Зло не має влади

– Ну, звісно.

– Ну… Його величність дзвонив минулого тижня. Просив передати тобі привіт. Я тобі передзвонювала кілька разів, але тебе не було вдома. А мобільний не відповідав…

Мобільний не відповідав…

Ну, звісно… Поки я сиділа по горло в теплій воді, поки засмагала на травичці, слухаючи неквапне подзенькування дзвіночка, мобільник у сейфі начальника табору лежав вимкнений…

– Ліно? Ти слухаєш? Його величність хотів із тобою поговорити, але твоя мама сказала, що ти відпочиваєш.

Оберон хотів зі мною поговорити…

– Ліно? Ти чого мовчиш?

– У Королівстві щось трапилося?

– Ні, що ти… У них усе гаразд.

У них усе було гаразд минулого тижня. За мірками Королівства – кілька місяців тому.

– Зрозуміло, – я проковтнула гірку слину. – Дякую, Стелло.

– Ліно, ти засмутилася, чи що? Він ще передзвонить!

– Звичайно, – сказала я дуже глухо. – Передзвонить… Будь здорова, Стелло. Привіт Сашкові.

Розділ другий Кепські новини

Оберон не залишив мені телефонного номера. Жодного способу, в який із ним можна було б зв’язатися в разі потреби! Хоч він і великий маг і ходить поміж світами, як я із кухні до ванної… Ущипливі слова Максиміліана засіли в мені, немов іржавий цвях.

Некромантам вірити не можна!

А що робити, коли виявиться, що Максиміліан не збрехав? А раптом Королівство справді оточене ворогами, а Оберона чомусь немає на місці?!

Він сказав: «Сарана за три переходи від столиці…» Отже, поки мама репетувала на начальника, поки авто мчало геть від табору, поки я теревенила зі Стеллою… У Королівстві час швидше спливає… За ці кілька годин, напевно, столицю вже взяли, орда пустельних варварів розкачала її на колоди, залишилося саме каміння та пилюга. Все пропало, Королівства більше немає!

Якоїсь миті мені зробилося так порожньо й тужно, як бувало всього кілька разів у житті. Ні про що більше не думаючи, я подалася на кухню. Щось кричали Петрик і Дмитрик – я не чула…

Клацнув вимикачем електричний чайник. Я раптом згадала: Максиміліан! Коли маг переходить із одного світу в інший – у його рідному світі час завмирає. Якщо Максиміліан ще тут, у нас, – у Королівстві застигли комашки на льоту, завмерли річки й вітер, і наступна мить усе ніяк не наблизиться…

А отже, є шанс.

Задзвонив телефон. Я кинулася до нього, цілком певна, що це некромант. Зрозуміло, йому вірити не можна, але…

– Алло! Лінко?

Веселий хриплуватий голос у слухавці. (Ритка, подружка й однокласниця.)

– Мені Макс дзвонив! Що там у тебе за історія з недоумком опером?

– Та так… – промимрила я.

– Слухай, я зараз у парк іду! Пішли зі мною, га?

Я затисла телефон плечем, підійшла до вікна в кухні. Сонце, потроху схиляючись до заходу, з пекучого перетворювалося на лагідне, й до смерку було ще далеко. На всіх лавах сиділи парочки, малята обліпили дитячий майданчик, немов мурахи медовий торт.

– У парк? Е-е-е… Знаєш, у мене якось… треба валізу розбирати, прання…

– Облиш! Не втече твоя валіза годинки за дві!

Зрозуміло, можна нікуди не ходити, цілий вечір сидіти вдома та сумувати за Королівством, думати: збрехав некромант чи ні. Можна битися головою об стіну – либонь, рішення знайдеться саме. Можна ще раз подзвонити Стеллі… Якщо вона не пішла куди-небудь у кіно зі своїм дорогоцінним Сашком.

– Ліно? Ти заснула?

– Ні, – я прокашлялася. – То кажеш, у парк?

* * *

У парку було чудово, свіжо, але я майже відразу пожалкувала, що дозволила Ритці себе умовити. Їй, бачте, купили новий мобільник, вона наклацала сотню фоток і взялася мені показувати всі підряд. Ритка, її брат, квіти, жуки на піску, якісь незнайомі люди, знову Ритчин брат – мені швидко все набридло, але сказати про це я не наважувалася. Ритка теревенила, робила круглі очі, давала мені прослухати мелодії, переглянути відео, яке сама зняла, – непогані кліпи, але дуже довгі. Ритка пояснила, що в її мобільнику є чіп із додатковою пам’яттю і можна знімати майже справжній фільм…

У розпал Ритчиних пояснень я раптом почула тупіт.

Вони налетіли ззаду – двоє пацанів, обом – десь по шістнадцять. Один свиснув мені просто в обличчя, другий цієї миті вихопив у Ритки мобільник. Вона закричала (в тому крикові було більше обурення, аніж переляку), а грабіжники вже мчали далі алеєю, і, як на гріх, нікого не було поблизу…

Ми, не змовляючись, кинулися навздогін. Добігли до місця, де алеї розходилися віялом, і зупинились. Ритка ридала ридма. Якась жінка підійшла, запитала, що трапилося; довідалась і заходилася лаятись на всі заставки. Вона бачила, виявляється, хлопців, які бігли, вони перестрибнули через живопліт у кінці алеї – їх уже й слід давно прохолов.

У парку темнішало. Закохані цілувалися на лавах, компанії пили пиво, на нас дивилися зацікавлено й співчутливо, та допомогти нічим не могли. Навіть не намагалися.

Ми сіли й собі. Ритка ревла на повен голос. Я сама ледь не плакала – було дуже кривдно й гидко. Паскудно на душі через власну безпорадність.

Якби оце в Королівстві хтось посмів пограбувати мою подругу! Там у мене був посох, я вмію вбивати поглядом… Напевно, вмію, правда, не пробувала. Принаймні оглушити ворога мені до снаги. А тут… Я навіть нічим втішити Ритку не можу. Яка тут може бути розрада?

Цієї миті я побачила, що алеєю ще хтось прогулюється. Попри теплий вечір, він був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застібнутим коміром. Чорні вельветові штани. Чорні кросівки. Він зупинився навпроти нашої лави та вдав, начебто щойно помітив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:

– Добрий вечір, дівчата… Що трапилося?

Я обімліла. Я, виявляється, дуже чекала, щоб він з’явився знову, й тепер страшенно зраділа… і злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максиміліана…

– Мобільник відібрали, – сказала я якомога байдужіше. – У Рити.

Він сів поруч – із Ритчиного боку:

– А номер ти пам’ятаєш?

Номер був простий і стильний – Ритка ним пишалася. Перш ніж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максиміліанові десять цифр; він витяг із кишені свій старенький телефон і, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.

Звідки в нього телефон? Звідки він узагалі знає, що таке мобільник?!

– Навіщо? – я хотіла промовчати, але не втрималася. – Вони вже вимкнули слухавку! У кращому разі – тебе пошлють…