Жадані пороги землі

11

В цьому й полягає диво, притаманне роду людському — немає страждання чи пристрасті, які б не випромінювали енергію і не набували б універсального значення.

Антуан де Сент-Екзюпері. “За сенс життя”

— Кінець, — почув я, немов крізь товсту теплу ковдру, голос оператора М’боу.

Настав період цілковитої тиші, темряви, але без відчуття страху. Здається, я переживав блаженство полегшення, так і не розуміючи, що втратив свідомість.

Потім — стеля медичного відсіку, сильні турботливі руки Свена Левського, уважний погляд Раджа Сінгха з порогу.

— Дякую, — сказав я, підводячись у ліжку. — Вже краще. Я піду?

Левський і Радж обмінялися миттєвими поглядами. Радж злегка кивнув.

— Ідіть, — сказав лікар. — Через півгодини зазирнете?

— Навіщо?

— Шок — рідкісна штука. Хто б міг подумати, що ви такий чутливий?

— Зайду, — сказав я, гамуючи хвилю неприязні, яка підкотилася до горла задушливим клубком млості. Встав і вийшов геть, потайки сподіваючись, що Радж і Левський спробують мене затримати. Тут би предметно виказав своє ставлення, до них, до станції і взагалі… Але Радж мовчки посторонився, даючи дорогу, і я з розгону ледве не врізався в коридорну стіну. Пішов, куди очі бачать, так, наче швидка хода допомогла б залишити позаду “Аякс” і гордіїв вузол його проблем.

А чи є вони тепер? Браслет, вручений Кайзерлінгом, напевне, веде передачу автоматично. Скоро прийде крейсер. У коридорах забовваніють постаті десантників, вже не у формі Космофлоту, а у формі ООН. Слідчі прибудуть, флеш-інспектори, експерти… Підозріливість землянам цього разу стане у пригоді.

Я отямився перед дверима ангара. Хтось завбачливо навісив пломбу. Вона панічно попискувала, як спіймана миша, і підморгувала індикатором. Світилися три дати постановки пломби: земний час, міжзоряний і місцевий, а також рік — 2303-й. Липень. Земний відлік. Космофлот іменував місяці прізвищами видатних учених.

Унизу щось тьмяно блиснуло, скляна скалка з розбитої шиби. Дурниці, звідки у космосі скло, подумав я і нагнувся.

Тоненька металева павутинка, скручена широкою спіраллю, простіше кажучи, дротик на зап’ястя, вочевидь жіночий, хоча я не пам’ятав, щоб Хана носила якісь прикраси. У Космофлоті це було не прийнято, до того ж малопрактично і взагалі… Але жінка скрізь лишається жінкою, що б їй там не говорили про вищу логіку доцільності.

В кишеню він вміщався, але пружинив, і збоку виглядало, наче там кругла коробочка. Тоді я закасав рукав комбінезону і вдяг на зап’ястя. Ось так. На одному — браслет, на іншому — браслет. Ще бракує сережки у вухо і пістолета в руки, як героєві піратських романів.

Наостанок спробував втиснути хоча б ніготь між половинками дверей. Зрозуміло, ніготь обламався. От і привід зайти до Левського. Мікротравма. Нехай підстриже. Ножиць у руки, певне, мені тепер не дадуть?

Я відчув, як повільно жевріє, займаючись дедалі дужче, бажання помсти. Можливо, були об’єктивні фактори, про які я ще нічого не знаю. Можливо. Але зараз мене, конкретну людину, зрештою, байдуже як народжену, абстрактні припущення дратували.

Якась частина свідомості вже не корилася глуздові, вона спокійно і безжально підраховувала: блокувати станцію, незначна розгерматизація — двері між відсіками заклиняться наглухо, як завжди у випадку небезпеки. Друге: контроль над комп’ютером. З його допомогою запустити “Аякс”. Астероїд відправити геть, у подальші мандри Всесвітом: здійснити останнє бажання Хани. Це легко зробити реактивною тягою нових двигунів.

У тілі відчувалась дивовижна легкість та піднесення. Так буває, коли починається кесонна хвороба. Голова паморочилась, але було зовсім не лячно, не зле, навпаки, млявість мала колір веселощів і відпочинку, та що це я справді, в голові цілковите сум’яття і ніякого самокотролю, а контроль необхідний, повинен же бути якийсь контроль…

І знову стеля медичного відсіку, знову погляд Левського, але цього разу якийсь відчужений, колючий, а в дверях Радж, але з операторами М’боу і Спареллі, а у тих в руках гірничі лазери, я дивлюся на них і нічого не можу збагнути, втім, і не намагаюся особливо, тому що млість ще не зовсім минулася, але якесь тривожне відчуття підкидає мене пружиною на ліжку і, мов по команді, скидаються лазери в руках операторів, і їхні обличчя теж насторожено-відчужені…

— Що відбувається?! — я не впізнав власного голосу.

— Ти арештований, — холодно сказав Радж.

— За що?

Замість відповіді Радж кивнув Левському. Той підійшов до комп’ютера. Засвітився екран. На ньому — контур людини. Лише контур, і більше нічого.

— Що це? — не розуміючи, спитав я.

— Ти, — сказав Левський. — Твій рентгенівський знімок.

— Хочеш сказати, Свен, що у мене всередині нічого немає? І в голові теж? — не зважаючи на драматизм становища, я посміхнувся.

— Саме так, — відповів лікар без тіні посмішки.

— Гадаю, ви, однак, поясните, що це означає? — звернувся я роздратовано до Раджа.

— Ні. Відповідатимеш ти.

— Що саме?

— Хто ти такий насправді?

“Вони остаточно збожеволіли, — подумав я. — Космічна шизофренія. Усі довкола злочинці, навіжені мракобіси, шпигуни; тільки космоніти знають правду Всесвіту”.

— А ви як думаєте? — запитав я по змозі спокійно.

— Думаємо, — сказав незворушно Радж, — що ти інопланетянин. Справжнього Арта дель Ура або знищив, щоб прибрати його подобу та місце, або віддавна дієш під цим іменем.

Давно я так не реготав. А коли опам’ятався, спитав, втираючи сльози:

— Навіщо? Навіщо мені це потрібно?

— Вітан, — сказав Левський. Оператори кивнули. Радж лишався незворушним. — Кожна цивілізація могла б лише мріяти про таке. Хто не захоче запалити свою зорю?

— А чи не забагато таких бажаючих у Сонячній Системі? — обережно поцікавився я. — Інтрига й так доволі заплутана. Навіщо ускладнювати її міфічним інопланетянами?

— Не міфічними, — сказав Радж. — Дозорці з ними заодно. Всім відомо.

— Ну, не всім, — заперечив йому Левський. — Тут інше, Арте. Відеоконтроль. Бачили, як ти відкривав двері ангара, коли Хана починала стартувати. Хотів її остаточно доконати?

— Ви бачили моє обличчя?

— Ні, — сказав Радж. — Щось подібне, — він кивнув на екран. — Але ми всі були на робочих місцях. Крім тебе. Ти штовхнув Хану на самогубство. Вбивця!

— Я був на пульті зв’язку! — вигукнув я. — І також… — але затнувся, зустрівшись з іронічно-недовірливими поглядами членів екіпажу.

Раптом я згадав: спіральний браслет, знайдений біля шлюзу!

— А як на рахунок речових доказів?

Космоніти перезирнулись.

— Ну-ну, — сказав Левський. — Показуй свої докази.

Я тріумфально закасав рукав і моментально згас. Прикраси не було. Лише тоненька червона смужка, як шрам чи слід від удару дротом.

— Жарт, — сказав я стомлено. Що їм тепер поясниш?

— Не з кращих, — сказав сухо Радж. — Бачу, розмови не буде. Левський, хай він полежить до приходу крейсера. Віддамо цього… суб’єкта оонівцям. Він нас і помирить — з Землею і Космофлотом. Тимчасово. Треба якнайшвидше рушати в Космос, доки вітан у наших руках. А дурні нехай чекають, доки в Систему прийдуть оці, — він зневажливо кивнув на мене.