Жменя вічності

Я кивнув:

— Мабуть, що так, професоре.

— А Ріта, — продовжував Аґатіяр, — звичайна собі дівчина з Магаварші, для якої космос — щось далеке, небезпечне й недосяжне. Їй відомо лише одне: у просторі існують дром-зони, через які кораблі можуть перестрибувати від зірки до зірки. І більше нічого. Я сам її так виховав, бо не хотів, щоб вона була схожа на мене.

Тим часом наш ґравікар залишив маґістральний тунель і знову почав шарпатися то в один, то в інший бік, підстрибувати вгору-вниз. Схоже, наша подорож наближалася до кінця.

Після хвилинного мовчання Аґатіяр повернувся до дочки і став пояснювати:

— Ще наприкінці XXI століття, до початку епохи міжзоряних подорожей, між орбітами планет Сатурн та Уран була виявлена зона простору з аномальними характеристиками. Її вивченням займалося багато дослідницьких ґруп, і одна з них під керівництвом доктора Димитріса Марушкопулоса встановила, що в цій зоні наш звичайний чотиривимірний простір-час сполучений з іншим простором, що має зовсім інші властивості та сім вимірів — п’ять просторових і два часових; його відразу назвали гіперпростором, тобто надпростором. Марушкопулос висунув гіпотезу, що подібні зони розташовані поблизу всіх масивних космічних об’єктів і з’єднані між собою гіперпросторовими каналами. Димитріс Марушкопулос був грек за національністю, тому назвав ці канали дромосами, що грецькою означає „шлях“, „дорога“, а саму аномальну зону — дром-зоною. Згодом його гіпотеза повністю підтвердилася, були виявлені канали, існування яких він передбачав, але термін „дромос“, на відміну від „дром-зони“, за ними не закріпився. Їх вирішили називати просто каналами або гіперканалами, а їхня повна офіційна назва, що зустрічається лише в спеціальній літературі, звучить так: „гіперпросторові канали Марушкопулоса“… Я дохідливо пояснюю?

— Цілком, тату.

— У ході подальших досліджень було встановлено, що за своїми властивостями гіперканали поділяються на три катеґорії: першого, другого та третього роду. Канали першого роду нечисленні і легкопроникні. Вони з’єднують між собою найближчі дром-зони, розташовані на відстані не більш як двадцяти трьох парсеків. Утім, цю величину не можна назвати абсолютною константою, у різних реґіонах космосу гранична довжина каналів першого роду має різне значення, в залежності від середньої густини розподілу ґравітаційних мас. Так, наприклад, дром-зона Землі має канали першого роду довжиною аж до чотирнадцяти з половиною парсеків, а в системі Магаварші, де щільність зірок набагато більша, найдовший такий канал не перевищує двох світлових років. Але головна особливість гіперпросторових каналів першого роду полягає в тому, що за їхніми характеристиками можна точно визначити, куди вони ведуть. Зовсім інша ситуація з каналами другого роду, яких у кожній дром-зоні нараховується понад сто мільярдів — приблизно стільки, скільки є зірок у нашій Ґалактиці. Це від самого початку навело на думку, що будь-які дві віддалені дром-зони, незалежно від відстані між ними, сполучені каналом другого роду. Тобто теоретично до будь-якої зірки Ґалактики можна дістатися навпрямки, зробивши лише один-єдиний гіперперехід. На жаль, канали другого роду не мають „прозорості“ першого, і апріорі ніяк не можна визначити, куди вони ведуть. Можна лише зробити перехід по одному з них навмання, а потім подивитися, куди нас занесе. У результаті такого переходу ми можемо опинитись як усього лише в ста світлових роках від своєї дром-зони, так і в протилежному кінці Ґалактики. Від коротких каналів другого роду користі мало — значно економніше з погляду енерґетичних витрат зробити кілька десятків стрибків по каналах першого роду. Зате, коли відстань вимірюється кілопарсеками, ці канали незамінні. Саме тому в період космічної експансії люди досліджували їх, щоб мати швидкий доступ до різних реґіонів Ґалактики. Вважається, що поріг довжини таких каналів знаходиться десь між двомастами та трьомастами тисячами парсеків. А що стосується каналів третього роду, то вони для нас недоступні. Для їх відкриття потрібна така висока концентрація енерґії, що її не витримує навіть фізичний вакуум. Вважається, що канали третього роду ведуть до дром-зон в інших ґалактиках. Це все, що можна про них сказати. — Закінчивши свою імпровізовану лекцію, Аґатіяр сухо прокашлявся. — Сподіваюся, тепер ти розумієш, про що говорила Рашель?

Ріта невпевнено кивнула:

— Загалом так.

— І розумієш, чому Чужі не могли прорватися в локальний простір Терри-Ґаллії недослідженими каналами?

— Бо таких каналів сто мільярдів, і ймовірність потрапити навмання до конкретної, визначеної наперед зорі… ну просто неймовірна.

