Жменя вічності

— Розлучений, — сказав я. — Дітей немає.

— У вас незвичне прізвище, — зауважив професор. — Навіть для остров’янина.

— Мій предок по чоловічій лінії був депортований, — пояснив я. — З Вілії.

— Гм. Не чув про таку. Серед планет, мешканців яких Чужі переселили на Магаваршу, її точно немає.

Я ствердно кивнув:

— Це так. Після захоплення Вілії чужинці відправили всіх уцілілих мешканців планети в концентраційні табори на Калхалі, а там якось так вийшло, що мій предок, прадід мого прадіда, відбився від своїх співвітчизників і потрапив до ґрупи, яку депортували на Магаваршу. Куди переселили інших вілійців, невідомо. Можливо, їх, зважаючи на той опір, що вони чинили Чужим, розподілили на кілька планет.

Аґатіяр якось винувато глянув на мене, потім швидко відвів очі.

— А от мої предки не спромоглися навіть на символічний опір загарбникам. Ми капітулювали відразу, щойно в наш локальний простір увійшов флот Чужих. Натомість нам залишили планету й дарували таку собі ілюзорну подобу свободи. — Він зробив коротку паузу. — Гадаю, ви, як льотчик, досить гостро відчуваєте цю ілюзорність.

Я спохмурнів.

— Навіть гостріше, ніж ви гадаєте. Я працюю на суборбітальних маршрутах.

Професор подивився на мене з розумінням.

5

Подальша наша розмова проходила досить мляво. Аґатіяр чемно розпитував мене про роботу, я так само ввічливо відповідав йому, проте слухав він мене неуважно. Зараз його займало лише одне: чи довго ще я буду надокучати йому своєю присутністю.

Зрештою я став почуватися так ніяково, що приборкав свою цікавість і вирішив піти, не чекаючи вечері. Я саме збирався згадати про якісь невідкладні справи й розпрощатися з професором, та мене випередив дзвінок у вхідні двері.

Аґатіяр здригнувся, немов його вдарило струмом. Якщо раніше він був просто схвильований, то зараз у його погляді промайнув справжній страх. Рвучко повернувши до терміналу, він наказав:

— Комп’ютере, зовнішній огляд! Покажи парадний вхід.

Цієї ж миті на вбудованому в стіну стереоекрані виникло зображення широкоплечого чоловіка приблизно мого віку. Професор полегшено зітхнув.

— Все гаразд. Це Саїд Магдев, один з моїх асистентів на кафедрі. Він мешкає за кілька будинків від нас і часто заходить у гості без запрошення… Хай йому грець, як недоречно! — спересердя буркнув Аґатіяр і попрямував до вхідних дверей.

Незабаром у передпокої почувся трохи хрипкий голос:

— Доброго вечора, професоре. Перед вашим будинком стоїть чийсь флаєр. Я невчасно?

— Та що ви кажете, Саїде! — пролунала відповідь Аґатіяра, проте в його люб’язному тоні вчувалася нещирість. — У нас ви завжди бажаний гість. Ми якраз збираємося вечеряти. Сподіваюся, ви не відмовитесь?

— Дякую, сер, та я лише на хвилинку. Просто проходив повз ваш будинок.

Вони ввійшли до вітальні, і професор познайомив нас. Тим часом з кухні визирнула Ріта й привітно усміхнулася новому гостю:

— Здрастуйте, Саїде. Батько вже запросив вас на вечерю? Якщо ні, то це роблю я.

— На жаль, у мене термінові справи, — відповів він чемно. — Я хотів лише побачити вас. Востаннє ми зустрічалися днів десять тому, і я подумав, що не завадить нагадати про своє існування.

Ріта зніяковіла, підійшла до нас і простягла Магдевові руку. Але замість потиснути її він раптом відступив на два кроки назад, вихопив з кишені пістолет і спрямував його на нас. Люб’язний вираз миттю зник з його обличчя, поступившись місцем невблаганній рішучості.

— Ані руш, стрілятиму.

