Зворотня сторона Демонології

– Медді, полундра! Бігом! Клієнт на порозі!

– Аделін, я тебе…

– Ага, обіллю гарячим дустом і поріжу серце тупим ножем на дрібні кубіки.

– Свята невинність! Ти ще не знаєш на що я здатна!

– Наприклад – відчинити двері? Я ж так не піду.

– З чого це ти взяла?

– Та годі вже, – піднявся пан Бішоп, – Сидіть. Я сам відкрию.

Ось так і сталося, що пан Бішоп знову став для мене вісником нещастя. Взагалі, дуже зручно мати таку людину в оточенні – знаєш, що це саме вона приносить тобі всілякі неприємності, і можна вже контролювати ситуацію. Та і побити є кого у крайньому випадку. Це стимулює.

Пан Бішоп повернувся з листом у руці і виразом крайньої спантеличеності на обличчі.

– Це тобі, – він простягнув мені конверта.

– Ні, прошу, це помилка!

– Ну, нащо ж так лякатися? Немає там штампу інквізиції, я перевіряв.

– Вірити? Вам?

– От і вір своїй покійній бабусі, – образився Бішоп.

Медді чомусь тихо захихотіла. Істерика? Ну, все нормально.

Я відкрила конверт. Ось, зачитую текст листа:

“Люба моя Аделін! Щиро вітаю із вступом до наших рядів. Сподіваюсь, ти отримуєш Задоволення. Чекаю тебе наступної Суботи для посвяти і отримання членського квитка. Завжди і щиро твій, Люк.”

Я обернулася до свого незрівнянного викладача. Бішоп мав такі великі невинні очі, як малюк, що нашкодив просто на дорогий килим. Медді дивилася на нас із скорботою і нерозумінням. Я дивилася на них і чухала потилицю.

– Бішопе, я здається здогадуюсь. Це поганий жарт.

– Просто огидний, – погодився той.

– І належить він, я думаю, нашій спільній знайомій, яка в свій час зуміла осідлати люстру…

– Гірше! Набага-ато гірше…

– Люстру? – здивувалася Медді, – А що це у вас за фізичні вправи?

– А це, ми готуємося скласти достойну конкуренцію твому закладу. Із такою майстерністю ми перестрибнемо творців індійських трактатів…

– Делі, не заводься, – порадив пан Бішоп, – у тебе тут зараз велика проблема.

– Яка така?

– Тобі загрожує незалік.

– Пізно схопилися! Невпійманий – не крадій.

– Ну чого ж, було би бажання, – замріяно повідав Бішоп, – та годі. Невже ти не слухала нічого, що я говорив на лекціях?

– Мені було не до того. Я розглядала красеня-викладача. Було би бажання!

– Аделін, я прошу уваги! Знаєш, хто такий Люк?

Тут, нарешті, я замовкла. Мені самій було цікаво.

– Люк. Від слова “світло”. Світлодайний. Люцифер.

При звуці цього слова почалися спецефекти. З-під стражденного кухонного столу із криком голодного Дракули вилетіло щось велике, руде і волохате, стрибнуло, вчепилося в мій благенький рушник і зависло, видаючи в ефір зойки на межі можливого. Ну, а ми чим гірші? Я заверещала так, що від страху здригнулося все живе.

– Рі-іна-аальдо! Скоти-ина! Так тебе, перетак! Бішопе, тримайте!

– Що? – розгубився той, – Тебе чи рушник?

– Кота-а! Заберіть від мене цю інфернальну тварюку! І по морді, по рудій, жирній пиці, щоби не вищало!

Пан Бішоп чесно намагався, але нічого з того не вийшло. Кіт продовжував дико кричати.

– Н-ну я ніяк не можу…

– Станьте зручніше і спробуйте ще раз.

– Даремно. Нічого не вийде.

– Але чому?

– Але як? Ви з ним зріднилися навіки. Буде тобі симпатичне манто, яке диким завиванням сповіщатиме перехожих про твоє наближення, щоб дати їм час подбати про безпеку.

– Бішопе, я для вас зорі з небес дістану. Зніміть цю холєру!

– І це щоб жінка благала мене її роздягти! Життя прекрасне!

– Ох, я вам влаштую дольче віту!

Я розгорнула рушника, вигнала з нього пухнасту причину свого роздратування, з єхидним “Торо! Торо!” потрясла перед Бішопом і прилаштувала назад до своєї скромної особи. Пан Бішоп шарахнувся в сторону, перехрестив перед собою повітря і сів на стіл.

І повітря здригнулося від шквалу аплодисментів. Я обернулася – позаду мене чималенька аудиторія: Медді, Б'янка, юні німфетки і чотири клієнта.

– Аа-хха. – Красномовно привітала я прихильників свого таланту. Бішоп здавлено хихотнув. Я підтримала його ініціативу і скоро над містом понісся нормальний гомеричний регіт. Ну пригоди, хай їм біс… Дідько, диявол. Люк. Ой, але я таки влипла…

…Х…

Що ви знаєте про Люцифера? Справді, що ми знаємо про Люцифера? Ну, Люцифер, він… Словом, він… Так він же ж…

М-да, плідна дискусія.

Пан Бішоп потягнувся і, нахабно усміхаючись, поклав руки за голову.

– Хе-хе.

– Бішопе, ви зла і жорстока людина. Чекаєте, поки попрошу?

– Угу.

– Прошу.

– Угм?

– Будь ласка.

– Ну добре, так вже й бути, умовила. Насправді, Люцифер – мій найліпший друг.

– Брешете, як негодований пес. Немає у вас друзів. Ви починаєте з покера, а закінчуєте мордобоєм. Тому вас ніхто не любить.

– Ага, – погодився Бішоп, – зате поважають. Ну добре, почнемо.

Він підняв своє дорогоцінне м'яке місце з канапи і закрокував переді мною туди-сюди, неначе йому щось жорстоко муляло ззаду у штанях.

– Отже. Люцифер відомий нам, як голова могутньої таємної організації, мета якої отримання неподільної влади над світом. Методи, які він використовує, викликають повагу і захоплення: торгівля низькоякісними наркотиками, вбивства, крадіжки, політичні інтриги, лобіювання, банківська справа. Кількість членів цієї організації обмежена, і всі вони відрізняються особливою жорстокістю, запущеною хронічною німфоманією та патологічною любов'ю до роботи. Організації властива зразкова субординація, заснована на спільності інтересів, суспільному договорі і нахабній гегемонії керівництва. Для боротьби з підступною нечистю створені численні служби безпеки і контррозвідки, але, на жаль, оплата праці печально врівноважує героїчний ентузіазм їх працівників; боротьба ведеться з перемінним успіхом. Сам Люк… ну, ніхто не знає хто він і де ховається від справедливості; певно маскується, як то увійшло в традицію, під добропорядного платника податків. Правда, останнім часом це грало нам на руку, позаяк добропорядні платники податків зараз екзотика, вдалося розсекретити кількох агентів, поки вони теж не адаптувалися.

– Бішопе, я вас дуже прошу…

– Що?

– Ви тут ходите, як живе уособлення фізичного маятника, а у мене починається морська хвороба.

– О, леді, вам пасує зелений колір.

– А вам, сер, синюшно-фінгальний. Хочете стати жертвою мистецтва?

– Зараз – ні. А от коли зберуся вивчати жанр психологічного трилеру, знатиму до кого звертатися.

– А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.

– Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!

– Злякалися? Ха-ха-ха, – зловісно розсміялася я, – Правильно. Мене треба боятися.

Він покосився на мене, сумно зітхнув.

– Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?

– Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.

Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.

– А знаєш, Делі, – промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, – Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.