Зворотний зв’язок

— Так я ж казав, що це може бути жива істота типу птаха, — промовив я.

ЛВЖ-17б багатозначно підняв клешню:

— Насмілюся заперечити, людино-лікарю. Він тільки схожий на живу істоту — не більше, ніж деякі з нас на людей. Адже головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…

— Це так, — урвав я його. — Але ж курча також народжене…

— Заради істини, вибачте, людино-лікарю. Проте його не народжено, а синтезовано на фабриці “Сільська новина” в апараті, що зветься “інкубатор”. Його туди привезли в білій круглій упаковці…

— Скільки можна повторювати: не синтезований, а народжений.

— Народжений на фабриці? — у запитанні робота прозвучала недовіра, мені здалося навіть, що він іронізує.

— Так, на птахофабриці! Народжений з яйця!

— А звідкіля ж взялося оте яйце?

— Як це звідкіля? З… Від…

Я осікся і замовк. Сам же неодноразово їв яйця. Вони лежали рівними рядками в коробках, які приносила дружина з гастроному. А в гастроном їх привозили зі складу, на склад — з птахофабрики. Звідти ж одержували й курчат. На птахофабриці курчат синтезували… тьху, всячина, одержували з яєць, котрі надходили туди в коробках, в яких також… Та що там казати, коли про це знають усі. Та ніхто з нас ніколи не бачив і не чув, щоб яйця одержували не з птахофабрики, а курчат — не з інкубатора. В дитинстві, пам’ятаю, наш клас водили туди на екскурсію. Я своїми очима бачив інкубатор: численні термошафи, в яких через певні проміжки часу з’являлися симпатичні жовті курчата. їх одержували ТІЛЬКИ В ТАКИЙ СПОСІБ. Ніхто не знає іншого. Отже… Думка кружляла по колу. Голова починала боліти. Отже, повтори ще раз: курчата виходять з яєць, які одержують на птахофабриці, з котрих в лакованих металевих шафах одержують курчат… Одержують? Тепер я зрозумів свою помилку. Вона криється саме в цьому нечіткому слові ОДЕРЖУЮТЬ. Та як пояснити це роботу, який звик до чітких формулювань? Як уникнути подібних помилок у майбутньому? Змінити щось у підручнику, уже засвоєному роботами? Але ж тоді у них виникне недовір’я до підручника. А цього допустити ніяк не можна. Я сам був у числі його авторів… Ні, нехай вже краще курча вважається роботом!..

ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Падає зірка — вмерла людина,

Вмирає людина — гасне зірка.

(Східне прислів’я.)

Дощ стукав у шибку немічними старечими пальцями. Стукав одноманітно й настирливо. Здавалося, що він проникає у затишну кімнату й поступово заповнює її вогкістю й холодом. Вже й одяг на мені немовби став слизький. Інколи дощ перебивали пориви вітру, що забирали останні крихти тепла, затишку і зручності.

Чи ж маю я право бути байдужим до всього цього неподобства? Адже це не примхи погоди. І я один знаю, в чому справа, хто винуватий. Тиха злість поволі накопичувалася в мені.

Та ось знову, як це траплялося щодня протягом кількох тижнів, дощ раптово вщух, вітер стих, і липневе сонце сяйнуло крізь промиту, мов скельця окулярів, синяву. Я глянув на термометр. Ртутний стовпчик встиг злетіти з восьми до сорока п’яти градусів… Задуха… Нічим дихати… Піт заливає очі.

З вулиці доноситься звук автомобільної сирени. Я виглядаю у вікно. Одразу три “швидких допомоги” в’їжджають у наш двір. Розбіглися дітлахи. Щойно вони, на заздрість старшим, обливали одне одного з шланга, залишеного двірником, весело бавилися.

Крижаний порив вітру шарпонув віконницю так, що задзвеніли шибки. Нараз стемніло. З вулиці долинули злякані голоси, тупіт ніг. Вітер погнав навкіс великі сніжинки, встеляючи ними густу зелену траву й квіти на клумбах.

Моє терпіння лопнуло, мов міцно натягнутий канат. Роздратовано човгаючи домашніми капцями, я вийшов у передпокій, натягнув плаща.

На сходах зустрівся з сусідом.

— Доведеться відкласти пікнік! — сповістив він, начебто це могло мене цікавити.

— Та що там пікнік! — почувся жіночий голос з нижнього поверху. — Діти застуджуються. То спека, то холод. Такого ще не бувало за моєї пам’яті. Прямо тобі кінець світу, та й годі!

