Зло не має влади
Шрифт:
– Ліно! Це точно ти?
Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:
– Ви вільні! І зачиніть двері!
Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.
– Це справді ти? – повторив він вимогливо.
– Це я. Не мара, не привид.
– Звідки ти взялася?
– Мене привів Максиміліан.
– Некромант?!
Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.
– Доброго
Він помовчав. Потім з силою провів рукою по чолу:
– Вибач. Бачиш, що діється…
Цей жест нагадав мені Гарольда – колишнього. Молодого. Друга.
– Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.
Він підвів очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.
– Лінко…
Він щось хотів сказати, але не наважувався. І ця його нерішучість сипонула мені морозом по шкірі.
– Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтів, – друже… Ти так виріс, я тебе не впізнаю… А як твій син?
Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи крісло для гостей.
– Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі мого хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?
– Що?!
Він дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.
– Ми збираємося гідно загинути тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, у нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав…
Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати. Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства…
І я поставила запитання, що хвилювало мене найдужче:
– Де Оберон? Де його величність?
Він ледь зсунув брови:
– Хто?
– Оберон!
Він дивився, начебто пригадуючи. Потім владно підняв руку:
– Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини – військова рада… Уйма ще не прибув?
– Гарольде, це не ребуси! – я задихнулася від обурення. – Де Оберон? Мені хоча б можеш сказати? Він живий? Що з ним?
– Я не знаю, про кого ти запитуєш, – зізнався він, і в голосі почулося роздратування.
У мене підлога захиталася під ногами.
– Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон міг зробити, аби ти його так…
– Я не розумію, про кого ти говориш! – він уже гнівався. – Я не можу пам’ятати всіх твоїх знайомих!
– Гарольде! Я говорю про Оберона!
Він рвучко підвівся:
– Все, годі. Я мушу готуватися до наради. Ходімо.
Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо бряжчало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю. Мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи.
Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: «Де король? Де Оберон?»
Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені!
Все було, як у страшному сні. Я сіла на сходинку і вкусила себе за палець. Схотілося прокинутись. Я в Королівстві, де немає Оберона! Де ніщо про нього навіть не нагадує!
Це була пастка. Якесь інше, змінене Королівство.
Максиміліан привів мене сюди обманом. Виходить, Гарольд – не Гарольд?… Замок – не замок?… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мій портрет на гобелені – теж не мій портрет?!Люди розбігаються з міста. Мародери грабують покинуті будинки. Гарольд просить мене відвести його сина в мій світ і врятувати… Вони всі з’їхали з глузду! Збожеволіли – й забули Оберона!..
Зовсім розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однієї з веж. Вітражне вікно було розчахнуте навстіж – на захід. Там палахкотіла вечірня зоря, червона й золота, химерні довгасті хмари світилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вірилося, що у світі, де є такий захід сонця, Оберон міг зникнути назавжди. Це якісь лихі чари; може, ще не все втрачено?
Захід перекреслив чорний птах. Нечутно вдарив крильми, завис просто навпроти вікна. Я відсахнулася. Птах присів на підвіконня. Заскреготіли по мармуру пазурі й тої ж миті перетворилися на пальці, що вчепились у край вікна. Максиміліан завис іззовні, на руках, дивлячись на мене знизу вгору.
– Переконалася? Усе зрозуміла?
У мене за спиною сновигали люди, про щось перемовлялися. Некроманта, який висів за вікном, ніхто не помічав. Я з острахом дивилася на нього: під нами було метрів двадцять прямовисної стіни, а далі – ще й рів, утиканий загостреними кілками.
– Чому ти мені не сказав?…
– А ти б повірила?
Я притисла до себе посох, немов улюблену іграшку.
– Що це значить, Максе? Що з ним… трапилося?
– Розповім усе, що знаю… згодом. Починається військова рада. Умов Гарольда взяти мене в союзники…
І він розтулив пальці. Я захлинулася: чорне тіло Максиміліана полетіло вниз, на льоту скулилось і обернулося птахом. Птах летів до заходу, каркнув щось у мій бік і подався геть.
Бальна зала, де святкували колись весілля відразу чотирьох принцес, перетворилася тепер на залу військової наради. Королівський трон стояв порожній. Я глянула на нього – й відразу відвернула погляд. Навколо збиралася юрба, до стін тислися стражники та придворні. Швидким кроком увійшов Гарольд і сів праворуч від порожнього трону.
– Його величність король Уйма Перший Вегетаріанець! – проголосив слуга надтріснутим, але гучним і врочистим голосом.
Заревли сурми. Двома колонами до зали рушили оброслі бородами кошлаті дикуни в одязі із грубо вичиненої шкіри, з браслетами й намистом зі звіриних зубів, а де в кого теліпався на шиї пташиний череп. Обличчя їхні вкривали шрами (хіба що на чолі в кожного не було написано «людожер», а так усе зрозуміло).
Далі ввійшла тубілка. Якась островитянська красуня: у рясній спідниці з пальмового листя, в хутряній накидці, прикрашеній голками дикобраза (у всякому разі, так мені здалося). Її чорне волосся стирчало догори – не знаю вже, яким чином його закріпили, але завдяки цьому тубілка нагадувала жорстку щітку, поставлену сторчма. На босих ногах у неї дзвякали браслети з дзвіночками, руки, оголені до самих пліч, були розмальовані візерунками. У кожному вусі блищало по величезному дорогоцінному каменю, праву ніздрю прикрашав камінчик, трохи менший. Обличчя жінки, розфарбоване білою та чорною фарбами, здалося мені дивно знайомим…