Зворотня сторона Демонології

– Не маю жодного сумніву. Їй же належить підтримати репутацію нашого закладу. А от чи годують тут відвідувачів, чи залишають помирати з голоду, невідомо.

– О, пробач. У нас тут все розраховано на голодних відвідувачів. Ходімо, сьогодні у нас смажені стегенця!

– Ага, і тушкована грудинка.

– Делі, слава Богу, ти зовсім не змінилася!

Жаль було її розчаровувати. Мовчатиму поки-що. Ну, принаймні, поки не нагодують.

За вечерею зібралися всі: наша родина, пан Бішоп і бордель повним складом. Дівчатка особливо на їжу не налягали, так, соки-води для підтримання тонусу. Мадлен змушувала їх слідкувати за фігурою, та ще й постійні вправи допомагали. Агенція моєї сестри об'єднувала найбільш кваліфікованих працівників, що пройшли підготовку в столичній Школі Бордельного Бізнесу, і, таким чином, набула всезагального визнання і популярності.

… і тоді я відкриваю свої карти. Флеш Рояль!, – це пан Бішоп розповідав про свої подвиги. Я почала присухатися, – Ну, що, кажу я, пан Поманець, де ж ваша хвалена вдача?, – Це була стратегічна помилка. Поманець глянув на мене злючими очима і мстиво напророчив: “Подивимося іще, кому буде потрібна вдача найближчим часом. Ваші студентики, я чув, позаписувалися на деякі курси Школи…” Тут я вхопив його за барки і кажу: “Спробуйте тільки, негіднику, нашкодити моїм дітям, і вся ваша Школа полетить під три чорти!” Президент-Настоятель так нас і застав, так би мовити, у близькому емоційному контакті… Але Поманець не посмів займати ні в чому не винних демонологів.

– Мені здається, – дипломатично зауважила я, – у Президента склалося трохи інше враження.

– На жаль, на жаль, – пан Бішоп метнув поглядом в мою сторону, – але деяким і на користь…

Мені зовсім не сподобалася тема, яку він заторкнув.

– Президент… він, взагалі, має таку властивість несподівано з'являтись там, де його найменше чекають, – спробувала я змінити тему.

– Так само, як і різні комісії з муніципалітету, – підхопила мою думку Б'янка, – Завели собі звичку щось перевіряти тут, у нас, ледве не кожного тижня!

Обличчя Медді посуворішало.

– Ці єзувіри таки змусять мене поскаржитися феодальним властям! Все їм треба знати, скільки у нас доходу на кожного члена кооперативу, а то – в якому санітарному стані знаходяться наші простирадла. А як можна було знати, що кожному будинку розпусти треба мати план евакуації, ящик піску і дві лопати на випадок пожежі? А то, взагалі, якість послуг надумали перевіряти!

Дівчата пирснули. Медді насупилася.

– Заледве випровадили. Чорт би забрав цього Гаела!

– Хто такий Гаел?, – здивувалася я.

– Гаел – новий голова муніципалітету, – пояснила Медді, – його призначили, коли старий осоромився на прийомі у Короля. Він, бачте, напився до втрати пульсу, вліз на банкетний стіл і почав щось верзти про переваги демократії. Треба ж було так упитися!

– А цей Гаел – темна кобилка, – додала Б'янка, – і тільки він має право видавати ліцензії… а нам уже час поновлювати дозвіл.

– А це значить… Ні, я б йому і пальцем не дозволила доторкнутись до наших дівчат!

– Що, боїтесь бюрократичної зарази?

– Та ні, є щось у ньому… демонічне. Вні такими очами дивиться на жінок!

І це – Мадам Мадлен, власниця будинку розпусти. Ми з паном Бішопом перезирнулися. Були в цьому якісь на диво знайомі нотки.

– Слухай, Медді, я спробую розібратись із цим Гаелом.

– Ти?!

– Ну, це ж зачіпає і мої інтереси…

– І не думай, Делі!

– Пан Бішоп?

– Ні!

– Та я ж…

– Ні!

– Та я тільки…

– Ні!

– Ну то вже добре, ні так ні.

– Ні!

Як можна бачити, він таки добряче завівся. Не знаю, що було би далі, якби в двері не постукали. Медді підхопилася з місця.

– Дівчата, бойова тривога! Всім зайняти свої місця!

У борделі починався робочий день. Я просковзнула до своєї кімнати. Треба відпочити – в мене завтра відповідальна зустріч у муніципалітеті.

…VІI…

Зранку переді мною постала проблема – як позбутися чоловічого переслідування. Може, для когось це і не проблема, а вже певне досягнення, але, за всіх інших рівних умов, з чоловіками завжди більше клопоту. Звичайно, я маю на увазі пана Бішопа. Якщо я збираюся відвідати Гаела, можливого товариша по нещастю, і отримати дещицю корисної інформації, треба якось змусити його дати мені спокій. Не вигадавши нічого кращого, я повісили на двері своєї кімнати табличку “Не турбувати”. Дуже корисна річ. Якщо ви колись надумаєте відкривати бордель, то такі таблички – перше, що слід придбати для нового закладу.

Було би добре, якби всі вирішили, що просто хочу спокійно поспати. Спокійно, ха! Атмосфера не та. Згадати б тільки мої сьогоднішні сни, які, я певна, потішили би око пана Бьорнса, мого викладача з сексології! “Природа чи виховання?”– вкотре вже задавала я собі питання і не знаходила відповіді.

Гаел – ось хто мусить мені допомогти. Шкода, що він про це поки що не знав. А то б у мене було набагато менше проблем із штурмом муніципалітету. Всілякі бюрократи мають просто панічний страх перед контактом з народними масами, от і ховаються за високими стінами, ровами, валами і природніми перешкодами у вигляді озброєних загонів.

Коли я підійшла до замку, перед ним уже стовбичило чимало народу. Невмиваний і розлючений клас пригноблених потрясав вилами, скандуючи: “Трудящим – виробничі відносини без інтиму!” Не знаю, яка ідеологія стояла за цими суспільними заворушеннями, але, схоже, її творець зумів чітко сформулювати потреби пролетаріату.

Я звернулася до одного з охоронців.

– Як мені потрапити до приймальні Гаела?

– Какова лешева? – рявкнуло страховидло, – Прійом по вторнікам!

Господи, найманці! Варвари з півночі! Якщо це Гаел притяг їх до Яснізорії, то хорошого від нього чекати марно.

– Та я до нього зі справи – все ж таки спробувала я, – він сам запрошував мене на зустріч. Я представляю інтереси Борделю Мадам Мадлен.

– Я ж вам сказал! А што, – видно, таки, у спинному мозку думка запрацювала, – с бордєлєм?

– Необхідна процедура для поновлення ліцензії. Ви ж не хочете, щоб його закрили?!

Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода – приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури.

– Хто?! – прозвучало питання звідкись згори.

Я назвалася і повторила своє пояснення.

– Процедура? – прошипів жіночий голос, – а довідка у вас є?

– Яка довідка? – здивувалася я, передбачаючи ускладнення.

– Про проходження медичного обстеження.

– Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі.

– Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву.

– Які двері?