Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. (Довгенько ж я пролежала у ліжку…)

– Ото було життя, – некромант зітхнув. – Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…

Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, втомившись говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.

– А отой гламур, – провадив в’їдливо Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, –

ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…

– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пішли.

– Ліно, куди спішити? – мама насупилася (Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кісточками у неї за спиною).

Я виразно глянула на Максиміліана.

– Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.

* * *

– Ніколи не смій так робити!

– Як?

– Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

– Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…

– Ти зрозумів, про що я кажу? – відрубала я. – І годі вже!

У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні? (Адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на мить…)

Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір, – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

– Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.

Я злетіла за ним – важкувато, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінилися луками, далі – перелісками…

Яке воно гарне, моє Королівство… Які сині гори, які жовті й барвисті луки… Як мальовничо біжать струмки по камінню – мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усім цим нависла…

Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кінчик пальця. Перевела подих.

Яскріло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, яке то спливало, то знову пірнало на глибину.

– Що воно там?

– Риба-зомбі, – Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув підошвами кросівок об кам’яний зубець. – Страж озерних воріт.

– Чому догори черевом?

– Тому що здохлий!

– Де ти взяв цю гидоту?

– Де взяв – там більше нема!

Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.

– А це навіщо?

– Тут у мене будуть прикуті мерці-зомбі…

– А як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?

– Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.

– У тебе є васали?

– У мене й мерців поки що немає… – миролюбно погодився Максиміліан. – І годі мені дорікати – ти ж бо знаєш, хто я

такий, і все одно зі мною товаришуєш!

«А що мені лишається…» – подумала я тоскно, та вголос нічого не сказала.

Розділ шостий

Обірвані нитки

Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон – вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розгледіти орнамент із черепів і кісток.

– Снідати будемо?

– Ти в моєї мами півхолодильника спустошив! А тепер нема ні хвилини зайвої!

– Гаразд, – Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. – По-перше: виворіт – не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо до вивороту – тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме й до післязавтрашнього ранку стане біля замку.

– Ясно… – пробурмотіла я.

– По-друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь і можна знайти сліди Оберона – то тільки на вивороті.

– Ага… – відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.

– По-третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.

– Та невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в когось уже зіпсована?

– Той сам собі – злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя – геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинається у власній жовчі.

– Весело… – сказала я ошелешено.

– Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.

– Згодна.

Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:

– Для того щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.

Я кивнула. Авжеж: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б…

– Ти готова?

– Хоч зараз, – сказала я так рішуче й упевнено, як тільки змогла.

Він пильно глянув мені у вічі. Погляд був ще той – аж мороз по шкірі…

* * *

За півгодини ми приземлилися на широкому запиленому підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку, але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, затим лаючись полізла у вікно.

У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами (вапно чи що?).

– Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на ослін.

– Навіщо?

– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.

Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.

Поделиться с друзьями: