Жменя вічності

— Але ви… ви знаєте?

— Так. Знаю найголовніше, я вже дивився твій диск. І про це стало відомо нашим ворогам. — Він підійшов до мертвого тіла Магдева і ногою перевернув його навзнак. — Який я був сліпий! Упродовж дванадцяти років щодня бачив цього… цю істоту і навіть не запідозрив, хто він насправді. І це при тому, що я чудово знав, як можна розпізнати п’ятдесятника, а півгодини тому навіть поблажливо повчав містера Матусевича.

Поки він це говорив, я уважно розглядав Магдева. Шкіра в нього була значно темніша, ніж за життя, щелепа дуже видавала вперед, ніс, навпаки, став приплюснутим, очі розкосі, вуха відстовбурчились і зверху загострилися. Та, незважаючи на це, він зовсім не був схожий на тих п’ятдесятників, що їх я зрідка бачив у старих фільмах, а скидався просто на потворну людину.

Завваживши мій подив, Аґатіяр пояснив:

— Від шоку в нього почалася зворотна трансформація. Я не дав їй завершитися — у своїй природній подобі п’ятдесятники напрочуд живучі й дуже спритні. — Він знову повернувся до Рашелі: — Вдягайся, дитинко, ми зараз ідемо. Нам дуже пощастило, що Магдев діяв самостійно — мабуть, хотів здобути всю славу. Якби він повідомив про тебе своєму начальству, тут був би вже цілий загін його одноплемінників, і ніяке геройство містера Матусевича нас би не врятувало. Однак нам треба поквапитися. Ріто, ти теж перевдягнися — сарі не найкращий одяг для втікачів.

— Добре, тату. — Ріта взяла з дивана одяг Рашелі, схопила дівчинку за руку, і вони разом вибігли з вітальні.

Коли ми з Аґатіяром залишилися вдвох, він згріб з журнального столика всі п’ять жетонів на метро, сунув їх собі в кишеню, туди ж поклав і пістолет Магдева, а потім звернувся до мене:

— Містере Матусевич, мені дуже прикро, що ви вклепалися в цю історію. Ви стали жертвою фатального збігу обставин. Раджу вам негайно піти геть. Вас, звичайно, знайдуть і допитуватимуть. Ви переживете кілька неприємних днів, але потім вас відпустять… Звісно, я не можу дати вам ніяких ґарантій, але, мабуть, так воно й буде. Мій будинок прослуховується, а може, і проглядається, а всі операції з комп’ютером контролюються. Ознайомившись із записами, п’ятдесятники переконаються, що ви ні до чого не причетні. Єдине, що вони можуть поставити вам на карб, це напад на їхнього одноплемінника, але карати за це не стануть. Зрештою, Магдева убив я, а ви просто боронилися від людини, що загрожувала вам зброєю. П’ятдесятники не жорстока раса, у них розвинуте почуття справедливості.

Я заперечно похитав головою:

— Ні, професоре, я нікуди не піду. Не залишу вас, поки не переконаюся, що Рашель у безпеці.

Він пильно подивився на мене.

— Ваша турбота про дівчинку робить вам честь. Однак врахуйте: якщо ми вийдемо з будинку разом, ви будете приречені. Наша влада не захистить вас. Разом з нами ви станете вигнанцем, за вами полюватимуть. Можливо, постраждають ваші друзі та родичі. Я зовсім не перебільшую, містере Матусевич.

Ніде правди діти, останні слова професора похитнули мою рішучість. Проте часу на роздуми й сумніви вже не лишалося — за кілька секунд повернулися Ріта з Рашеллю. Аґатіярова дочка була одягнена в темний брючний костюм, у руці вона тримала білий кейс із червоним хрестом. На дівчинці ж було її колишнє вбрання: штани, сорочка та курточка.

— То вже йдемо? — запитала Ріта.

Я зустрівся поглядом з ясними очима Рашелі. Вона дивилася на мене з надією й безмежною довірою, вона вбачала в мені свого захисника та заступника, для неї я був людиною, яка вже двічі рятувала її з біди і поруч з якою вона почувалася в безпеці. Я згадав, як лише кілька хвилин тому вона, загорнена в простирадло, така налякана й беззахисна, кинулась до мене і пригорнулася до моїх грудей…

— Ходімо, — сказав я твердо. — Усі разом.

