Жадані пороги землі

— Тут ніколи не було перетворювача, — сказав голос. — Тільки не спробуй відмикати керування, бо спрацює автострум на всі панелі, заробиш тоді по пальцях.

Я відсмикнув руки, наче вже вражений струмом. Десь я уже чув подібний грубуватий гумор. Де?

— Так буде краще, Арте, — задоволено мовив голос. — Ти сідай, поговоримо. Ще є час. Чорний Сарторіс наказував тебе привезти до інформаційного центру.

— Хто ти? — здивовано спитав я. — І… де ти?

Електробус злегка сповільнив хід.

— Улаф. Улаф дель Корн.

Волосся мені стало дибки. Я впізнав голос. Але ж…

— Ну, бовдуре, — сказав я, розпалюючись. — Стривай-но, дістанусь до тебе. Поплатишся за такі жарти. Улаф загинув два роки тому. Катапультував на п’ять градусів південніше Дакару, між островами Біжагош і Космопортом Конакрі. Згорів живцем. Я тоді ще закінчував школу Спостерігачів, був у рятувальній команді.

— Пам’ятаю, — втомлено сказав голос. — Ти працював на “Коншельфі”, добре знав море. Та й нагорода ООН своє зробила, тому взяли в команду. Знаю, що ти справді виймав із капсули те, що від мене залишилось. Напевне, бачив, як рештки відправляли гелікоптером на континент.

— Бачив, — сказав я тихо, — як його заливали біорозчином. А з Улафом дель Корном ми вчились у школі пілотів. Я починав, а він закінчував. Улаф страхував мене, коли я вилазив на колону… Але хто ти?

— За яблуками Гесперид… — задумливо мовив голос. — Ти тоді добре тримався. Терплячий. Я завжди тебе згадував з заздрістю. — Голос зробив паузу. — А я — Улаф, що став комп’ютером. В інформаційному центрі машини на біокристалах переписали особистість, використавши при цьому вітан. А клінічно я вмер… Ось так, Арте.

— Он як, — озвався я глухо. — Голос твій, жарти — це все, що від тебе лишилось? Більше тебе не побачу? Шкода.

— Дарма шкодуєш, — сказав голос Улафа. — Спочатку було кепсько. Позбутися тіла — щось за межами глузду. Але потім подумав — адже я не один, а ті мільярди, які народилися і мешкають поза Землею — хіба не те ж саме переживають?! І психологічний бар’єр, і ностальгія…

Я згадав курсанта Арсена соль Гріссома, але змовчав. Улаф правив далі:

— Врешті я переконався, що це — нова якість буття. Не краща, не гірша, — інша. Я не обмежений часом, відведеним тілу. А мислення! Не повіриш: функція Сміта за сім хвилин. При будь-якому факторіалі.

— Агітуєш? — примружився я в об’єктив над вітровим склом.

— Просто пояснюю: Улаф дель Корн нічого не втратив. Я розмовляю з тобою, водночас керуючи ще п’ятнадцятьма електробусами. Бачу і чую, що робиться в них і довкола. А уяви, що це космічні кораблі! Хіба ми в школі пілотів не мріяли скрізь встигнути, хіба не жалкували, що астронавтику оголосили “неперспективною на даному етапі”? Приходить наш час, Арте. Приходить.

— От коли він прийде, я тобі, напевне, заздритиму. А поки що… — протяжно вимовив я.

— Недовго чекати, повір. Запам’ятай, там, над об’єктивом, мій код. Викликай через браслет, побалакаємо, поки ти на Землі. Я знаю все про вчорашню перевірку і ще дещо.

Поруч з рядком цифр висіла маленька стереографія: Улаф у скафандрі, без шолома. Нащадок вікінгів, берсеркер. Поруч інше фото: узбережжя, чайки, яхта.

— Моя, — гордовито сказав Улаф. — Запрошую.

На борту яхти я зауважив струнку жіночу постать, вона видалася мені знайомою. Напружив зір, намагаючись роздивитись риси обличчя.

— Це Рута, — сказав Улаф. — Пам’ятаєш Руту Соммерс? На рік молодша за тебе, вчилася на спостерігача.

— Авжеж, — сказав я. — Ще б пак. Закоханий був я, а одружився ти.

Почувся короткий смішок.

— Думаєш, то велике щастя? Рута не працювала в космосі й року. Нервовий злам. Несподівано почала малювати і, здається, непогано. Стала запеклою противницею усякої техніки, виступає проти ініціатив Космофлоту.

— Який у неї код?

Знову короткий нервовий смішок.

— А ніякий. Відмовилась носити браслет. Що ж, принцип добровільності, особливо на Землі, священний. От і лишилась поза Системою. Живе порівняно недалеко, в Бамако, працює в музеї історії Африки. Після того бачився з нею лише раз, на цій яхті. Ми довго з нею говорили, а вночі…. хотіла кинутися в море. Не знала, що я тепер ніколи не сплю… О, ми вже приїхали. Іди, Арте. Сарторіс не любить запізнень.

Я мовчки підвівся і неквапом пішов до виходу. Коли відхилилися двері-трап, раптом стало моторошно ставати на них — здалося, що це тіло Улафа, і я зараз завдам йому болю.

— Щасливо, — сказав я і хвацько стрибнув через сходи. Озирнувся. Зовнішній об’єктив невідривно дивився вслід. Здалося, що оптика його якось дивно заблищала, немов від сльози. Дурниця, звичайно. У тебе ніколи більше не заблищить сльоза, Улафе, сльоза, що віддзеркалює порух людської душі. Шкода. І про мрію з тобою вже не поговориш… Але я не міг сказати йому цього вголос, лиш помахав рукою.

Вестибюль інформу втілював ідею раціонального в дизайні. Замість чергових біля входу осклілі погляди телеоб’єктивів. Велика білостінна зала, ліворуч і праворуч прозорі кабіни ліфтів, на стінах стрілки вниз-вгору, індекси відділів.

Посеред зали чималий, в людський зріст, комп’ютер-інформатор з екраном типу “торшер”, схожий на гігантський білий гриб. Треба глянути, на якому поверсі розташувався Чорний Сарторіс.

— Облиште пульт, Арте, Сарторіса тут немає, — сказав тихий голос за спиною.

Я круто повернувся з не вельми привітним виразом обличчя. Маленький чоловічок у білому одязі приязно посміхався і злегка церемонно вклонився. Він ледве сягав мені до плеча. Незнайомцеві було на перший погляд років шістдесят щонайменше. Жодних відзнак, які свідчили б про його чин. Тільки куртка з довгими рукавами, що для тропіків невластиво.

— Він викликав мене, старший, — сказав я, звернувшись про всяк випадок до нього за статутом.

— Це я викликав тебе, Арте. Бажано, щоб Сарторіс Нгама дізнався дещо пізніше про нашу зустріч.

З цими словами незнайомець вклав мені в руку холодну й важку кульку. Тобто самого руху я не бачив, просто відчув щось у долоні, і зауважив, як трохи ворухнулось праве плече несподіваного співрозмовника. Я збагнув, що це прилад Мемо — він здійснював запис, який зчитували лише спеціальні комп’ютерні приставки, й гарантував збереження інформації, навіть якщо кульку помістити під струмінь плазмового генератора. Але їх ніколи не виносили з місць зберігання через унікальність записаних відомостей.