Жадані пороги землі
Шрифт:
— Діксон, це космічне піратство! — вигукнув Кайзерлінг. — Я доповім комісії ООН, і дозорців взагалі поставлять поза законом. Ви порушуєте норми міжпланетного права і нашу домовленість — не втручатись без згоди ООН!
— Інспекторе, хіба ви не зрозуміли? — тихо сказав Арсен. — Ніякий він, не дозорець. Дай Конг нас ошукав, щоб виграти час, прикрити його. Це якраз той, хто смикає за ниточки. Один із них.
Кайзерлінг опустив лазер, обличчя його посіріло.
— Чому? — прошепотів він. — Чому саме так? Мріяли, сподівались на ідилічну зустріч, повне взаєморозуміння… А ви викрадаєте кращих, сієте розбрат після того,
Він скинув лазер так швидко, що, навіть якби я стояв поруч, то не встиг би його зупинити. Діксон застережливо підвію долоню, збираючись щось сказати, але червоний промінь уп’явся йому в руку. І розбився об неї сліпучим фейєрверком.
— Дуже шкодую, — сказав Діксон, — Арте, ось вам наочне пояснення, чому ми не квапимось з привітними обіймами. Спати, Кайзерлінг! Спати, соль Гріссом!
Інспектор слухняно заплющив очі і м’яко повалився на підлогу, не випускаючи, втім, лазера з руки. Арсен ще кілька секунд постояв, намагаючись опанувати себе, і опустився вслід за Кайзерлінгом.
— Треба було зробити це раніше, — сказав Діксон сам до себе.
Я хотів було кинутись до нього, схопити, затримати, як раптом немов поринув у безпам’ять і вже не міг ступити ані кроку: зникла і тінь ненависті, обурення, неспокою. Лише кришталево ясна свідомість, загостреність зору, слуху і. ще якогось незнайомого мені; досі відчуття.
Відчуття часу.
— Хто ти? — спитав я. — Хто ти такий, Діксоне?
Він посміхнувся, провів рукою по обличчю — і переді мною постав незворушний Радж. Ще раз — і він перетворився на чорношкірого оператора М’боу. Ще і ще… Переді мною, немов у химерному паноптикумі, пройшли усі члени екіпажу”
— Яке це має значення, Арте? — перепитав він.
— Ти боїшся назватись? Хіба ти чогось можеш боятись?
— Ти цього не зрозумієш. Зрозумів би, якби сам знав, хто ти такий.
— Ха-ха! Отже, я не знаю, хто я такий?
— Давай поміркуємо спільно, — сказав він. — У всьому повинна бути закономірність. Як ембріон ти з’явився у 2017 році. Сімнадцятий рік початку нового тисячоліття. Що було у відповідний період у минулому столітті?
— Революція, яка змінила політичне обличчя планети, — відповів я, мов на іспиті.
— Сталась ще одна подія, порівняно ледь помітна, але за наслідками… У “Повідомленнях Пруської Академії наук з’явилась невелика праця, пойменована “Питання космології та загальна теорія відносності”. Її автором був Альберт Ейнштейн. Так народилась сучасна космологія. Далі: через сто років рух за роззброєння перетворюється у загальну політичну доктрину. Разом з перемогою здорового глузду активізуються ті, хто жирів на залякуванні війною. Конфлікти, кінець “Зоряної Армади”, тріумф соціалізму в масштабі планети. Політичні події за наслідками своїми багато в чому тотожні. Революційна епоха породила епоху роззброєння і миру. Діалектика тотожностей. Завдання?
— У 2017-му відшукати еквівалент праці Ейнштейна 1917 року, — сказав я слухняно. І раптом здогадався: — Постривай… це що ж виходить, ти маєш на увазі… що я…
— Знаєш, як називають тебе між собою дозорці? — відповів він питанням на питання. І тут-таки озвався, мов далека луна: — Господар часу. Ти зробив свій вибір. Щось захищав, проти чогось боровся, кохав, ненавидів. Логіка вчинків і думок послідовно привела
тебе до контакту.— Третього рівня, — додав я. — Верх мрій. Прямий візуальний і словесний контакт з представником іншої цивілізації. Я просто в захопленні! Втрати мінімальні: двоє жінок, суспільний конфлікт міжпланетного масштабу, загроза катастрофи…
— Послухай, Арте, — сказав він. — Усе в твоїх руках. Геть усе. “Конкістадор” зазнав миттєвого прискорення. А чим швидше тіло рухається у просторі, тим повільніше у часі. Таким чином час перетворюється у поле, яке змушує усіх йти в одному напрямку і з однією швидкістю. “Конкістадор” йшов з меншою швидкістю крізь час, завдяки сильному прискоренню у трьохмірному просторі. Створилась можливість вийти з-під впливу вашого часового поля. Вона реалізувалась частково в тобі. І в кораблі, який потім перейменували на “Аякс”. Обидві складові неймовірного — тут.
— Ми — я і станція — однаково чужі. І загалом не потрібні цьому часові, цьому світові, — похмуро сказав я.
— Це тому, що ти не знайшов точки опертя, відліку. Усі ці сто вісімдесят шість років чекання потрібні були для того, щоб суспільні й природничі закони, діючи злагоджено, віднайшли ключ до такого замка з секретом, як ти, Арте. Ключ до часу. Саме тому, що втілюєш кращі риси землян і космонітів, ти став мостом між древньою земною цивілізацією і тією, яка має народитись. Аякс — це ти. У всіх вимірах. ООН гадає, що погасила конфлікт, викривши дитячу змову. Але в ній було раціональне зерно. Кому, як не космонітам, освоювати далекі світи? Ми могли б допомогти їм перетнути неосяжний простір у пошуках гідних заселення планет.
— Я тепер стану дозорцем?
— Дозорці повернуться до людей і навчатимуть їх новому. Вони, власне, були і потрібні, щоб знайти тебе. Ми володітимемо простором, а ти — часом. Допоможемо тобі пригадати, як мандрувати в часі. Це знання записане в твоїх клітинах і може бути розгадане.
— Не вірю вам, — сказав я. — Більше нікому тут не вірю. Час — це теж батьківщина. Люди, яких я любив, не любили, виявляється, мене по-справжньому. Щоразу красу відчуттів їм заступало почуття вищої правди, заради якої вони йшли на жертву. І приносили в жертву мене. Але хто питав, згідний я чи ні, Діксоне?
— Вони боялись, — сказав Діксон. — Адже був такий шанс, виправити все на краще. Помилки минулого свідомі й мимовільні. Змінити історію людства так, що люди стануть…
— Надлюдьми? — сказав я. — Такі спроби колись робили. Теж починали з гасел. Не вірю. Та й що за історія цивілізації без помилок? Звідки тоді узятись досвіду? На чому вчитись, Діксоне?
— Ніхто не збирається тобою керувати, — сказав Діксон. — Це прохання. Наше. Ти зрозумієш, як пересуватись у часі, для цього ключ уже знайдено. Ми просто хотіли, щоб це трапилось свідомо.
— І під вашим наглядом, — сказав я.
Діксон знизав плечима. Він тиснув на мене невмолимою логікою збереження виду.
Діксон кивнув на простерті на підлозі тіла.
— Варто тобі повернутись на десяток хвилин назад, знаючи, що може статись, — і вбережеш їх від шоку. Повернись на кілька днів — і Хана не вилетить в останній рейс. Я нічого не встиг зробити тоді, навіть втримати силою не встиг, бо загубив свій браслет, який ти знайшов. Він контролював захист астероїду. Коли б не це… Хоча пришвидшений розвиток подій виявився не зайвим. І нарешті…