“Нічого, зараз кінець перейде в початок”, — із злістю подумав я, уявляючи його торжествуюче обличчя, його голос, коли він запитає: “Значить, визнаєте, що я мав рацію?”

Коли я вийшов на подвір’я, сніг уже зійшов. Тільки паруючі калюжі на асфальті свідчили, що то не було галюцинацією, містикою.

Двірник Аркадій Юрійович скрушно розмахував руками, доводячи кожному зустрічному, що прибирати двір за таких умов неможливо. Побачивши мене, він зрадів ще одному співрозмовнику:

— Ось ви, вчена людина, дайте відповідь: хіба ж така погода може настати сама по собі? Та це ж небачено й нечувано. Історія нічого подібного не знала! Та що там історія, коли дід Сашко і той не пам’ятає!

Його обличчя сяяло від задоволення: ще б пак, він присутній при явищах, яких не знала історія!

— Воно ж таки так, — продовжував Аркадій Юрійович, — якщо всякі атоми розтрощувати та автоматичні станції у космос шпурляти…

Я демонстративно прошелестів плащем мимо нього, з жахом уявляючи, що б він говорив, якби узнав правду.

Ось і другий під’їзд. Сходинки аж гули під моїми ногами. Через зачинені двері квартир долітали чхання, стогін, дитячий плач. Якщо закрити очі, може здатися, що увійшов у довгий коридор поліклініки під час епідемії грипу.

Я зупинився перед дверима з номером “8” чимдуж натиснув на кнопку дзвоника і не віднімав руки кілька секунд.

— Хвилиночку! — долетів з глибини квартири здивований голос.

Я не віднімав руки від дзвоника.

— Йду вже, йду, — почулося човгання, і двері відчинилися.

Переді мною стояв він, притримуючи рукою полу довгого халата. З халата, мов черепашачого панцира, висовувалась довга шия, а на вузькому обличчі, як завжди, блукала розгублена й сором’язлива посмішка — посмішка неприсутності. В хвилини роздратування мені здавалося, що він прикривається нею, наче щитом.

Зморшкувате виразне обличчя пожвавилося, товсті губи ворухнулись:

— Ви?

Його очі дивились очікуючи, і мені стало гірко від того, що саме я повинен буду зараз визнати. Йдучи за ним у кімнату, дивлячись на його тонкі волосаті ноги й коричневі п’яти, я відчував, що задихаюсь від обурення. Він сів у крісло, від якого тягнулися дроти до схожого на стабілізатор апарата, насунув на голову блискучий шолом. Його руки самі по собі лягли на вигнуті пластини контактів, і я, пересилюючи себе, вимовив:

— Миколо Миколайовичу, досить, припиніть…

На його худих, втягнутих, неголених щоках запалахкотів рум’янець:

— Отже, визнаєте?

— Так, так, — поспіхом мовив я.

— Бажаєте подивитися графіки й журнал спостережень? — він зняв одну руку з контактної пластини, і відразу ж пролунав удар грому.

Я сумно подивився на синє безхмарне небо, відсунув запропонований мені журнал:

— Скажіть краще, як вам вдалося збудувати підсилювач?

Він задоволено зацмокав губами:

— Я використав магнітне поле Землі. По суті, воно й є підсилювачем. Залишалося збудувати прилад, який передав би дані від знімача біотоків до підсилювача. Пам’ятаєте, як вдалося встановити, що ритми біотоків мозку відбивають ритми сонцедіяльності?

— Так, так, — сказав я. — Але…

— Ви й тоді говорили “але”, голубе мій, — з легким докором мовив він. — А пригадуєте, який переполох викликало в академії моє повідомлення про те, що характеристика некробіотичного випромінювання людини відповідає характеристикам випромінювання “наднових” зірок? Та, перепрошую, що ж тут було дивного? Хіба ж не загальновідомий зв’язок сонячної активності з захворюванням серця й мозку, з епідеміями, з процесами розмноження? Хіба не доведено, що ритми біотоків мозку ідентичні ритмам пульсації зірок, що вгасання мозку й зірки супроводжується одним й тими ж ритмічними характеристиками? І хіба не ви самі, не ви усі неодноразово торочили про гармонію природи й людського мозку — цього дивного органа, з допомогою якого природа пізнає саму себе? Чому ж моє твердження про зворотний зв’язок викликало бурю протесту?