Зло не має влади

Він не вірить у перемогу, зрозуміла я. Всі ці війська, можливо, дадуть змогу протриматися кілька днів… Але у Сарани – незчисленні полчища.

Ховаючись за спинами плечистих озброєних чоловіків, я непомітно повернулася в замок. (Принаймні хотілося вірити, що мене не помітили.) Верхні поверхи ще зберігали хоча б зовнішній порядок – не громадились як попало меблі, не літали підхоплені протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених курячих кісток. Я шукала кабінет Оберона, і я його знайшла – хоча він мав зовсім не той вигляд, як запам’ятався мені.

Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкільну. На дерев’яному ослоні лежала картата шкіра (я згадала, Оберон називав її шкірою бебрика). На ній добре було грати в шахи…

У стіні темніла напівкругла нора. Видно було, що й там ніхто не жив – отвір затягло павутинням. (Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом?…)

Про що я думаю? Де зараз сам Оберон? Що ж тут трапилося – хто мені відповість на це запитання?!

Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося виплакатись, сльози повзли вже до самого носа; я на превелику силу опанувала себе.

Швидко смеркло. З вікна місто було як на долоні. Темне місто, тільки десь палала пожежа. Останні відблиски заходу відбивалися на куполі храму-музею. Я з натугою відчинила раму, розчахнула вікно.

Майже відразу, не чекаючи запрошення, на підвіконня опустився чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кімнату, зіслизнув з підвіконня всередину й обернувся Максиміліаном.

– Він не хоче тебе в союзники, – сказала я без вступу. – Або ти мені тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…

Він і оком не змигнув.

– Бачила, хто прийшов?

– Так…

– Тепер-то Гарольд мене точно не прийме… У нього є інший, гарний і приємний союзник – принц-деспот. – Максиміліан недбало почесав носа.

– Він збожеволів… – пробурмотіла я. – Гарольд схибнувся…

– Ліно, зізнайся: Гарольд ніколи не був надто розумним.

– Зате він завжди був шляхетним… – я хотіла додати: «на відміну від тебе», але стрималася. Впіймала себе на тім, що розмовляю з некромантом як із другом, адже він єдиний з усіх пам’ятав Оберона! І він не укладав, подібно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разів намагався мене вбити й ще спробує. Він начебто став якийсь… людяніший.

– Хто випустив принца-деспота з в’язниці? – запитала я рвучко.

– Ніхто. Він утік. Треба сказати, принцеса Розіна вмить розірвала їхній шлюб і втекла з якимось піратом.

– Як Оберон допустив, щоб принц-деспот… – я захлинулася. – Слухай-но, я не можу більше чекати! Якщо ти знаєш, що з ним трапилося, – говори!

Він охоче кивнув:

– Я тебе на те й покликав… Давай подамося до мене в замок.

– У тебе є замок?!

– Ну… маленький. Це недалеко, тільки туди треба летіти.

Я підстрибнула. Зависла над підлогою, повільно опустилася. Від думки про те, що доведеться лізти у вікно й злітати (вперше після тривалої перерви) просто над прірвою, над ровом із забитими кілками, робилося дуже незатишно.

– Що я забула у твоєму замку? Хіба ми тут не можемо поговорити?

– У моєму замку, по-перше, спокійно, й ніхто не завадить. По-друге, там повно смачної їжі та питва. По-третє… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боїшся ночувати з ним під одним дахом?

Він сидів у отворі вікна, влаштувавшись так зручно, що від погляду на нього теж хотілося сісти, розвернутися, розслабитися. Унизу, в темряві ночі, яка підкрадалася все ближче, горіли багаття, тупотіли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.

– Не боюся, – озвалась я, недбало граючись посохом. – Я нічого не боюся – так і знай!

– Тоді полетіли, – він перекинув ноги через підвіконня, звісив їх із вікна. – Тримайся за мною, зараз темно, ніхто нас не помітить…

І зісковзнув з підвіконня.

У мене занило в животі. Я згадала, як востаннє ми літали з Обероном; я трималася за його руку: спершу висіла, як мішок, а далі налаштувалася…

Коли зважуєшся на щось, якоїсь миті слід переставати думати. Прийняв рішення – вперед! Я видерлася на підвіконня. На мені, як і раніше, були кросівки, джинси, сорочка з короткими рукавами. Вночі у небі я змерзну…

На обрії збиралися низькі хмари. З них наполовину виглянув місяць – величезний, мов купол храму-музею. У його світлі кружляв чорний птах – широко розпластаний у повітрі, він чекав на мене.

Я глянула вниз…

От дідько! Скільки злітаю – стільки й боюся. Душа в п’яти провалюється…

– Обероне, – прошепотіла я, дивлячись на місяць. Зібрала в кулак усю свою волю й ледь піднялася над підвіконням – сантиметрів на два. Відчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував мене назовні, назустріч місяцеві, наче я була струмочком диму…

І я полетіла.

Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд – я летіла з розчепіреними руками й ногами, начебто хапаючись за повітря. У правій руці стискала посох, і його навершям пробігали іскри – червоні й зелені. У небі виявилося не так холодно, як я очікувала, але все одно шкіра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотіли.

Птах летів попереду, вказуючи шлях. Летів уперед – і повертався, кружляв очікуючи. Я додавала й додавала швидкості, й незабаром вітер засвистів у вухах, а поли сорочки заляпали, як вітрила; я трохи заспокоїлась і наважилася глянути вниз.

Піді мною пропливали скелі. Я бачила їх нічним зором – сірі й брунатні хребти, порослі лісом, обплетені струмками, як людська рука – синіми венами. Ми летіли геть від моря й від міста. Повітря дедалі холоднішало.

Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло й почав знижуватись. І на березі цього озера, у неприступній місцині замаячів недоладний, настовбурчений гострими кутами чорний замок зі шпичаком на даху.

Розділ четвертий У гості до некроманта

– Це вхід.

Замок обступав мур із височенних скель.

Дві з них, вищі за решту, п’ялися верхівками в небо, між ними темнів прохід, такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними шпичаками, що стирчали, мов ліс, у багато рядів.

– Ну от, увійди без дозволу. Спробуй.

Я перевела подих – після польоту щоки пашіли й тремтіли руки.

– Нічого не пробуватиму! Нам дорога кожна секунда, відчиняй!