Зло не має влади

Я підвела голову:

– Що?

– Коли я просувався між світами, – роздумливо промовив Максиміліан, – мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона?

– Я його не забуду ніколи.

Ми довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.

– Слухай-но, Максе. Ти ж не для годиться привів мене сюди. У тебе є план чи що? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

Він глянув скоса:

– Ти вишивати вмієш?

– Що?!

– Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком – слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

– До чого тут вишивання?

– До того, що у світу, як і в рукоділля, є «лице» і є зворотний бік – виворіт. Усі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробратися.

– На виворіт світу?!

Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на «вивороті світу» те саме неподобство?

– Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? – запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

«Оберон мені багато чого не розповідав», – подумала я сумно.

Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки згасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.

– Наскільки мені відомо – ти не з боязких, – сказав Максиміліан замислено.

Я стисла посох:

– Ну?

– Ходімо, – він підвівся. – Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.

Я спробувала встати – й знову сіла на холодний пісок.

– Не можу. Зачекай…

– Довоювалася? – запитав він в’їдливо. – Наліталася в небесній високості?

На його місці Оберон (або хоча б Гарольд) простягли б руку у мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав (так чи інакше – просити у нього допомоги я не збиралася).

Я подумки прикинула відстань до замку – над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти… За годину почнеться спекота, а ми не взяли з собою навіть баклаги…

– Так і будемо сидіти? – Максиміліан широко позіхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани!

– Ні, – я гарячково міркувала. – Ось що… Давай перейдемо… до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, відіспимося… і ти мені розповіси докладніше про «виворіт світу».

* * *

«Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна він переночує у нас – тільки сьогодні?»

Я проторохкотіла би все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована.

Тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем. Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, за мою спину… і раптом завмерла. Я озирнулася – позаду стояв хлопець років п’ятнадцяти – худющий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів:

– Ні, вибачте… Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…

У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:

– Ну чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тіснувато, але можна поставити розкладачку на кухні – буде зручно…

Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату, стягла з себе одяг і впала на ліжко; все провалилося в яму, варто було тільки заплющити очі. А коли я їх розплющила, за вікном високо стояло сонце, і кілька секунд я була абсолютно впевнена: це сон – дивний, страшний, ідіотичний…

Раптом я рвучко сіла на ліжку.

На кухні… розмовляли! Я впізнала Максиміліанів голос – стишений і доволі м’який, він дзюркотів, неначе струмочок. Щось казала мама, лагідно сміялася. Далі вона мовила: «Петю, давай чашку» (виходить, Петрик і Дмитрик теж на кухні… Але якісь незвично тихі…).

Я протерла очі. Кінець серпня, сонце за вікном, незабаром у школу…

Це не сон. Про Оберона забули в Королівстві…

Із дзеркала у ванній на мене глянуло бліде розпатлане страховисько. Я згаяла кілька хвилин на те, щоб дати собі лад. Постояла, прислухаючись до голосів; Максиміліан брехав так, що будь-який соловей утопився б від заздрощів. Мама у нього – головний бухгалтер на якійсь там фірмі, батько – комп’ютерний дизайнер. Оце зараз батьки в Криму, а він повернувся з Англії (де був за обміном), там білки з чорними хвостами, ворони, полісмени… а він загубив ключі на вокзалі… доведеться їхати у Крим до батьків…

Не можу сказати, що він брехав уже зовсім неправдоподібно. Я зазирнула в кухню: Максиміліан у чорній футболці й джинсах сидів на найкращому місці за столом (вітчимовому) спиною до дверей. Мама, Петрик і Дмитрик дивилися на нього, мов зачаровані, – я бачила, як у них палають, рожевіють щоки й вуха. Їм наче показували улюблене кіно – такі вони були захоплені й задоволені!

Мені стало якось мулько. У моєму світі (у мене вдома!) некромант морочив голови моїм рідним – і морочив дуже вправно…

– Максиме!

Він озирнувся: посмішка від вуха до вуха, ямочки на щоках, на носі ті самі тоненькі окуляри:

– Доброго ранку, Ліно!

– Доброго ранку, – розслаблено підхопила мама. – Ти вже вмилася, доню? Сідай снідати, курка холоне…

Максиміліан дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім… некроманта?!

– Нам із Максимом треба йти, – сказала я дерев’яним голосом.

– Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…

Я запихала в себе гарячі шматочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пролазив до мами в душу. Незбагненним чином він відчув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:

– Знаєте, дуже люблю читати… Не розумію цих геймерів – усе б сидіти носом в екран… Спина горбом, сколіоз виробляється…

– Цілком правильно, – мама дивилася на нього, наче він був її улюбленим сином. – У наш час…