Згори вниз. Книга страхів

– Але для цього ти маєш лягти на диван.

Цвєтка слухняно лягла горілиць на диван, в самій білизні, така худенька і моя. Я лягла на неї згори, імітуючи пристрасть, вивчену з телевізора, притулилась губами до її рота, руками гладила її груди. Цвєтка не опиралась. їй це подобалось. Вона тулилась до мене як до чоловіка, і я була Першим, кому пощастило стягнути з неї ліфчик.

А потім в мене не «встало». Я не знала, що робити далі і втекла надвір грати у волейбол.

Залишила Цвєтку сам на сам з її тілом і її руками.

10

В дитячій на підвіконнику довгий час жив кактус, до якого Цвєтка мала особливий інтерес. Кактус був схожий на колючий нарізний батон. Цвєтка хотіла відрізати йому голову і зазирнути всередину.

– Там нічого нема, - кричала я, - порожнина і трохи води!!!

– Звідки ти знаєш? Може, там щось інше.

– Там порожнеча, не треба туди зазирати!

Я шкодувала кактус. Після екзекуції він неодмінно всохне. А кактус мені подобався своєю ворожістю і тим, що ніколи не цвів.

– Може, він якраз зацвіте, якщо відрізати верх, - переконувала мене Цвєтка.

– Я не хочу, щоб він цвів. Тобі мало фуксії і мушкательки?

– Мені цікаво, щоби він зацвів!

– Як він зацвіте, коли ти йому відріжеш голову?! Ти би зацвіла без голови?

Цвєтка не знала, чи зацвіла би вона без голови, але це її не переконало.

Я повернулась зі школи і застала кактус вже обезглавленим. Він стояв у своєму горщечку на кухонному столі, стухлий і залитий невідомою рідиною. Якраз з неї, можливо, виготовляють мексиканську текілу.

Цвєтка сиділа біля кактуса і плакала. Плакала вперше, відколи я її пам'ятаю.

– Я ж казала!
– розпачливо взялася її заспокоювати.
– Не треба було туди зазирати! Там нічого нема, крім порожнечі!

11

Цвєтка здавала вступний іспит з географії, тому повісила на килим в дитячій величезну географічну карту світу. Я вперше бачила світ згори. Таким розфарбованим в різні строкаті кольори, таким як на долоні, зовсім нереальним, іграшковим.

– Ну, знайди мені тут Нову Зеландію!
– сказала Цвєтка.

Я почала шукати і шукала кілька годин. Я зовсім не знала, де та Зеландія, уявлення не мала. Імена міст, країн і островів крутилися в моїй голові, очі почервоніли і мало не вилізали з орбіт, а Цвєтка сиділа на дивані і смакувала мою поразку.

– Ти хоч підкажи трохи, - молила я.

– Невже світ такий великий, що я маю підказувати?
– Цвєтка любила філософствувати там, де всякий філософ просто би заплакав.

– Коли знайдеш Нову Зеландію, збудиш мене? Добре?

– Я здаюсь. Де вона?

– Ха, ти хочеш, щоб все так просто?

Коли нарешті я знайшла Нову Зеландію, то зненавиділа цілий світ, кожен його острів і півострів, кожну його найменшу річечку.

Цвєтка не здала іспит з географії, але в університет все одно поступила.

Через тиждень я знала карту напам'ять, але що з того?

12

Мені часто снилося, як ми живемо з Цвєткою на горішньому поверсі старого польського будинку в центрі якогось галицького міста.

Я - каліка. Не можу сама собі зарадити. Нема ніг, або параліч, або ще щось подібне. Цвєтка жебракує під будинком. Я виглядаю з вікна і бачу, як вона в подертому лахмітті простягнула руку до перехожих, щоб зараз принести мені, каліці, бідненький сніданок. Від жалю до неї я викидаюся з вікна і прокидаюся.

Деколи снилося інакше: я в розкішному авто їду повз цей самий старий польський будинок, під яким жебракує Цвєтка. На мені дорогий блискучий одяг, чудова зачіска, губи нафарбовані. Я бачу Цвєтку, уповільнюю хід авто і з вікна простягаю їй витонченою рукою в білій рукавичці силу-силенну грошей у кількох купюрах. Цвєтка впізнає мене.

– Не треба мені цих грошей, - злісно відвертається Цвєтка.

Я їду на авто з шаленою швидкістю і спеціально врізаюсь у невідому бетонну стіну.

А деколи, вже в самому кінці, мені снився корабель.

13

Я продала Цвєтку за морозиво «Nestle» і кілограм черешень, якими я потім отруїлась.

Кожної неділі я ходила до гастроному купувати радянське морозиво «пломбір в стаканчику», яке відрізнялось від справжнього радянського пломбіру банановим смаком. Його продавала під гастрономом підстаркувата жіночка в білому накрохмаленому чепчику. Я приходила загодя, коли вже була жіночка, але ще не було морозива. Доводилось чекати кількадесят хвилин, щоб бути першою в черзі таких же, пригнаних сюди голодним дитинством дітей.

Я стояла біля лотка без морозива, як навпроти несподівано зупинилась іномарка сріблястого кольору. Відчинились дверцята, і звідти виглянула спочатку оголена до міні-спідниці чорна лайкрова Цвєтчина ніжка, а потім завиті плойкою куценькі Цвєтчині кучері.

– Чого ти тут стоїш?
– спитали кучері.

– Чекаю на морозиво.

Цвєтка секунду перемовлялася з водієм іномарки, напевно, пояснювала, ким я їй доводжусь, а тоді дверцята з боку водія відчинились, і звідти вийшов невисокий гарно вбраний чоловік в черевиках «Salamander».

– Сідай в машину, - гукнув він, - поїдемо на морозиво.

Я гордовито сіла в машину, стискаючи в кулаку три купони, які я потім буду йому віддавати, але чоловік-саламандра, як справжній Мефістофель, захоче більшої плати.

Ми поїхали їсти морозиво «Nestle». Воно було дуже смачне, я такого ніколи не пробувала. Чоловік жартував, і Цвєтка жартувала, а я мовчки спідлоба наминала своє дороге імпортне морозиво, а потім ще одне і ще одне, останнє.

Кілограм черешень я вже їла без охоти.

Мене почало нудити ще в іномарці, але я мужньо витерпіла до входу в ліфт нашого дев'ятиповерхового будинку і вже там, коли ми з Цвєткою залишились вдвох і вона спитала, як він мені, виблювала весь імпорт на бетон з усією любов’ю до вітчизняного виробника.

Цвєтка довела мене до ліжка і накрила ковдрою.

Цвєтка взяла відро води і пішла змивати мій внутрішній продукт з-перед ліфта. Раніше вона ніколи би не зробила такого. Вона би не зважала на моє самопочування і примусила прибирати саму. Вона змінилась.