Жадані пороги землі

— Не скигли, — суворо сказав Чорний Сарторіс так, наче я був чотирнадцятирічним хлопчиськом, його учнем. І зник.

Я подивився на браслет, за земним часом минула дванадцята. Куца тінь біля каменя зникла і знову почала рости, вже з іншого боку. Я пішов туди, сів і примружився, дивлячись на безхмарне небо. А чи не позасмагати? Ніхто сюди не прилетить, факт. Контакт нульового ступеня. Таке моє щастя.

І тут раптом стало тихо-тихо. Тобто, тихо було й раніше, а зараз зник навіть звичний шелест вітру. Запав легкий присмерк (опівдні!), як під час затемнення. Поглянув на небо. Сонце було на місці, ніщо його не затіняло.

Навіть навпаки.

Довкола знайомого сліпучого диска з’явилось ще три, менших. Я прожогом одяг шолом і опустив світлофільтр. Диски збільшувались, множачи, як велетенські лінзи, блиск сонячного проміння. Їхні контури почали коливатись, повітря пашіло жаром.

Часу на корекцію приладів уже не було. Я заліг у траву, як перед цим щойно кіт, і почав настроювати оптику шолома. Вчасно, бо диски швидко приземлились, здійнявши хмару непроглядної куряви, що котилася вусібіч важким зеленавим туманом. Через хвилину він повільно розсіявся, і перед очима завиднілися контури трьох сочевицеподібних корпусів. Блиснули отвори, зарухалися постаті, виносили якісь пристрої, швидко монтували їх біля кораблів. Здалеку прибульці у темних скафандрах виглядали, як люди.

Раптом гострий рубіновий промінь прорізав зеленуваті сутінки, рвучко скочив убік і завмер. У червоному колі висвітленого ним місця я побачив свого нещодавнього знайомого, який мене так сполохав. Кіт налякано припав до землі.

Тої ж миті спалахнув ще один промінь — блакитний, перетнувся з червоним і почувся глухий вибух. Там, де сиділа тварина, заклубочився дим.

Блакитний промінь зник.

А червоний поволі повз до мене.

Я перекотився вбік. Краєм ока встиг помітити блакитний полиск. Вибух — і по шолому заторохкотіли кавалки засохлої глини.

Зрозуміло, що прибульці мали ворожі наміри.

Чому? Відмінність у психологіях видів, хибна первинна інформація про Землю чи ще щось, для мене незрозуміле?

Мій обов’язок — переконати їх у зворотному. Будь-що, Але невже на цьому шляху першим моїм кроком неодмінно має стати падіння?

Я підвівся.

Випроставшись, я став чудовою мішенню для вбивчого променя, щомиті готовим спопелити. Я чекав, коли перетнуться на мені два промені, червоний і блакитний, водночас відлітав у думках далеко за межі Землі, зачудовано дивлячись на рідну планету, яку більшість моїх сучасників бачили лише з Космосу.

Черга потужних спалахів потяглася пунктиром у небо. Напевне, позначають безпечне місце висадки. Ошукали нас, благодушних довірливих землян, розм’яклих від гостинності. Мабуть, мають рацію космоніти, виковуючи свої характери, як залізо?

Вогненний батіг оперіщив землю переді мною — стій, ні кроку далі! Потужна хвиля кинула мене на землю, покотила вбік. Напруживши всі сили, я вперто підвівся.

Знову кинуло долілиць — і знову підвівся, уже сильнішим, але ще не випробуваним у двобої. І раптом збагнув: поєдинок почався, навіть не зараз, а ще там, на “Аяксі”. Там проросло гірке коріння духовного зростання, яке щойно дало позаземне бачення себе і Всесвіту. Я відчув, що водночас уособлюю собою все побачене — степ, Землю, всіх людей, Сонячну Систему, і навіть прибульців, котрі так вперто і нерозумно прагнуть мене знищити. Але це помилка, я зараз їм поясню, для цього й підвівся з навкарачок, як первісна людина, прагнення до пізнання якої ще не отруєне гіркотою власного досвіду. А мене спонукає до дії туга пружина абсурдного непорозуміння.

