я віддала свої очі за цей світ.
Може, я дійсно когось вбила і переховуюсь?
Зранку стояв густий туман. Я зробила собі два бутерброди, набрала флягу води, склала в торбину карту Карпат і рушила вгору.
Вже двічі я йшла до Несамовитого озера і блукала.
Воно невелике, казала Варка, збоку виглядає, ніби воно зовсім безпечне, але насправді воно страшне. Вода в озері чорного кольору. На гладкій поверхні час до часу, особливо, коли в горах сідає сонце, здіймаються височенні хвилі, такі, як на морі. І ще - озеро не має дна. Багато хто міг би сказати, що це - калюжа, а не озеро. Але увійшовши в озеро по шию, ти вже не повернешся звідти. Ні живим, ні мертвим.
Варка була біля Несамовитого дуже давно, один раз, з тим туристом. Це він її сюди привів. Турист знав маршрут.
– Треба вийти на хребет і йти ним аж доки не побачиш у долинці озеро, - сказала Варка.
– Але ти його все одно не знайдеш. Ще не маєш чого.
– А що, це озеро треба шукати тільки для чогось?
– Тільки для чогось.
– А для чого може бути потрібне гірське озеро, крім того, щоб на нього подивитись?
– Ну, йди, йди, шукай, сама потім зрозумієш, для чого.
Мене дратувало у Варці те, що вона завжди говорила загадками. Без них вона не могла ясно висловлюватись. Я думаю, люди мають тяжко заслужити право загадково говорити.
Тільки після обіду я була на хребті біля підйому на Піп Іван. Туман погустішав, з'явився різкий холодний вітер, який бився в лице колючими дрібними крижинками.
Я одяглась залегко. Запізно вийшла. Через кілька годин потемніє, і я не знала, що робити: чи вертатись додому, чи підніматись на Піп Іван і заночувати в руїнах польської обсерваторії. За великим рахунком мені було все одно.
Я піднімалась на Піп Іван, не бачивши стежки. В горах стежка - найважливіше. Туман став таким густим, що його можна було торкатись. Я не бачила, що мене чекає за метр, а вершина з обсерваторією все віддалялась і віддалялась, аж поки раптом не виросла просто перед очима.
Тут, на вершині все виглядало інакше. До неба залишалось зовсім трохи. До неба залишалось менше, ніж до землі. Вітер збивав з ніг. Я забігла в обсерваторію, і тільки тоді, вже в обсерваторії, зрозуміла, що всюди під ногами лежить справжнісінький сніг. Кучугури снігу. Обсерваторія перетворилась на крижаний палац. Вітер несамовито шугав з кімнати в кімнату, точніше там, де колись були кімнати, а тепер залишились коридори руїн.
Я розклала в захищеному від протягу кутку своє покривальце, роззулась, вкрила покривальцем ноги і стала чекати, коли прийде сон. Вершину поволі обіймали сутінки. Якихось півгодини - і буде ніч.