6

Для втечі ми скористалися моїм флаєром, оскільки в машинах Аґатіяра та Ріти цілком могли стояти „жучки“. Флаєр вів професор, Рашель сиділа поруч з ним у пасажирському кріслі, а ми з Рітою розташувалися на задньому сидінні. Вона дала мені знеболювального, а потім медсканером зі свого кейса обстежила мою травмовану руку. Нарешті сказала:

— Нічого серйозного. Кілька свіжих мікротріщин. Ні вивихів, ні переломів немає. — Ріта обмотала моє зап’ястя еластичним бинтом і закріпила його. — Гадаю, цього вистачить. Тримайте руку в спокої й уникайте зайвих навантажень.

— Намагатимусь, — кивнув я. — До речі, професоре, куди ми летимо?

— До площі Дхавантарі. А там пересядемо на метро.

— Але ж станція є поруч з нашим будинком? — заперечила Ріта.

— Вона одна й ніколи не буває велелюдною. А біля Дхавантарі аж шість станцій з численними пересадками. Чужинцям доведеться переглянути записи кількох сотень камер, щоб відшукати нас і визначити, у якому напрямку ми поїхали.

— А ви певні, що Магдев не викликав підмогу? — запитав я.

— Майже на сто відсотків. Йому б не дозволили прийти самому за Рашеллю. На щастя для нас, він вирішив провести операцію самотужки.

Якийсь час ми летіли мовчки. Нарешті Ріта нерішуче мовила:

— Тату, я не зовсім розумію, що відбувається. Наскільки це серйозно?

— Дуже серйозно. Ти ж сама бачила, як поводився Магдев. Він кинувся до нас відразу, щойно отримав через свої „жучки“ інформацію, яку я зчитав з диска.

— Ви забрали його? — втрутилася Рашель. — Диск?

— Він у мене. І твій дистанційний пульт теж. Все гаразд.

— Ви дивилися лише фільм чи…

Аґатіяр похитав головою:

— На жаль, моя люба, не тільки фільм. Я зазирнув у файли специфікації… Сподіваюся, там не вказані координати?

— Ні, лише загальні технічні характеристики.

— Це вже краще, — полегшено мовив професор. — Але заради Бога, дитино! Навіщо ти взагалі взяла з собою диск?

— Щоб у мене були докази. Я боялася, що ви не повірите.

Аґатіяр зітхнув:

— Я б повірив. Я ж так довго чекав цього дня. Мріяв, вірив, сподівався… — Потім він на секунду повернув голову й винувато глянув на Ріту: — Мені дуже прикро, дочко. Якби я міг, то залишив би тебе в будинку, сподіваючись на милість Чужих. Але це неможливо. Вони не повірять, що Рашель звернулася до мене через ті давні події, тепер вони вважатимуть, що всі ці роки я брав участь в Опорі, а ти була моєю помічницею.

Ріта поклала руку на його плече.

— Не треба вибачень. Я б однаково не залишила тебе… А ти справді був причетний до тих подій?

— Так. Мене не даремно підозрювали, хоча нічого не змогли довести. А згодом… Через кілька місяців я дізнався, що стану батьком. І тоді злякався — за тебе, за себе, за твою матір. Вирішив відмовитися від боротьби, яку вважав даремною й безнадійною. — Він помовчав, відтак сумно підсумував: — Магдев назвав мене старим одороблом. Та насправді я просто старий боягуз.

Слухаючи їхню розмову, я нарешті зрозумів, про що йдеться. Це сталося понад чверть століття тому, коли я ще був десятирічним хлопчаком. Кількадесят вчених та інженерів з Ранжпурського інституту фізики потай від усіх створили п’ять ракет класу „земля — орбіта“ з потужними позитронними боєголовками. Якось уночі вони запустили їх і знищили дві станції Чужих. Після цього вся планета з острахом чекала на помсту чужинців, проте вони обмежилися тим, що зажадали від влади страти всіх причетних до диверсії осіб і наклали на Магаваршу одноразову контрибуцію. Обидві ці вимоги були негайно виконані, а остання ще й завдала великої шкоди планетарній економіці. Та, незважаючи на це, ще й дотепер на могилах усіх сорока трьох страчених змовників цілорічно лежать живі квіти…