Зворотний зв’язок

Він подивився на годинник — п’ята година ранку. Лікареві ще рано, друзі в такий час не приходять. Отже, певне, Ольга. Подумки звелів дверям: “Впусти!” Колір вічка змінився — це двері-автомат виконували наказ.

Павло Юрійович почув кроки, впізнав їх.

У кімнату ввійшов сигом, нахиляючись, щоб не зачепити стелю.

— Здрастуй, — сказав він голосом Павла Юрійовича.

— Здрастуй. Хіба я викликав тебе? — вчений насупився, відчуваючи водночас радість і досаду.

— Не викликав. Але я приїхав. Пробач.

Сигом подав велику руку, якою міг би легко підняти не тільки свого двійника, а й весь будинок, і потис руку Павла Юрійовича. Він дивився на хворого своїми глибокими очима, які бачили і в інфрачервоних, і в рентгенівських, і в мезонних променях. У нього не було підстав не повірити консиліуму лікарів, серед яких були і сигоми. Він знав, що нічим не може зарадити, і все-таки приїхав.

— Як діти? Зіна народила?

— Так. Хлопчик. Здоровенький. Чотири кілограми, — всміхнувся Павло Юрійович. Йому б дуже хотілося ще подивитися на онука.

— Викликати по телевідео? — спитав сигом, телепатичними органами сприйнявши його бажання.

— Не треба, — поспішно сказав Павло Юрійович, думаючи про те почуття, яке збудив у нього прихід сигома. Було приємно, що двійник прийшов попрощатись, і сумно, що не приїхали дочки.

Сигом удав, ніби одразу ж забув про бажання двійника.

— А як поживає Володя?

“Чи справді йому цікаво знати, чи діє за програмою чемності?” — подумав Павло Юрійович і подав сигому лист від сина.

— Прочитай. Йому пропонують нову роботу. А у вільну годину вони з дружиною дивляться передачі з Землі і займаються космоспортом.

Він хотів би заспокоїти себе, повірити, що все в листі правда.

Сигом читав листа, думав одночасно про кілька речей. Його мозок був набагато потужніший і об’ємніший за людський:

“Володя таких слів ніколи не вживав: “чудово”, “прекрасно”…

А скільки знаків оклику! Недарма…”

“Чим я можу допомогти людині-двійникові, крім того, що залишусь безсмертним? Але вона ще повинна повірити в це…”

“Треба в першу чергу перевірити шосту таблицю пластів. Якщо антол залягає в гранітах, значить, десь поблизу є уран”.

— Чудовий лист. Видно, Володі зовсім непогано живеться. Коли хочеш, розповім про роботу.

— Розповідай.

— Кінчаю складання шостої карти. П’ять попередніх ти бачив. Потім почнемо свердлити. Виходить взагалі цікава штука — всі передбачення, крім того, що стосується урану, здійснюються. Отже, треба шукати поправку на ікс.

“Він і говорить моїми словами. І діє так, як я. Але набагато швидше. Ну що ж, потужність і надійність системи. Коли б у мене був такий мозок і швидкість мислення, я б, може, теж не витрачав марно часу”. Спитав:

— Цікава робота?

— Так, дуже, — відповів сигом. Було видно, що йому приємно говорити про свою роботу з тямущою людиною. — А потім я зроблю узагальнення для групи планет із надлишком пісків.

“Саме так я й хотів зробити”.

— Та головне не в пісках, а в осі обертання планети і в тиску. Ось формули.

Павло Юрійович дивився на формули, які спалахували на стіні, і думав: “У ньому лишиться мій метод роботи, моя пам’ять, специфіка вирішення проблем. А може, і дещо більше. Що я таке? Оце хворе, вмираюче тіло чи досвід, записаний у нервових клітинах? Коли я втрачаю свідомість, тіло живе, проте це тільки тіло, а не Павло Юрійович Кадецький — особа, вчений, людина. Отже, “я” зникне, як тільки стане неможливо дістати дані, записані в сірій речовині мозку. Але їх можна записати і в мозок сигома. Чи означає це перенести в нього моє “я”?

Формули спалахували і гасли, зрозумілі їм обом, як літери рідної абетки. Точно так описав би залягання пластів і він, Павло Юрійович. Правда, виконати цю роботу він не зміг би й за триста років. Вчений розхвилювався, стало важче дихати.

“Ні в якому разі не хвилюватися”, — наказував лікар. Дурниця! Нащо тоді жити?

Екран погас. Павло Юрійович дивився на сигома, на його нестаріюче обличчя: “Чого я ще жду? Щоб у ньому залишився весь я? З моїми турботами? Але ж це неможливо. Та й чи потрібно?”

Він підвівся на ліктях, щоб вдихнути більше повітря, і не зміг. Те, що впало на ліжко, було вже не Павлом Юрійовичем, а тільки тілом, з якого відходило життя.

…Сигом нахилився над тілом, склав йому руки на грудях, викликав лікаря. Йому здалося, що він утратив частину свого світу. Він прощався з Павлом Юрійовичем, як прощався б з частиною самого себе, із своєю молодістю. Більше йому нічого було робити в цьому домі.

Сигом вийшов і, ввімкнувши гравітатори, піднявся у бліде ранкове небо. Він думав:

“Тільки з ним я б міг порадитися по шостій таблиці. Тепер все треба вирішувати самому. І може, щоб знайти поправку на ікс, треба врахувати те, що, як мені здається, не має ніякого відношення до залягання пластів. Наприклад, зміну радіації в різні історичні епохи…”

“Щоб швидше виконати цю роботу, побудую у себе додаткові органи зору, вмонтую систему лічильників радіоактивності. Вони мають бути дуже чутливі…”

“Насамперед треба відвідати Володю. Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Мабуть удома: Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності…”

Сигом утворив навкруг себе захисну оболонку і взяв курс на штучний супутник, де жив Володя…

Непотрібний спогад

Заплакала уві сні дитина…

Сигом Алг прислухався. Повернув голову. Порепаний жовтогарячий грунт, сліпучо-біле сяйво над рівним, як лінійка, горизонтом чужої планети.

…Загорівся нічник. У світлий прямокутник дверей зайшла навшпиньки жінка у нічній сорочці, ще вся тепла від постелі, сонна. Потягнула колиску до себе. Пластмасові шнури безшумно розтягнулись, і стало видно дитину: довгі вії і пухлі рученята, якими вона обняла ляльку. Ніжність, як туман, затягла свідомість сигома. “Не розбудити б…” — подумав він, і відразу ж, як поривом вітру, відкинуло туман. Інші ділянки мозку вже проаналізували побачене і видали результати. Те, що бачив Алг, жило лише в його пам’яті, а навколо була чужа планета, пустиня.

Сигом не знав, коли в його пам’ять вписалися ці картини. Можливо, вони потрапили туди з книжок або з розмов із людьми. А вірогідніше за все, він побачив це, коли жив у будинку одного із своїх двійників-людей, переймаючи їх досвід і пам’ять. Чи то в будинку суворого Іполита Івановича, що вмів так чітко доводити теореми, чи то у фантазера Валерія, чи в теоретика-універсала Колосовського. Проте хіба не однаково? Ні жінки, ні дитини давно не було в живих — адже Алг полетів із Землі більше трьох тисячоліть тому. А мить із чийогось сімейного життя збереглась лише в його колосальній атомарній пам’яті. Він повинен був давно викинути її звідти. Вона не мала для нього ніякого значення і, немов нав’язливий мотив пісні, іноді заважала думати. Проте викинути її було майже те ж саме, що змити останні примарні сліди жінки й дитини. Начебто умертвити їх обох, вдруге і остаточно.