— Що з вами, Саїде? — розгублено мовила Ріта і глянула на батька: — Тату, що тут коїться?

Аґатіяр увесь знітився і якось навіть помиршавів. Його вмить постаріле та змарніле лице виражало приреченість.

— Це я в усьому винен, — ледь чутно проказав він. — Бо був дурний і наївний. Гадав, що за чверть століття до мене вже втратили інтерес. Я навіть не припускав, що за мною стежать… А виявляється, мене й досі сприймають серйозно.

— Авжеж, професоре, — ствердно кивнув Магдев. — Вас іще не зняли з гачка. Вісім років тому я доповідав начальству, що ви просто старе одоробло, не варте нашої уваги. На щастя, мої рекомендації припинити стеження за вами відхилили. І от сьогодні моє багаторічне терпіння винагородилося. Це дівчисько — найцінніша здобич, що будь-коли траплялася нам на цій жалюгідній планеті. І піймав її саме я!

Тихенько зашурхотіли двері гостьової кімнати, і на порозі з’явилася Рашель, закутана в простирадло. Однією рукою вона притримувала своє імпровізоване вбрання, а іншою енерґійно протирала заспані очі.

Магдев поглянув у її бік і на якусь мить втратив пильність. А я негайно скористався з цього.

Діяв я без вагань, підкоряючись інстинктам, а не розумові. Переконаний, що мною керували батьківські почуття. Як і Ріта, я не розумів, що тут відбувається, та в одному не мав жодного сумніву: Магдевові потрібна передовсім Рашель. Навіщо — я й гадки не мав, але його слова про „найціннішу здобич“ звучали дуже зловісно. Я не міг допустити, щоб з дівчинкою сталося щось лихе.

Магдев усе-таки встиг вистрелити, проте я точно розрахував свій стрибок і, пірнувши під його руку, зумів ухилитися. Лазерний імпульс напевно поцілив би в груди Аґатіярові, якби не блискавична реакція Ріти. Ніби прочитавши мої думки, вона різко кинулась убік, потягла за собою батька і цим урятувала його від смерті.

Наступної миті я вибив у Магдева пістолет і стиснутою в кулак рукою щосили затопив йому в щелепу. Коли б це був якийсь бойовик, він устояв би на ногах і ми продовжили б бійку. Однак у житті все інакше: людина досить вразлива істота, тож той із супротивників, хто першим завдає сильного й точного удару, зазвичай перемагає. Після мого класичного аперкоту Магдев опинився в такому ж класичному нокауті, а кисть моєї руки пронизав гострий біль.

Здається, я скрикнув. Хоча не певен, бо тієї ж миті закричала Рашель, голосно й пронизливо. Своїми великими, сповненими жаху очима вона дивилася на Магдева, який, весь почорнівши від натуги, безуспішно намагався звестися на ноги.

Долаючи біль, я підійшов до нього з наміром добряче копнути ногою в піддих, та тут мене випередив Аґатіяр. Схопивши пістолета, він надавив на гашетку і стріляв у Магдева, аж поки його спина не перетворилася на обгоріле решето.

Нарешті Рашель перестала кричати, підбігла до мене і, міцно пригорнувшись, розплакалася. Лівою рукою я гладив її скуйовджене волосся, а праву відвів трохи назад, щоб вона ненароком не зачепила її. Я до крові покусав собі губи, намагаючись притлумити біль у руці. Бокс ніколи не був моїм улюбленим видом спорту.

— У вас може бути серйозна травма, — сказала Ріта. — Слід негайно…

— Ні, дочко, — втрутився Аґатіяр, все ще стискаючи в руці пістолет. — У нас немає часу. Травма не смертельна, містер Матусевич виживе. А нам треба тікати. Зараз же.

Рашель нарешті відсторонилася від мене, подивилась на нього і невпевнено промовила:

— Професоре…

— Помовч, люба, — перебив її Аґатіяр. — Поговоримо потім. Мій будинок, напевно, прослуховується, тобі краще не видавати своїх секретів.