Зворотний зв’язок

— Розкажи про Землю, Ілля, — пропонує капітан.

Ілля підходить ближче до екрана, до самого пульта. Він повертає важіль і бачить приміщення чужого корабля і Анто. Вона дивиться на нього, і ось він уже в її зіницях…

“А ви говорили, що нам не зустрітися”, — майнула думка в Іллі, і його голос стає глухим від хвилювання.

Він розповідає історію Землі, називає сухі цифри, і на екрані спалахують формули і схеми, зображення тварин і рослин. А в зіницях Іллі — тільки Анто…

III

Виявилось, що гармати не можуть діяти в силових полях. Тоді одночасно вистрелили катапульти з обох кораблів. Два ядра — з речовини і антиречовини, — замкнеш у власні силові поля, понеслись назустріч одне одному. В певній точці їх поля мусили автоматично вимкнутися. Тоді станеться вибух, і маса ядер повністю перейде в енергію, здатну розштовхнути кораблі.

Але виявилося, що в потрібній дільниці силових полів бушує магнітна буря. Її лінії викривили політ ядер, і вони повернулися до кораблів, з яких були випущені.

— Більше нічого не можна зробити, — сказав з екрана батько Анто.

Це підтвердили електронні пристосування і розрахунки інших астронавтів. І тоді люди уявили собі безглузду смерть в космосі і вперше злякалися приреченості.

Наступила тяжка тиша, коли думка марно б’ється в зачарованому колі. Лише Ілля і Анто сиділи біля екранів, дивились в очі одне одному і про щось говорили.

На плече капітана лягла рука юнака.

— Чого тобі? — спитав капітан.

— Навколо ракет-скафандрів можна створити силові поля, чи не так? — спитав Ілля.

— Можна, — відповів капітан, думаючи про інше.

— У них також є такі скафандри, — сказав Ілля.

— Ну й що ж?

— А те, що не могли зробити ядра, можуть зробити двоє людей у скафандрах.

— Що зробити? — разом спитало кілька чоловік.

— Пробитися у певну точку і викликати вибух, — спокійно відповів Ілля.

Тепер усі астронавти дивилися на нього. Вони помітили, як він подорослішав.

— Ти хочеш сказати… — почав капітан.

— Я хочу сказати, що ми виконаєм звичай кохання. Хіба ми не маємо на це права?

Стало незвичайно тихо. І всі почули, як невмолимо цокає годинник на руці Іллі…

IV

Вони повільно випливали з люків у своїх ракетах-скафандрах і ввімкнули двигуни. На екранах вони здавались маленькими сріблястими краплинками, що повзуть одна до одної по звивистих ходах невидимого лабіринту. Вони петляли, робили кола, переборюючи лінії полів.

Астронавти обох кораблів слідкували за ними. Всі знали, що мусить відбутися.

Капітан сумно похитав головою. Не буде ні надмогильної плити, ні шуму дерев над могилою. Навіть світло, в яке перетвориться Ілля, йтиме до Землі кілька років. Якби можна було, капітан віддав би своє життя замість нього. Але Ілля нізащо не погодився б на це, і капітан мимоволі пошкодував за тим, що сам не пережив такого кохання…

Інженер-радист сидить у кріслі, напівзакривши очі, і не дивиться на екран. Він уявляє музей кохання, де на одній із стін зроблено напис: “Ілля і Анто. Ось що вони звершили…” І розповідь про те, як вони врятували двадцять дев’ять астронавтів і зберегли для науки дорогоцінні дані, закінчиться традиційними словами: “Запам’ятайте і наслідуйте!” А в іншому світі, який так далеко, що навіть важко уявити, у такому ж музеї з’явиться такий же напис: “Анто і Ілля… запам’ятайте і наслідуйте!” Можливо, там будуть інші слова, та хіба не однаково…

Ракети-скафандри поволі зближувались. На екрані пульта, розташованому перед самими очима, Ілля бачив зростаючу пляму. Поступово у неї з’явилися обриси риби. Це була ракета, в якій летіла Анто. Він не міг побачити дівчину, але йому здавалося, що він чує уривчасте дихання.

Ракету Іллі струсонуло і закружляло — він знову потрапив у завихрення. Ілля повернув ручку і взяв ліворуч, потім — трохи вгору. Ракета Анто зникла з екрана. Де ж вона? Він почав хвилюватися. Але скоро знову побачив її:

“Перше побачення”, — подумав Ілля.

Анто почула сигнальний дзвінок.

— Прощай, батьку! — вигукнула вона і простягла руки, вимикаючи захисне поле.

Астронавти побачили, як на екрані спалахнуло сонце…

…Минуло багато годин, поки земляни опам’яталися. На екранах світилися далекі зорі. Прилади вели корабель.

Капітан пригадав усе, що трапилося, поглянув на порожнє крісло Іллі. Його руки безвільно лежали на важелях. “Старію, — подумав він. — Нічого не зробиш, старію…”

Він наче побачив два світи: один — з речовини, інший — з антиречовини. Що може бути протилежніше за них?

Але і вони вже не були такими чужими і несумісними. Між ними, ніби вогненний міст, ніби спалах блискавки, пролягла любов двох людей…

НОТАТКИ ЛІКАРЯ БУРКІНА

Жартівливі оповідання

Я — Михайло Михайлович Буркін. Моя професія — кібернопсихіатрія. Я лікую кібернетичні пристрої, здебільшого — роботів.

ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР

Телетайп вистукував: “Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи “а”. Верховний координатор”.

Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.

Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: “Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?”

У відповідь телетайп вистукав: “Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор”.

Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:

— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.

Як людина скромна, я зауважив: “Теж мені, скажеш” — і подумав: “Що б вони робили без мене?”

— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.

— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.

— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.