Яскраве світло вдарило в очі: певно, хотіли мене роздивитись. Я пішов упевненіше, прямо на холодне світіння, широко розкривши руки, — жест, древній і простий, що свідчив про добрі наміри. Від хвилювання ніяк не міг порахувати кроки, створювалось враження, наче тупцяю на місці, дратувався, але розумів своє безсилля. Промінь прожектора сліпучою дорогою вистелився у нескінченність і поглинув усе, навіть космічне бачення.

Силкувався згадати “психічну заставку” — на випадок, якщо прибулі читають думки. Коротенький текст про миролюбність та доброзичливість вивчив ще в дитинстві, легко, як лічилку. Але в пам’яті зринали лише окремі слова про небо і землю — напевне, тому, що безліч разів падав на випалену сонцем і вибухами твердь і, підіймаючись, бачив іноді між клаптиками дивного зеленуватого туману щілину реального, денного неба Землі. У цьому двобої склалося нове, дивне закляття, яке я шепотів чи повторював подумки, щоб зберегти свідомість — усім, усім вистачить неба і землі… І знову широко розкрив обійми.

Знову впав долілиць, затерплі руки вдячно відізвалися опертю. Вцілившись у твердь землі, мої пальці наштовхнулись на щось неприродньо тверде і гладеньке. Пластик.

Я більше не квапився з миролюбними жестами. Навіть навпомацки безпомилково розпізнав слизький циліндр вакуумної міни. Вони викликали потужну повітряну хвилю, яка наповнює миттєво утворений вакуум. Такі міни використовували пожежники.

Хтось замінував можливе місце висадки. Навіщо? Адже бойовий ефект такого пристрою нікчемний. Помилка? Провокація? Неможливо!

Почув, як раптом запульсував рубіновий вогник дистанційного підривача. У ту ж мить я, відкинувшись на спину, пожбурив її геть. Було вже пізно. Хвилею втиснуло в землю так, що потемніло в очах. Якби не скафандр, задихнувся б. Останнє, що побачив внутрішнім, космічним зором, — людина, що лежала навзнак з розпростертими руками, наче обіймала когось — прибульців, степ чи небо, яке починало світліти. Втрачаючи свідомість, збагнув, що це я сам…

Я розплющив очі і побачив білу стелю. До тіла повернулася чутливість, спина нарешті пізнала розкіш лікарняного ліжка. Повернув голову — трохи боліли в’язи. Вішак з новенькою формою спостерігача, тропічний варіант. Отже, я у школі спостерігачів у Дакарі. Західна Африка. Рідні пенати.

На протилежній стіні висів голографон зв’язку, перша модель. А може, просто в стилі “ретро”. Чорний Сарторіс любив антикварні речі. Я сів на ліжко. Крізь відкрите вікно долинав гуркіт близького Атлантичного океану. П’янко пахло водоростями — вночі, певно, був шторм.

Коли я перевів погляд, Сарторіс Нгама вже стояв під стіною, руки схрещені на грудях. Він трохи іскрився зсередини: справді, старий голографон, зображення нечітке, і наскрізь проглядається.

Нгама дивився спокійно й непроникно. Потім повільно розтулив товсті негритянські губи і вимовив:

— Спостерігач Арт дель Ур! Як директор школи спостерігачів і уповноважений Ради Космофлоту, офіційно вибачаюсь за незручності під час перевірки. Вас допущено до перепідготовки з найвищою оцінкою.

Від бурхливої реакції мене втримало те, що слова Нгами, можливо, також свого роду випроба… На стриманість. Але рука несамохіть намацала біля ліжка стілець. Чорний Сарторіс розуміюче посміхнувся і зник. Ніжки стільця було надійно пригвинчено до підлоги.

5

Тут все було шкарлупою, готовою віддати своє ядро. Давня шкарлупа речей, під якою, ми знали, чаїлось щось зовсім нове. Можливо, зірка, цей маленький твердий діамант. Одного чудового дня ми рушимо в пошук за ним на північ, або на південь, або всередину самих себе.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Південний поштовий”

Біля виходу, спершись на одвірок, куняв черговий — молодий курсант у білій формі. Таку носили новачки та вищі керівники Космофлоту, символізуючи циклічну безперервність навчання. Школа пілотів була масовим навчальним закладом, не те що школа спостерігачів, де пілоти продовжували навчання після конкурсу. Хлопців посилали на вахту згідно старого ритуалу, якого Чорний Сарторіс дотримувався неухильно.