Зворотний зв’язок

Георг не відчував ні особливої втіхи, ні злості. Він просто виконував свій обов’язок і думав. “Цілком ймовірно, що я нічого не дізнаюся про тебе, “лисе”. Так буває завжди, я бачу лише один бік людини-суперника. Я спілкуюся з ним тільки доти, доки він протистоїть мені, а потім ми розлучаємося назавжди. Звичайна історія, не знаю, чи можна назвати її людськими взаєминами: один намагається будь-що ошукати другого, а той, у свою чергу, прагне завадити цьому…”

Обличчя старпома набуло холодного й пихатого виразу. Доброзичливість злетіла з нього, немов фальшива позолота.

— Я вмію програвати, — різко мовив моряк. — Він розстебнув “блискавку” на мішку. Блиснув жовтий метал. — Золото. Злитки. Південний Африка.

Слова дзвеніли, наче монети.

— Чому немає квитанції? — запитав Георг, міркуючи: “Він знову приготував слова. Він сказав би не “вмію програвати”, а “вміти програвайт”. Він приготував і слова, і позу…”

— Вивозити без оплати. Ви знаходити — вам будемо платити премій.

Георг зазирнув у сині очі. Вони були напрочуд виразні. Навіть злість не псувала їх. Довгі вії тріпотіли, наче крильця метелика.

— Скільки тут золота? — поцікавився Георг.

— Шість тонн.

Георг прикинув розміри збору. Відтоді, як було налагоджено промислове виробництво золота у ядерних реакторах, ціни на нього впали, але мито все-таки складало чималу суму. Проте не ці підрахунки збудили у митника нову підозру. Там, у глибині синіх очей, за злістю й удаваною пихатістю він помітив іскорки ретельно прихованого торжества. “Подорож до Байкалу, в цьому вся справа…” — подумав він і сказав:

— Будь ласка, вийміть злиток.

— Прошу.

Надто вже великий злиток. Мабуть, кілограмів сім-вісім. А тримає його старпом без будь-якого зусилля.

Георг узяв злиток з рук старпома й зрозумів, що не помилився у припущеннях. Повернув злиток кілька разів, ніби зважуючи, і помітив лінію розрізу. Перш ніж старпом встиг отямитися, Георг натис приховану пружину й відкрив кришку золотої посудини. Так, це була саме посудина, вщерть наповнена прозорою рідиною.

Георг не дивився на моряка — зважив на його самолюбство. Він і так добре уявляв, що коїться із старпомом. “Ось чому він з такою готовністю йшов на те, щоб сплатити мито за золото. Ще б пак! Адже воно не становило б і десятої частки тієї суми, яку доведеться сплатити тепер”.

У посудині була чистісінька питна вода з Байкалу, один літр якої на ринках багатьох європейських країн коштував у сім разів дорожче за кілограм золота…

ЗА ПОРОГОМ ЧУТЛИВОСТІ

Перше, що Віталій почув, прокинувшись, — тихе поскрипування паркету. Потім долинуло подзвякування ложечки у склянці.

“Може, хтось увійшов у кімнату?”

Віталій розплющив очі. Побачив знайомий стіл, на ньому бронзову статуетку індійської танцівниці. Він чітко розрізняв у неї на руках браслети, а вони ж були шириною менше міліметра.

“Невже ранок? Проспав?”

Він глянув на будильник — перша година ночі. Штори на вікнах спущені. В кімнаті повинна бути абсолютна темрява.

Віталій ковзнув поглядом по стелі. На люстрі нерухомо сиділа муха. Він помітив поблискування крилець, розрізнив навіть її ніжки. Мабуть, дослід удався.

Щоб остаточно переконатись у цьому, Віталій вирішив випробувати й нюх. Вдихнув повітря, відчув міцні пахощі духів “Білий бузок”. Згадав, що кілька днів тому сюди заходила Олена.

Ніякого сумніву в успіху досліду не було.

Нестримна радість переповнила все його єство. Він переступив поріг доступності! Він — перший з людей — здатний чути те, чого не чує насторожене вухо антилопи, бачити те, чого не помічають у темряві очі кішки, відчувати запахи, які не вловила б найкраща собака-шукач.

У світі навколо людей існує безліч речей і явищ, які без допомоги приладів не можна відчути і пізнати. Слабкі випромінювання, незначні коливання повітря тощо не викликають реакції органів чуття людини, не досягають порога подразнення, коли виникає нервовий імпульс.

Це поріг, яким природа відгородила від людини тисячі таємниць. А він, молодий учений, переступив цей поріг. Він брав участь у створенні препарату, який може змінювати властивості нервових клітин і тим в сотні разів підвищувати ступінь чутливості. Правда, професор попереджав його про небезпеку вживання цього препарату.

“Природа дуже і дуже передбачлива, — навів він свій улюблений вислів, який вже добре надокучив Віталію. — Її обмеження часто виконують роль захисту, і переступати їх треба обдумано, інакше…”

Віталій не хотів зараз згадувати слів професора. Йому набридли досліди повільними кроками: мікроби, морські свинки, кролики, собаки… І, на словах відмовившись від рискованого експерименту, все ж таки через місяць він вирішив здійснити його.

Подумати тільки, які перспективи відкриває препарат перед людиною! Що б, наприклад, міг зробити розвідник, якби його чутливість підвищити в сотні разів? Або спортсмен? Чи космонавт на незвіданій планеті?!

Віталій взяв зі столу блокнот і записав перші відчуття, враження і думки. Потім сів на ліжко, сунув ноги в капці.

Ого! Його нове становище зв’язане з дрібними неприємностями. Адже раніше він ніколи не відчував, що лівий капець тісний.

Віталій перекинув через плече рушник і пішов у ванну. Пішов повільно, прислухаючись до різних звуків, які викликав кожний його крок.

Відкрутив кран. Плескіт води приголомшив його, ніби шум водоспаду. Звично підставив руки під срібний струмінь, скрикнув і тут же відійняв їх. Холодна вода, котрою він щодня вмивався, тепер обпікала.

Вихід знайшов одразу. Поставив на вогонь чайник. За хвилину налив у кружку води, але знову невдача. Тепла вода здавалась окропом. Довелося розмішати з холодною.

Раптом — пронизливий тріскучий звук. Віталій не відразу збагнув, що це він так чхнув. Звідки у нього такий нежить? Що за чортовиння? Адже він ніколи не застуджувався. Невже переохолодження?

Та марно, будь-які переваги пов’язані з певними незручностями. Треба навчитись орієнтуватись у новому становищі, освоїтись з ним, звикнути. Адже здібності людських організмів розвивались і вдосконалювались протягом тисячоліть, передавались по спадковості, люди їх освоювали поступово, з дитинства. Звикне й він.