— У тім-то й річ. А щодо переорієнтації каналів і звуження їхньої зони входу-виходу, то тут я нічого сказати не можу. Я навіть не уявляв собі, що таке можливе. Схоже, це було випадкове відкриття, що набагато випередило сучасний рівень розвитку науки. Таке іноді трапляється — везіння, щасливий випадок… Тільки не подумай, Рашель, що я применшую ґеніальність ваших учених, просто хочу сказати… — Аґатіяр раптом осікся і співчутливо промовив: — Бідолашне дівча! Скільки ж їй довелося пережити останнім часом…

Рашель не чула ні більшої частини його пояснень, адресованих Ріті, ні міркувань про випадкові відкриття. Вже хвилин п’ять, як вона знову заснула, схиливши свою біляву голівку до мого плеча.

11

Коли ми піднялися вгору і вийшли з ліфта, я спершу був подумав, що Шанкар покружляв годину в Катакомбах і повернув нас до своєї садиби. Але потім зрозумів, що помиляюся: приміщення, де ми опинилися, хоч і було двійником Шанкарової „підземної вітальні“ за розмірами й розташуванням дверей та ліфтів, різнилося від нього деталями внутрішнього оздоблення, зокрема меблями.

Тут Шанкар поводився як удома. Нас ніхто не зустрічав, тому він узяв на себе роль господаря й відразу наказав віднести заснулу Рашель до крайньої з чотирьох кімнат, що примикали до вітальні. Це виявилася невелика, але досить затишна спальня. Уклавши дівчинку в ліжко, ми доручили Ріті наглядати за нею.

Мені Шанкар запропонував сусідню спальню, порадив гарненько відпочити і ні про що не турбуватися: це місце, за його словами, було цілковито надійним та безпечним. Я вирішив, що на його слова можна покластися, і лише запитав, де ми зараз перебуваємо.

— У Паталіпутрі, — стримано відповів Шанкар. — Нічого конкретнішого поки сказати не можу.

Паталіпутра була федеральною столицею, політичним та адміністративним центром Магаварші. Я подумав, що, мабуть, таки справді, за цих обставин вона найбезпечніше для нас місце. Хай би яким колабораційним не був наш уряд, він нізащо не дозволить аґентам Чужих розгулювати вулицями столиці, влаштовувати тут масові обшуки та облави. До того ж сховок, напевно, належав одному з вищих державних службовців, досить впливовому, щоб відгородити себе від цікавості чужинців.

Тривожні думки та травмована рука, що й досі трохи боліла, не завадили мені швидко заснути й добряче виспатися. На ранок, бадьорий та відпочилий, я вийшов зі своєї кімнати до вітальні, але не застав там ні Шанкара, ні Аґатіяра. Натомість побачив невисокого опасистого чоловіка років шістдесяти, безвусого та безбородого, з густим чорним волоссям без натяку на сивину. Він сидів у кріслі перед великим стереоекраном, на якому миготіли знайомі мені кадри космічного бою. З виразу його обличчя було зрозуміло, що він бачив цей запис уже не вперше, але так захоплено спостерігав за ходом битви, що не відразу звернув на мене увагу.

А я, ледь переступивши поріг, замер як укопаний. Правду кажучи, я просто не міг повірити власним очам.

Те, що я не був знайомий з цим чоловіком, ще не означало, що я його не знав. Його обличчя лише зрідка з’являлось у випусках новин, але, мабуть, на всій Магаварші не знайшлося б людини, яка, побачивши його, не сказала б: „Та це ж…“

Нарешті він помітив мене, рвучко підвівся з крісла й рушив мені назустріч.

— Здрастуйте, містере Матусевич. Бачу, ви рання пташка.

Від його міцного енерґійного рукостискання я трохи оговтався й чемно привітався:

— Доброго ранку, ваша величносте.

— Мені більше до вподоби звертання „сер“, — сказав він. — Обійдемося без церемоній. Гаразд?

— Звичайно, сер, — відповів я, тим часом намагаючись зібратися з думками й узгодити своє колишнє уявлення про цю людину з фактом її присутності тут, в одному з таємних сховищ Опору.

Падму XIV заслужено називали найгіршим імператором за всю тисячолітню історію Магаварші. Його вважали невиправним мізантропом, що понад усе цінував самітність і всіляко уникав з’являтися на публіці. А про те, щоб він брав бодай якусь участь у політичному житті планети, взагалі не йшлося. Це цілком влаштовувало наш істеблішмент, зате пересічні громадяни Магаварші були незадоволені. Деякі масмедіа правого ухилу щиро нарікали, що маємо такого слабосилого, безініціативного й зовсім безхарактерного імператора, а крайні „ліваки“, навпаки, так само відверто зловтішалися, час від часу пускаючи уїдливі кпини на адресу всього інституту монархії, який вони вважали атавізмом.

Сам я не був ані монархістом, ані республіканцем, проте цілком поділяв думку більшості співгромадян, що така поведінка Падми зовсім не личить главі держави, хоч як би він не називався — імператором чи президентом. І лише зараз я зрозумів, якими безпідставними були всі звинувачення на його адресу. Він просто грав роль, причому грав блискуче, вдаючи з себе відлюдька й нікчему, і тим самим відволікав від своєї персони увагу Чужих. Його безхарактерність та мізантропія насправді виявилися лише маскою, за якою ховався один з лідерів підпілля, можливо, навіть головний керівник.